Усі розуміють, що ситуація не може довго залишатися такою, як є, що потрібно шукати шляхів виходу з кризи. Розглядають два варіанти – насильницький та мирний (переговори). І якщо найближчим часом якогось результату не буде досягнуто, ризик, що влада вдасться до силового варіанта, збільшується.
Як уже писала “Пошта”, від самого початку українські Церкви зайняли чітку позицію: зло неможливо побороти злом – тільки активно протиставляючись злу, демонструючи свій позитив та творячи добро, можна дійти до мети. Предстоятелі Церков запевнили: Церква з народом! Серед людей на площах і майданах країни чимало священиків, семінаристів, з’явилися похідні храми-намети, для протестувальників вже стало традицією починати день із молитви.
Нещодавно колишній очільник МВС Юрій Луценко запропонував, щоб цю місію – організатора переговорів – взяли на себе провідники українських Церков, бо саме вони мають найвищий рівень довіри, бо саме Церква може стати тим містком, тим посередником, до голосу якого дослухаються обидві сторони.
Владика Борис Ґудзяк, єпарх Паризький Української греко-католицької церкви, президент УКУ:– Мені складно дати конкретну відповідь чи оцінку, перебуваючи на відстані, але дозвольте поділитися однією інтуїцією чи гіпотезою. Присутність церковних старійшин, таких як, наприклад, Блаженніший Любомир Гузар, спілкування з правдивими церковними авторитетами може вплинути на тональність розмови та підкреслити те, що є в центрі кризи, в якій перебуває Україна. Ця криза породжена приниженою людською гідністю. Щоб зрозуміти святість людської гідності, важливо пізнати, що це є Богом дана гідність, і її людина не сміє затерти.
Можливо, Юрій Луценко керується саме цієї інтуїцією чи розумінням, що присутність церковних лідерів, єпископів, священиків, монахів і монахинь, а також глибоко віруючих мирян допоможе побачити найважливіше. Коли зрозумілі пріоритети і в дискусії чи конфлікті люди відкривають найважливіше – це допомагає осягнути примирення, справедливість та вийти з кризової ситуації.
Церква акцентує на основному, пропонує суспільному дискурсу вічні речі – істини про людину, заперечення яких неодмінно веде до кризи – гніту, кривди, жорстокості. Проте Церква може лише пропонувати. Сьогодні Церква стоїть перед викликом, як у сучасних обставинах комунікувати істини й цінності, закодовані в духовній ДНК кожної людини. Вона свідчить про Бога Вседержителя, який дав людині свобідну волю і її свобідну волю Він шанує.
Сам Бог ні до чого людину не змушує. Він пропонує любити, а любити можна лише вільно, ненав’язливо, на власний вибір. Церква також нічого не нав’язує, адже визнає суверенітет свободи сумління. Однак творчі, критичні, кмітливі пропозиції, які відкривають і таїнство, і драму, і гумор людського життя, що їх пропонує Церква, можуть стати переконливими.
Єромонах Юстин Бойко, доктор богослов’я:– Із ситуації, що склалася в Україні, найімовірніше, не вдасться вийти тільки за допомоги політичного діалогу. Такий варіант міг бути можливим до побиття дітей на майдані. Але влада перейшла межу моралі, тому вийти з кризового становища можна тільки із залученням морального авторитету, якому влада у юридичний спосіб гарантуватиме направити моральну кривду, завдану народові.
Цим єдиним моральним авторитетом є Церква. А залучивши громадських діячів, можна знайти шлях виходу. Та це потрібно робити якнайшвидше, бо таке враження, що влада не чує або не розуміє свого народу. Під Церквою я маю на увазі усі Церкви, які є в Україні. Органом, який об’єднує всі Церкви в Україні, а також релігії, є Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій.
Ініціатором перемовин може виступити як влада, так і Церква. Кориснішим було б, якби ініціатором круглого столу порозуміння виступила Церква, а державна влада створила для цього відповідні умови. Церква повинна звернутися до громадських діячів (зокрема учасників ініціативної групи “1 грудня”), участь яких у порозумінні просто необхідна. Переговорний процес не може закінчитися тільки деклараціями, але зобов’язаннями, які бере на себе кожна зі сторін.
Принципові речі мусять бути оформлені юридично. Маю на увазі відпущення невинно затриманих, публічне розслідування побиття дітей (бо саме воно спричинило найбільший резонанс, який об’єднав усіх людей незалежно від політичних поглядів), зобов’язання влади відновити процес підписання Угоди з ЄС і зобов’язання влади про непереслідування тих, що вийшли на Майдани.
Віктор Жуковський, завідувач кафедри богослов’я УКУ, головний редактор журналу “Християнин і світ”:– Є дві відомі євангельські істини – “Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться!” з Нагірної проповіді та з проповіді Христа – “Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його...”. Це два орієнтири для місії Церкви! Бути миротворцем не лише у проповіді, а й у конкретній діяльності, намагаючись нести мир і злагоду в стосунки між різними суспільними силами.
Проте миротворча діяльність Церкви не може відбуватися за рахунок покривання беззаконня, яке чинить влада! Саме тому Церква, яка є боголюдським організмом і своєрідним вмістилищем Царства Небесного на землі, повинна не лише декларувати з проповідальниць абстрактні поняття про “Нове Небо і Нову Землю”, а й духовною боротьбою поширювати його тут і тепер, у конкретиці викликів, які тепер стоять перед кожним українцем і цілим народом!
Водночас Церква – це не щось безособове, абстрактне, чи, тим паче, приналежне виключно представникам духовенства. Церква – це кожний християнин, який зараз перебуває на барикадах Майдану і бореться за істину проти брехні, за громадянське суспільство – проти беззаконня, за справедливість і людську гідність, яку ця влада потоптала. Тому мовчання християн, їхніх провідників і лідерів чи будь-яка відмовка, базована на аргументі відділення Церкви від держави там, де потрібно радикально протиставити правду брехні та ділом відстоювати істину, фактично означає співпрацю з князем світу цього, який і є батьком брехні та беззаконня!
Гадаю, що вплив Церкви в цій ситуації повинен проявлятись на різних рівнях – як у офіційних (поодиноких і спільних) заявах та переговорних ініціативах церковних провідників, так і в стійкості, мужності та інтенсивній молитовно-духовній і вольовій боротьбі кожного, хто носить у собі Христа. Очевидно, що ми, за словами ранньоцерковного мученика святого Ігнатія Антіохійського, будучи “богоносцями” та “христоносцями”, повинні нести мир і відповідати добром на зло, жертвуючи собою, але там, де потрібно очистити храм від беззаконників, які зробили з нього печеру розбійників, ми повинні за прикладом Христа мудро і відважно, керуючись праведним гнівом, навести порядок у своєму храмі.
Отець Ігор Яців, керівник Департаменту інформації УГКЦ:– Якщо говорити про трикутник “влада – люди – Церква”, то це, на мою думку, замало, неправильно. Церква є частиною громадянського суспільства і вона повинна бути учасником, посередником у тих перемовинах, але має бути ширше коло представництва: громадські організації, міжнародні спостерігачі. І це має бути не конфесійно визначена Церква, а представники Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, які б представляли всю релігійну спільноту України.
Церква має бути присутня в такому обговоренні, бо це найбільша громадська організація в Україні, але наскільки вона може взяти на себе функції єдиного посередника чи гаранта додержання домовленостей, важко сказати: на сході і на заході маємо різне сприйняття Церкви, її представників – священиків, єпископів. Гарантом мав би бути хтось зовні, хто не дотичний до ситуації в Україні.
Присутність за столом переговорів людей, які живуть вірою, Божими законами, християнською мораллю, додасть цим перемовинам авторитетності, забезпечить більше чесності та прозорості, довір’я людей, що всі домовленості будуть відкритими, не буде підкилимних угод, які можуть обернутися на шкоду людям, чи, що гірше, люди просто почуватимуться використаними.
Андрій Юраш, релігієзнавець:– Церква на всіх етапах розгортання євроінтеграційної проблематики була широко задіяна до обговорення, навіть вирішення цього питання. ВРЦіРО двічі приймала звернення на підтримку євроінтеграційних намірів України. І логічно, що в часі подій, які розгорнулися останніми тижнями масовим невдоволенням, стали поворотом в українській політиці, Церкви також беруть активну участь.
Це і свідомий вибір та підтримка з боку Церкви, і певна об’єктивна даність. Маю на увазі першу ніч, коли мітингувальники, яких били на майдані, втікали до найближчої обителі – Михайлівського Золотоверхого монастиря. З того часу всі Церкви оголошували їм підтримку. Пропозиція Юрія Луценка не позбавлена сенсу, бо саме Церкви є тими громадськими структурами, які за всіма соціологічними даними мають найвищий рейтинг довіри серед населення України.
Церкві довіряють і мітингувальники, і державні очільники. Питання, в якій формі, зважаючи на поліконфесійність нашої держави, це має відбутися: чи це має бути якась одна церковна структура, а чи кілька церковних предстоятелів основних конфесій, котрі мають найбільший вплив в українському суспільстві. Моральний авторитет церковних лідерів такий великий, що міг би якщо не вирішити, то бодай сприяти залагодженню того драматичного протистояння, що зараз заходить в дуже затяжну стадію, з якої не видно виходу.
Як на мене, найбільш адекватна форма здійснення такої місії – з допомогою ВРЦіРО. Це структура, яка об’єднує представників 95 відсотків віруючих громадян України. Мені видається, що в такій ситуації її треба було б негайно зібрати і вийти з такою ініціативою. Мені поки що не зрозуміло, чому рада не збирається в такій критичній ситуації, адже було стільки заяв від проводу Церков. Їх треба об’єднати в спільну позицію, і тоді це буде потужним чинником для влади і мітингувальників. Об’єднана церковна спільнота має своїх прихильників в обох таборах. До цього голосу вони мусять дослухатися, бо вищого авторитету в українському суспільстві немає.