Щороку 21 листопада поминають розстріляних цього дня 1921 року під Базаром на Житомирщині 360 українських вояків.

На запрошення... чекістів

Перед розстрілом українські вояки розповідали на допиті чекістам, що генерал-хорунжий армії Української Народної Республіки (далі - УНР) Юрко Тютюнник запевняв їх: "Ідемо в Україну наводити порядок. Там уже ніякої влади немає".

За його даними, українські селяни, аби не померти від голоду в результаті вигрібання у них більшовиками продовольства, масово повстали тоді проти цих грабіжників. І цю інформацію підтверджують у тому числі документи з радянських архівів, за якими тільки на Київщині у першій половині 1921 року воювало до 100 повстанських загонів!

А загалом в Україні взялися тоді за зброю 40 тисяч селян. Але на початок другого Зимового походу інформація про це уже застаріла, бо упродовж 1921 року майже міль­йон чекістів і червоноармій­ців, дислокованих в Україні, таки зламали опір більшості повстанців.

І про це неодноразово доповідав Тютюнникові полковник Кузьмінський - начальник розвідувального відділу Партизансько-повстанського штабу (далі - ППШ), розташованого у Львові (на Під­замчі в будинку колишнього водолікувального санаторію "Кісельки"). Але генерал-хорунжий чи то справді вірив тільки власним інформаторам, які запевняли його в протилежному, чи то лише вдавав, що вірить.

Причому дезінформацію про фантастичну кількість повстанців постачали Тютюнникові серед інших і його під­леглі - полковник Добротворський, начальник оперативного від­ділу ППШ підполковник Снігі­рьов, сотники Жидківський, Захаревич, Заярний і Лівицький. Але всі вони уже виконували тоді завдання чекістів.

Зокрема - переповідати біль­шовикам правдиві дані про підпільників, одержані Кузьмінським. Свої ж фальшивки чекісти привозили до Львова й безпосередньо.

Приміром, Сергій Карін-Даниленко, який представився зв'язковим повстанців. А керував цією операцією керівник чекістів на Правобережній Україні Юхим Євдокимов.

У листі-представленні на його нагородження орденом "Бойового Червоного Прапора" стверджується, що цього більшовика відзначили за те, що тільки "завдяки вмілій та правильній постановці агентурного й оперативного апарату, рішучості й ініціативі тов. Євдокимова та його прямій особистій участі ліквідована Тютюнниківська авантюра восени 1921 р.".

Тютюнник також неодноразово посилав Заярного на Правобережну Україну координувати діяльність підпіль­них повстанських комітетів, після чого майже всіх їх розгромили чекісти. Коли ж повстанець Петро Філоненко поділився з Тютюнником своїми підозрами щодо Заярного, то генерал-хорунжий... мовчки вийшов із кабінету.

Чому?.. Або тому, що безмежно довіряв Заярному, або тому, що свідомо вів своїх вояків у пастку, аби випросити для себе прощення більшовиків...

Порятунок був поряд...

Щоправда, його підлеглі свідчили, що він рвався у другий Зимовий похід ще до того, як повстанці були роз­громлені. Але польський уряд затримав його, тому що біль­шовицький, дізнавшись про плани Тютюнника, погрожував Речі Посполитій черговою війною у разі, якщо та не перешкодить другому Зимовому походові.

Та навіть це "алібі" Тютюнника генерал-хорунжого спонукає до підозри. Бо коли він перетинав польсько-радянський кордон, то дозволив своїм воякам роззброїти застави Речі Посполитої. Але чому ж наважився на це аж у листопаді, а не влітку 1921 ро­ку, коли 40 тисяч українських повстанців ще не були розбиті?..

А коли напередодні походу варшавський уряд велів відібрати в українців навіть ту зброю, котру перед тим скупо надав, то двоє офіцерів Війсь­ка Польського, яке конфронтувало тоді з міністрами Речі Посполитої, провели україн­ських вояків до совєтського кордону повз підрозділи з Варшави, які надто повільно їхали роззброювати армію УНР.

Утім, чи не тому найвідчайдушніших українських вояків випроваджували з Речі Посполитої, аби ті не підтримали повстання, яке уже розпочалося на Волині й Галичині проти поляків?.. Адже, притримавши вояків УНР до листопада, але не поділившись із ними проти спільного ворога не те що достатньою кіль­кістю рушниць, а й чобітьми та шинелями, поляки відправляли неспо­кійних українців на неминучу смерть.

...Напівбосі, напівроздягнуті, напівозброєні півтори тисячі вояків УНР усе-таки дійшли з боями аж до Коростеня, де червона армія змусила їх, однак, відступити. А коли вони, використавши майже усі свої набої, обморожені й перевтомлені, відірвалися від переслідувачів неподалік села Малі Миньки під містечком Базар на Житомирщині, то Тютюнник велів розміститися в ньому на спочинок попри те, що до порятунку - заболоченої місцевості, непрохідної для червоної кінноти, було вже рукою подати, на що йому вказували його офіцери.

Коли ж червоноармійці наздогнали вояків УНР, то Тютюнник очолив їхню колону, а обоз із пораненими залишив наприкінці неї. Тому лише генерал-хорунжому й 120-м його воякам вдалося прорватися до Польщі.

А решта їх або загинула в Малих Миньках, або була розстріляна під Базаром тому, що відмовилася перейти до червоної армії. Поклявшись їм, що ніколи не кине їх на полі болю, Тютюнник свого слова не дотримав...