Бо її вояків вів у пастку перекинчик-рецидивіст

Серед розстріляних 21 листопада 1921 року під Базаром на Житомирщині 360 українських вояків зовсім не випадково не було їхнього командувача.

Риба гниє з голови

Розстріляних під Базаром вояків вів туди один з колиш­ніх... червоноармійців - Юрко Тютюнник. Більше того, ще 1919 року більшовики, за даними укладачів "Короткого довідника з історії України", нагородили його орденом Бо­йового Червоного Прапора за те, що головним чином він прогнав з нашої країни війська країн Антанти, після чого армія Української Народної Республіки так і не дочекалася від неї зброї, боєприпасів, медикаментів...

Та й 1924 року Тютюнник повернеться до червоної армії, аби навчати її майбутніх командирів. І хоч дослідники не виявили у совєтських архівах даних про навмисну здачу ним українських вояків їхнім катам, його перебіжки від одного ворожого табору до іншого засвідчують принаймні те, що сам він помирати за визволення Вітчизни не планував.

Чому ж ризикував 1921 ро­ку, в тому числі й власним життям? Може, тому, що мав уже неодноразово перевірений ним досвід виходити сухим із води, полишаючи своїх соратників напризволяще...

Натомість біографи Тютюнника запевняють, що він безмежно вірив у свій військовий геній, навіть попри те, що його освіта вичерпувалася трьома... школами - сільською, агрономічною й прапорщиків російської армії. А у воєначальники йому вдалося пробратися карколомними по­літичними сходинками, бо він вступив до наймасовішої в УНР партії - есерів (соціалістів-революціонерів).

Відтак був делегований 1917 року від полку, в якому служив, на Всеукраїнський війсь­ковий з'їзд та обраний на ньому до Центральної Ради й введений нею до політради генерального військового секретаріату (тобто міністерства) УНР. Щоправда, штанів у ньому не протирав.

Навпаки - організовував загони "вільних козаків", які розгромили на початку 1918-го вісім тисяч більшовицьких прихильників. Але прагнув очолювати маси й після того, як ті під впливом скрутних обставин і велемовних агітаторів різко міняли свою політичну орієнтацію.

Тож наприкінці того року вже керував Революційним штабом Києва, до котрого входили як есери, так і... більшовики. Коли ж контррозвідники гетьмана Павла Скоропадського схопили Тютюнника й повели на розстріл, той, роз­зброївши разом з іншими в'язнями конвоїрів, спільно з вояками УНР визволяв Київ від гетьманців.

Засуджений за зраду

Але після того, як уряд УНР вивів на вимогу країн Антанти зі свого складу есерів, ті вирішили компенсувати собі втрачені посади... радян­сь­ки­ми. Утворивши спільно з більшовиками ревком, саме Тютюнника призначили командувати Правобережною червоною армією.

І хоч він знову потрапив у по­лон, цього разу - до вояків УНР, і був засуджений за зраду до розстрілу, йому вдалося переконати їх також перейти на бік більшовиків. Коли ж есери послали його керувати штабом групи військ УНР, очолюваної їхнім соратником по партії Григор'євим, то й вона проголосила себе однією з бригад червоної армії.

А оголивши фронт - змусила армію УНР і війська Антанти відступати. Та коли Тютюнник невдовзі знову перейшов на бік УНР, то, мабуть, прокляв ту перемогу, бо розгнівані нею антантівці зреклися домовленості з ними про постачання українцям зброї та боєприпасів, яких фатально забракло воякам, розстріляним під Базаром...

...Згодом Тютюнник писав, що це він переконав Григор'єва повстати проти більшовиків. Та якби обидва вони не порвали тоді з червоною армією, то їх розстріляли б їхні вояки.

Бо у їхніх родичів вигрібали зерно продзагони з Москви й Петрограда, убиваючи всіх тих, хто їм опирався. Ок­рім того, більшовики розпочали знищувати за так звану партизанщину тих есерів, які були командирами у червоній армії.

А вояків Григор'єва, аби вони не повстали проти продзагонів, послали рятувати... Угорську совєтську республіку, проти якої теж розпочала інтервенцію Антанта. Однак Тютюнник повів їх до армії УНР, за що й одержав звання її генерал-хорунжого та ранг командира дивізії.

А згодом - ще й групи військ УНР. Коли ж її відтіснили до Збруча, то Тютюнник наполіг на першому Зимовому поході по ворожих тилах, яким керував у ранзі першого заступника командувача армії УНР, одержавши за цей рейд, як і його дружина Віра, медсестра армії УНР, орден Залізного Хреста.

Водночас їхні сучасники свідчили, що він ледь не усунув тоді Петлюру від влади. А коли це не вдалося, то повів півтори тисячі вояків, половина яких були босими, без шинелей і неозброєними, у другий, але, на жаль, трагічний Зимовий похід.

Але після того, як 1923 року чекісти заманили його в Україну очолити фіктивний повстанський центр, він невдовзі уже розповідав у школі... червоних командирів про те, як воювати з повстанцями, які ще не склали зброї проти більшовиків.

А також каявся перед ними в книзі спогадів "З поляками проти Вкраїни", й зігравши роль... самого себе у фільмі "ПКП" ("Пілсудський купив Петлюру"). Але життя своє врятував ненадовго - 20 жовтня 1930 року в Москві чекісти його таки розстріляли.