10 листопада 170 років тому помер один із творців української нації

"Не з неба впали"

Ми спілкуємося рідною мовою, а відтак - не зникли як народ передусім завдяки Котляревському. Попри те, що не його поема "Енеїда" була першим твором, написаним розмовною українською, - найдавніше датований із них потрапив ще до чеської граматики 1550 - 1570 років.

Не була вона й нашим народномовним першодруком, бо інтермедії, написані нею, видавали в 1619-му - за 179 років до появи у 1798-му поеми Котляревського. Та й у церковнослов'янських текстах щоразу більше слів витіснялися їхніми розмовними відповідниками.

А в перед- і післямовах до "Учительних Євангелій" та інших книг, повністю або частково перекладених чи написаних розмовною українською, їхні редактори відстоювали право народної говірки на друк. Приміром, релігійний діяч Лазар Баранович запевняв у книзі "Мечем духовним", що слово - це зброя, яка ефективніша тоді, коли нею оволодіють маси.

Та саме тому московські царі й веліли вилучати та спалювати книги, в яких були не лише вкраплення з народної говірки, а й українська вимова церковнослов'янщини. Відтак відмінності між тодішніми українською та московською літературними мовами стерлися, й просторіччю наших предків протистояла на рубежі ХІХ - ХХ століть уже не "українська латинь", а чужоземна.

І якби місце першої з них не зайняла народна, то у нашій країні теж завершилося б успіхом приблизно таке ж "перелицювання", яке здійснили у Греції британці. Бо коли у 1820 році там створили свою державу потурчені нащадки слов'ян, від яких Алєксандр Пушкін також сподівався, що вони "вольются в русское море", то британці подарували їм підручники давньо­грецької мови, реанімованої лондонськими лінгвістами.

Відтак ті, хто навчався за цими посібниками, заговорили новогрецькою мовою. Приблизно так і російськомовні підручники витіснили україномовні у багатьох містах нашої країни.

Але у ХVII - ХІХ століттях навчальних закладів в Україні було мало, а телебачення за­міняла усна народна творчість. Зокрема - думи, що прославляли козаків, в'їдливий "Лист запорожців турецькому султану", вертепи та інтермедії, у яких теж не бракувало сатири й гумору.

Тому "перелицьовування" Котляревським поеми Вергілія "Енеїда" було "лише" талановитим розвитком народної традиції. У цьому не сумнівався Іван Франко, стверджуючи, що "любов до свого рідного народу і його мови, що примусила Котляревського писати по-українськи, а публіку читати його писання і любуватися ними, не з неба впали, ані через ніч виросла, але мусила бути витвором довгої і славної історії України".

Відсіч петербуржцю

Невипадково Котляревський скористався й сюжетом та ідеєю поеми римлянина Вергілія "Енеїда". Адже до них, як до матриці, зверталися португалець Камоенс у "Лузіаді", італієць Тассо у "Звіль­неному Єрусалимі", французи Ронсар, Вольтер і Скаррон - у, відповідно, "Франсіаді", "Генріаді" та "Перелицьованому Вергілії", австрієць Блюмауер - у "Вергілієвій Енеїді", а росіянин Херасков - у "Россіаді".

Позаяк герой цього твору Еней започаткував після втечі з Трої рід засновників Риму, епігони Вергілія намагалися творити услід за ним епос тих держав, у яких народилися. Інші ж "перелицювальники" давньоримської поеми глузували зі спроб "одягнути мантію" Енея їхніх монархів.

Приміром, петербуржець Осіпов висміював у своїй версії "Енеїди" спробу Хераскова створити російський варіант римського епосу. А принагідно - ще й кпинив з укра­їнських козаків.

Котляревського ж слід зарахувати як до пародистів Вергілія, так і до запозичувачів його ідеї. Бо коли він, за висновком літературознавця Миколи Зерова, "українізував" версію Осіпова, то, повторивши його пародію на Хераскова, не лише спростував нападки на козацтво, а й пророкував їм повторення подвигу Енея.

Але передусім Котляревський, зі слів Зерова, "в основу свого твору поклав план Осіпова" і "всі головні епізоди Вергілієвої поеми переказує за поемою Осіпова: нема ні одної Вергілієвої риси, яку би він вніс у своє оповідання незалежно від російської "Энеиды".

За Зеровим, "усі картини Котляревський подає нам у тій версії, в тому гумористичному освітленні, яке він знайшов у Осіпова" та в якого запозичує і "велику частину характеристик", і "не тільки гумористичні коментарі з приводу тих чи інших епізодів, але й вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі "словоизвития", макаронічні промови - багато дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто густо є звичайним собі перекладом з Осі­пова". Однак Зеров вважав Котляревського не плагіатором, а "талановитим поправником чужих літературних задумів", замисли якого "постають як відповідь на чужий літературний твір", щоб "довершити недовершене іншим автором, поправити помилкове й фальшиве", яке Осіпов дозволив собі щодо "троянців", котрі у російського автора сідали "запорожским кругом".

На думку Зерова, саме обурення неґречним зображенням українців і спонукало Котляревського належніше "перелицювати" Енея та його соратників у своїх земляків. Та й п'єсу "Наталку Полтавку" Зеров вважає відсіччю чи то недолугому, чи то відверто карикатурному зображенню українців у комедії росіянина Шаховского "Козак-стихотворец".

Однак Зеров не зауважив у "Енеїді" Котляревського аналогії між заснуванням героями Вергілія нової держави після їхньої втечі зі своєї вітчизни, сплюндрованої греками, й такими ж подіями, що відбувалися у часи "перелицювання" цієї легенди в Україні. Адже позаяк після зруйнування Запорожжя козаки теж утекли за Дунай, Котляревський, нагадуючи землякам про їхню здатність долати перешкоди, переконував їх у кращій історичній долі.

До слова, організувавши 1812 року в Полтаві козацький полк, Котляревський не поспішав із ним проти Наполеона. Сподівався, що росіяни програють війну французам і козаки знову відродять Україну?..