"Індиго змінять цивілізацію своєю чутливістю, емоційністю, силою характеру, впевненістю. Вони покликані до революційних змін на планеті, а тому від народження потребують особливого ставлення до себе". У цю теорію з кожним роком вірить дедалі більше батьків. "Пошта" з'ясовувала, наскільки обґрунтовані й безпечні такі переконання.

Гіперактивний малюк: добре чи погано?

Цікаво, що монологи батьків про надзвичайність малюка, його особливість і "обраність" часто починаються з проблем із... вихованням.

"Спочатку, у ранньому віці, син вражав мене дорослими запитаннями, самостійним вивченням алфавіту і цифр. Це втішало і мене, і нашу родину. Але у дев'ять років він заявив, що я не розумію його, тому він не буде прислухатися до моїх порад", - розповідає Марина Зінченко, мама третьокласника, якій довелося консультуватися у дитячих психотерапевтів щодо гіперсамостійності сина. Один зі спеціалістів розповів пані Марині про феномен індиго, інший порадив не впадати в "містицизм", а більше часу проводити з сином, спілкуватися з ним. Мама розгублена - кому повірити? І по­ки жінка роздумує, дорогоцінний час, так потрібний на  розвиток і виховання дитини, спливає.

Загалом цей приклад типовий для багатьох сімей, особливо якщо вірити деяким психологам, які стверджують: 95% дітей нині народжуються з особливими здібностями. Але хто ці діти? Як їх сприймати, як провісників нової цивілізації? Чи як звичайних дітей, які, безперечно, обдаровані значно біль­шими природними здібностями, ніж діти минулих століть, бо саме за таким принципом - спрощено - і відбувається суспільна еволюція, коли наступне покоління опиняється на вищому рівні розвитку, ніж попереднє? Наскільки ці уявлення про особливих дітей відповідають дійсності?

У проблемі важливо розібратися не лише з теоретичного боку, а й передусім тому, що від того, як "класифікують" батьки свого талановитого малюка, так його і виховають. Якщо вони сприйматимуть дитину як обдаровану особистість, то й піклуватимуться про її розвиток з увагою, але без фанатизму. Проте якщо 95 відсоткам сучасних малюків з дитинства говорити, що вони народжені для того, аби змінити світ, то чи не "переформатує" це дитячу психіку і чи не призведе до того, що маленькі "месії" не визнаватимуть жодних канонів суспільної поведінки? Невже, говорячи про зміни в цивілізації, які мали б здійснити індиго, американські екстрасенси мали на увазі суцільну анархію?

Колір аури
як аргумент

Почнемо з визначень. Нині існує лише одна чітко сформульована особливість, яка нібито відрізняє дітей-індиго від звичайних дітей - це... колір аури. Їхня аура синя, з фіолетовим відтінком, стверджують сучасні астрологи, парапсихологи, екстрасенси.

Уперше цей термін використала американський екстрасенс Ненсі Ен Тепп 1982 року, яка заявила, що може бачити ауру навколо людини. Довкола себе вона помічала багатьох дітей, народжених із аурою кольору індиго. Згідно з первинним визначенням екстрасенса, така аура була у малят нового покоління, наділених багатьма талантами, з високо розвиненою інтуїцією, чутливістю до енергетики. Саме вони, на її думку, знаменували новий виток еволюції людства. Американські психологи Лі Керолл і Джен Тоубер, які вивчають феномен дітей-індиго, навіть переконані, що зараз понад 92% дітей і підлітків віком менше як 20 років мають надзвичайні психологічні характеристики та моделі поведінки. Проте, зважаючи на все, дослідження американських парапсихологів у 80-х роках минулого століття зафіксувало радше здатність людини бачити зовнішні прояви природи таких дітей і дорослих, але аж ніяк появу таких людей у природі. Якщо, звісно, фактор аури брати до уваги. Академічна наука таких вимірювань не визнає, так само, як і окремого феномену індиго. Водночас, не виокремлюючи таких дітей, навряд чи можна заперечити їх надприродні здібності.

Для підтвердження феномену індиго, крім аури, дехто знаходить й інші докази, які навряд чи можна сприймати як вірогідні.

До прикладу, гіперактивність. Чи може вона свідчити про виняткову особливість дитини? "Збуджені діти, які не знаходять собі місця, багато кричать, бігають, - це діти, які у 90% страждають від нестачі батьківської уваги, - зауважила Мар'яна Нартікова, керівник психоневрологічного диспансеру. - У дітей депресія часто виявляється саме в такій формі. А все тому, що батьки зайняті виживанням і часу на спілкування з дитиною просто не мають. Гіпердинамічність дитини здебільшого є реакцією на дефіцит уваги батьків".

Та водночас висока активність може інколи справді бути ознакою талановитої дитини. Історія знає немало випадків, коли діти з гіпердинамічним синдромом яскраво реалізували себе як художники, актори, музиканти, винахід­ники.

Наступні критерії феномену індиго - високий рівень інтелекту, нестандартність мислення, розвинена інтуїція, впевненість у собі, віра у власні можливості, почуття гідності, високий рівень самооцінки, самостійність суджень. Проте діти, наділені такими рисами, були завжди, щоправда, у меншості. У дорослому віці частина з них справді давала сус­пільству кардинальні імпульси до змін, була спроможною на революції. Такі діти не обов'язково мали геніальні здібності в науці. Лишень силою власного характеру вони здатні змінювати середовище, в якому існують, і вносити в нього відчутні зміни. Вони ніколи не дозволяли тиснути на себе, важко адаптувалися до пасивних методик навчання, скажімо, зубріння. Проте чи потрібні їм тепличні, штучно створені, умови розвитку і виняткова увага суспільства? Якщо їхні талановитість і сила волі є справді незаперечними, то й проявляться вони самостійно і незалежно. Але якщо такі "здіб­ності" просто навіяні дитині екзальтованими родичами?

"Я не  коментуватиму нічого з приводу так званого феномену "дитини-індиго", бо за всі роки роботи не бачила жодного наукового дослідження, яке б обґрунтовано довело істин­ність гіпотез про такий феномен. Офіційній науці нічого не відомо про це", - зазначила Галина Католик, віце-президент Асоціації практичних психологів.

Інший львівський психолог, який побажав залишитися неназваним, сказав, що жоден фаховий спеціаліст не захищатиме теорію "дитини-індиго", бо теорії насправді просто немає. За таким "феноменом", на його думку, батьки переважно приховують свою нездатність правильно виховувати проблемну дитину.

Як повідомила "Пошті" Софія Чемерис, спеціаліст управління освіти Львівської міської ради, у Львові немає жодного дошкільного закладу чи хоча б окремої групи, створеної спеціально для особливо здібних дітей, терміна "дитина-індиго" не побачиш у звітах і положеннях. Водночас центрів розвитку для талановитих дітей у місті вистачає.

Зрозуміло, ця тема породжує більше запитань, ніж відповідей. Проте, шукаючи аргументи, чи не наражаємося ми на небезпеку поступового руйнування принципових суспільних основ навіть тоді, коли ці основи далекі від досконалості?

Надзвичайний малюк насправді ж може виявитися ціл­ком... звичайним. І це може статися тоді, коли з очей бать­ків впаде пелена власних комплексів і гіперболізованого бажання бачити свою дитиною такою, як прагнули стати самі.