Ярослав Грицак, історик, про Владику Андрея, УПА і Волинь

На початку листопада цього року  польське  видання "Rzecz Pospolita" надрукувало  інтерв'ю з ксьондзом Тадеушем Ісаковічем-Залеським, автором книги  "Замовчаний геноцид на Кресах", в якому  він  заявив про те, що "уся діяльність українського керівництва від часів помаранчевої революції зосереджена на деформації історії", ветерани УПА  є  злочинцями і вбивцями, а митрополит Андрей Шептицький має пряму вину у розвитку  українського націоналізму"(інтерв'ю, перекладене українською мовою, можна прочитати на мережному ресурсі "Західної аналітичної групи").

До дискусії і осмислення теми ми запросили відомого українського історика, професора Ярослава Грицака

Говорячи від власного імені, ксьондз Тадеуш Ісакович-Залеські нагадав нам про існування тих польських суспільних груп, які багато років поспіль чуються в праві й силі "особливо" інтерпретувати укра­їнську історію.

Цього разу ксьондз проартитикулював  "традиційні" для певних польських осередків тези про засудження "упівців",  визнання волинських подій 1943 року кривавим геноцидом проти поляків, але най­гост­рішим у його монолозі стало звинувачення митрополита Шептицького у підтримці нацизму Зрозуміло, що така публікація  - не перша й не остання з тих, у яких у нефаховий і претензійний спосіб намагаються знівелювати важливі моменти української іс­торії. Незнання історичного матеріалу, яким оперує о. Тадеуш, послаблює бажання вступати з ним у дискусію.

Проте, з ширшої перспективи нам важливо не так спростувати фактичні "змістові" помилки, - хоч це принципова річ у час, коли українці шукають "точки опертя" для своєї ідентичності, - як замислитися,  що насправді можуть змінити такі публікації у  польсько-укра­їнських стосунках, а  відтак - як найкраще реагувати на подібні "монологи"?

За словами  Олександра Доброєра, директора Європейського інституту соціальних комунікацій, богослова, соціолога, засновника  першої прес-служби у Римо-католицькій Церкві в Україні, отець  Ісакович-Залеські  "відзначився" не лише звинуваченнями на адресу митрополита Андрія, але і багатьма іншими провокативними заходами - втім, також і на адресу польських католицьких священиків краківської митрополії.

"Реагувати безпосередньо на його вислови навряд чи варто. Натомість адекватна "відпо­відь" таким тенденціям, що існують у деяких  польських  колах і пресі, повинна сформуватися в культурній, науковій, пасторальній і, звичайно, мас-медійній площині," -  зауважив пан Олександр.

У коментарі він також за­уважив, що "по обидві сторони польсько-українського кордону живе багато людей, які мають упередження одні до одних. Але сьогодні виростає інше покоління поляків та українців. Вони будують новий світ. Я думаю, що власне вони повинні бути головним об'єктом турботи Церкви. Ми маємо багато друзів за польським кордоном, які доброзичливі до нас і зацікавлені в неупередженому погляді на нашу спільну історію. Ці ж тенденції варто плекати і у власному середовищі. Багато що можуть зробити спільні конференції, табори, зустрічі молоді, які давно вже практикуються на прикордонних теренах. Я впевнений, що усе це - справа часу". 

Нагадаємо, що подібний погляд на ситуацію висловив і правнук Андрея Шептицького  - Анджей Шептицький, професор Варшавського університету, з яким "Пошта" надрукувала розмову  минулого вівторка. 

Спочатку Гітлер
здався меншим злом, ніж Сталін

Цього разу до діалогу "Пошта" запросила також і  відомого історика Ярослава Грицака.

- Мене дуже дивує поява такої публікації, проте надіюся,  що вона особливо не вплине на польсько-український діалог чи стосунки, бо вона є  маргінальною, а крім того, не цілком правдивою з погляду історичних фактів. 

Існує думка , що історію треба забрати від політиків і віддати історикам.

 Добре було б  її забрати також і від декотрих священиків - принаймні від тих, хто так мало знає, а так багато вигадує. Бо якби отець  Ісакович-Залеські знав трохи більше про життя і вчинки митрополита, то, певно, не дозволив би в пресі оповідати такі небилиці. У кожному випадку є добре правило, котре стосується і церковних, і світських осіб: Ignoratia non argumentum est - незнання не може бути аргументом.

- Визнаючи, що митрополит Шептицький був добрим духів­ником, ксьондз, проте, звинувачує його у підтримці укра­їнського націоналізму та нацизму,  зокрема, у тому, що у 1941 році Андрей Шептицький  відслужив  месу  на честь Гітлера.

- Стосунки Шептицького з українським націоналізмом ніколи не були ані простими, ані гармонійними.  Цікаво, чи знає отець про те, що Андрей Шептицький був єдиним, який засудив акт вбивства польсь­кого намісника Анджея Потоцького українським студентом Мирославом Січинським у 1908 році? Тоді Шептицький написав приблизно таке: "до цього часу чисті ризи українського визволення не бруднилися чужою кров'ю". За це він мав терпіти остракізм з боку галицько-українських політиків, а суспільне визнання на Галичині здобув  аж після свого повернення зі заслання в Сибіру? З'їзд "Українська молодь - Христові", який був ініціативою  Шептицького, спричинив  у 1933 р. великий спротив, зокрема, оунівців. Існує навіть версія,  що  свого часу  ОУН   готувала акцію про­ти Шептицького. Якби ксьондз  про це все знав, то він був би обережнішим у своїх оцінках.

Що стосується  молебеня на честь Гітлера, то ця подія у тогочасному контексті мала  цілковито інше значення, аніж в інтерпретаціях священика.

- Яким був цей контекст?

- Це були перші роки радянського режиму, який реалізовувався  дуже репресивними методами. У багатьох тодішніх галичан ці методи зумовили непідробний шок. Згодом історики підрахують, що між  1939 і 1941 роками, коли Польща була розділена Гітлером і Сталіним, кількість жертв  під радянською окупацією була у 2 - 3 рази більшою, аніж під німецькою! Ситуація під радянським режимом була такою, що  серед місцевого населення -  серед українців, поляків і навіть серед євреїв - з'явився такий жанр, як "молитва за війну": такими нес­терп­ними були обставини, що для багатьох війна здавалася збавленням! Не дивно, що митрополит Шептицький  теж уважав, що Гітлер буде меншим злом, ніж Сталін. Але за рік німецької окупації він визнав свою помилку: Гітлер виявився таки більшим злом.

Легко міркувати про те, якою б могла бути наша історія тоді, коли ми вже знаємо її результат. Але якщо  у той момент і в тій несамовито склад­ній ситуації молебень за Гітлера вважати помилкою, то пізніше Шептицький спокутував її значно серйознішими словами і вчинками. Але на­звіть мені політика, який завжди приймав лише правильні рішення? Пілсудський? Гіт­лер? Сталін?

- Проте вже  у 1943 році Шеп­тицький покаявся за такі свої переконання.

- Щобільше, митрополит Андрей був одним з небагатьох єпископів Католицької церкви взагалі, який  підняв протести проти нацистів. Я маю просту формулу: кожна спільнота - чи це нація, чи церква, чи навіть родина - має свою квоту героїв і праведників і свою квоту злочинців та, вибачте на слові, ідіотів. Я маю скепсис щодо того, коли українців чи греко-католиків судять тільки за квотою героїв - але я абсолютно проти того, що їх судять тільки за квотою злодіїв.

Один з уроків історії дуже подібний до проповіді християнства - завше існує вибір, і ми жиємо так, який вибір робимо.

Історія Шептицького це показує. Він був людиною, яка постійно робила вибір, і загалом його вибір був надзвичайно добрим.

Шептицький завжди принципово і категорично був противником будь-якого насильницького розвитку і екстре­міст­ських виявів. 

"В героїзмі УПА
не можна сумніватися навіть попри Волинь 1943-го"

- Одним з аргументів щодо унеможливлення беатифікації Шептицького, на думку ксьондза, є підтримка митрополитом "злочинного формування" "СС  Галичина", яке деякі  польські історики ототожнюють з нацистськими угрупованнями.

   - Багато кого збиває з пантелику оце "СС", бо ж саме есесівці винищували євреїв. Проте, в "СС" не міг служити неарієць. В  Україні натомість діяло  "Ваффен СС" - військові частини з населення колишніх окупованих територій, котре, за нацистською ідеологією, було расово неповноцінним  і котрому не можна було до кінця довіряти, а отже, мало перебувати під залізним наглядом СС.

Треба розуміти логіку створення "Ваффен СС Галичина". Не забуваймо, що йдеться про війну, коли ніхто не має достовірної інформації, що діється на фронті чи у тилі. Не було не те, що інтернету - радіо було категорично заборонене. У невідомій ситуації, коли немає найменшого доступу до інформації, люди послуговуються власним досвідом, аби вберегтися від найстрашнішого. З погляду покоління Шептицького, найстрашнішим було повторення 1918 - 19 років, коли українці виявилися не готовими перейняти контроль над Галичиною і Волинню. Це покоління добре розуміло, що після закінчення війни відразу постане питання про приналежність цих територій. Адже Польщі уже не існувало, а Москва і союзники не мали одної думки, де пройдуть її східні кордони - по Сяну чи по Збручу. До того ж, як і в 1939 р., тоді багато хто вважав, що Червона Армія сюди не дійде - пам'ятаємо, що американці якраз висадилися в Сицилії, і у людей було загальне враження - це ми бачимо з документів - що американці дійдуть сюди швидше, ніж Сталін. Тому одними з основних цілей, на їхню думку, було створення органів самоуправління і армії, яка контролювала б ситуацію під час війни і після її завершення.

- Як особисто Ви оцінюєте події 1943 року на Волині?

- Не виправдовую тієї акції - це був геноцид і злочин проти поляків. Але це не дає мені підстави сумніватися у тому, що  діяльність УПА  - героїчна акція. Бо у партизанських війнах героїзм і злочини сусідять один з одним, і часто лінія між ними дуже тонка і малопомітна.

Зауважу, що акція винищення поляків на Волині вийшла не з боку "СС Галичина" чи "мельниківців", до яких був ближчий Шептицький, а  від - "бандерівців". Зрештою, ми навіть не знаємо, наскільки Роман  Шухевич був до цього причетний. Знаємо,  що навіть частина керівництва УПА була проти етнічної чистки, а після війни, перебуваючи в еміграції, вони визнали збройний напад на поляків помилкою.

Примирення
з поляками - фундамент для Європи

- Серед певних груп поляків існує переконання, що перед початком розмов про поль­сько-українське примирення події  1943 р.на Волині  мусимо на офі­ційному рівні назвати "злочином",  а УПА - "бандитським формуванням".

- І в Польщі, і в Україні є сили, які хочуть примирення, а також ті групи, які цього не бажають. Як є дві України, так є і дві Польщі.  Існує, правда, ще й  третя група, яка взагалі нічого не знає про спільну історію і знати не хоче. І вона, ця третя Польща чи Україна, на загал є найчисельнішою - за недавніми опитуваннями, вона становить близько 50% населення і в одному, і в іншому випадках.

 Ми повинні пам'ятати, що навіть у найгірший момент - такий, як польсько-українська різня 1943 року - і з боку Польщі, і з боку України перебували сили, які говорили, що попри все, ми повинні далі шукати примирення і компромісу. Щодо Андрея Шептицького, саме він був архітектором польсько-українського примирення у 1914 р., і воно б відбулося, якби не почалася Перша світова війна. Митрополит був  народжений у польсько-українській родині, а ніхто так чутливо не розуміє міжнаціональних стосунків , як той, хто пройшов через них у власній сім'ї.

Насправді польсько-українське примирення вже сталося, і дуже добре, що його героями стали Шептицький та Гєд­ройць,  а не священик Тадеуш Ісакович-Залеські.

- Коли саме це відбулося?

- Це не був короткотривалий акт, а тому не можна назвати одної події. Можна сказати, що рішучий поворот стався з відомої заяви Гєдройця, що ради добра Польщі поляки раз і назавжди мусять відмовитися від Львова й укласти добрі стосунки з українцями. Лозунг Гедройця став спонукою до дії тієї польської еліти, що прийшла до влади після падіння Берлінської стіни. Дуже важливо, що цей голос зміг знайти відповідь з українського боку - і тут велика заслуга наших дисидентів.

Мені як львів'янину, однак, приємно, що один з центральних актів цього примирення стався власне у нашому рідному місті - у 2002 році, коли відбулася спільна польсько-українська молитва над гробами польських орлят і українських січових стрільців. Важливо, що в ньому брала участь львівська громада, а примирення відбулося за участю священиків двох церков. На жаль, на Волині це примирення нав'язували згори - з Варшави і Києва. Тому воно має певні ознаки  "не­справж­ності".

Але у кожному випадку ми повинні розуміти, що польсько-українське примирення останніх років стало справжньою геополітичною революцією європейського масштабу. Сучасний Європейський Союз почався з німецько-французького примирення у 1950-х роках. Без цього примирення годі уявити собі сучасну Європу. Схоже, польсько-українське примирення за своїм значенням сягає до німецько-французького: воно заклало фундамент для майбутньої Європи, у колі націй і держав якої таки буде місце й Україні.