Ярослав Грибальський, голова правління обласного відділення Українського фонду "Реабілітація інвалідів", про родину та школу життя

Він уже 37 років поспіль залежний від інвалідного візка, але це аж ніяк не завадило створити власну сім'ю, виховати розумницю доньку, провадити активне громадське життя та керувати автомобілем. Життя його загартувало, та не зламало. А тепер допомагає іншим неповносправним. У наступному році разом із дружиною Валентиною та родиною, зокрема трьома внуками - Максимом, Климом та Павлом, відсвяткує 30 років подружнього життя. "Пошта" спілкувалася з головою прав­ління Львівського обласного відділення Українського фонду "Реабілітація інвалідів", депутатом Львівської обласної ради Ярославом Грибальським. Для нього сім'я та родина  є  затишком, опорою та плечем. Найголовнішим у їхній родині є порозуміння. Загалом у житті, як каже спів­розмовник, треба цінувати, насамперед, здоров'я.

Підтримка
хороших людей

- Пане Ярославе, як сталося, що Ви опинилися в інвалідному візку?

- Досить банально. Коли мені було 18 років і я навчався на першому курсі музично-педагогічного училища (мріяв бути диригентом), у вересні 1971 р. поїхали на сільськогосподарські роботи. Там я впав із дерева, переламав хребет із ураженням спинного мозку. Відтоді пересуваюся в інвалідному візку. Директор училища тоді сказав: "Допоки живу, ти мусиш вчитися". Вже практично написав заяву на звільнення, але допомогла його наполегливість і я таки навчався. Тоді ж мені допоміг мій вуйко, в якого не було дітей, - через рік після травми подарував мені Москвича-408. Це дало мені шанс бути між ровесниками. Загалом у житті мене завжди супроводжували світлі маяки, хороші люди, які підтримували, скеровували та розкривали у мені таланти, про які навіть не підозрював. Скажімо, редактор газети "Львівський залізничник" хотів із мене зробити журналіста.

Майбутню дружину зустрів серед медиків

- Розкажіть, як познайомилися зі своєю дружиною?

- У кримському санаторії ім. Бурденка у м. Саки, куди їздив з 1974 р. Власне, тоді у санаторій приїхало 60 молодих медсестер-випускниць із Гайсинського та Кам'янець-Подільського медучилищ. Одна з них у 1979 р. стала моєю дружиною. На той час вона вже відпрацювала п'ять років у згаданому санаторії. Тоді дуже рідкісними були випадки, коли одружувалися інваліди у віз­ках.

Траплялося, що й із корисливими цілями: за них виходили заміж, бо інваліди мали велику пенсію або ж були москвичами (себто, було зацікавлення у сто­лич­ній прописці). Нині ж є чимало випадків, коли одружуються не лише хлопці, але й дівчата у візках виходять заміж і народжують дітей. Ска­жімо, місяць тому неповно­справна жителька Львівщини ви­йшла заміж за здорового хлопця з Керчі. І навіть уже навчила говорити його українською! (сміється).

- Скажіть, будь ласка, чи важко людині, яка пересувається у візку, створити власну сім'ю?

- У радянські часи була матеріальна стабільність. Хоча й пенсія була невелика, але знав, - ти на неї проживеш. Практично такого не було, аби новостворена сім'я мала кризу. Дру­жина працювала медсестрою у залізничній поліклініці. Я також старався працювати - таксував на машині. Врешті, вдома вишивав, а згодом вироби здавав у комісійний магазин. Загалом ніколи не сидів, склавши руки. Потім мені підказали, що можу бути художником. У 1985 р. закінчив Московський заочний університет мистецтв. Малював картини. Спочатку їх дарував.

Виховання доньки

- Яка подія у подружньому житті була найскравішою?

- Народження  у 1982 р. доньки Марти. Так сталося, що доньку виховував я. Віддали її у садок, а вона захворіла раз, другий. Тоді й кажу дружині: "Краще буду сидіти зі здоровою дитиною, аніж із хворою". І так що­дня зранку і до вечора, допоки дружина була на роботі, з донькою був я. Згодом у мене визрів навіть такий вислів: "Я не дав би жінкам виховувати дітей. Жінці дав би можливість лише народити, а потім батько має займатися вихованням дитини".

- А чому це?

- Жінка жаліє дитину, а батько до виховання ставиться по-іншому. Можливо, мені треба було більше пестити свою дитину...

- Себто Ви виховували її у строгості?

- Певним чином, так. Скажі­мо, у нас у квартирі не могли бути розкидані іграшки на підлозі, бо я ж візком не міг переїхати. І в цьому сенсі донька не мала дитинства. Та все це привчило її до порядку. Нині Марта за фахом психолог. Відколи їй виповнилося 12 років, від неї мав велику та добру поміч у своїй громадській діяльності. Зараз у мене мене вже три внуки. Максиму пішов п'ятий рік. Климові - четвертий. Павло народився цього року в липні.

Про оптимізм та плече

- Чи допомогла Вам у житті підтримка близьких людей?

- Плече сім'ї, батька, сестри, родини, добрих людей, звісно, додало внутрішньої сили та оптимізму. Скажімо, ще в училищі була одна викладачка, яка постійно до мене приходила і змушувала, аби я вчився. Вона не зобов'язана була це робити, але робила. Вона мене підштовхувала.

- За що Ви хотіли б подякувати дружині, доньці та сестрам?

- За розуміння, любов, шану та повагу. Це додає мені впевності. Сім'я - це затишок, опора та плече.

- Що Ви хотіли б порадити людям, які не мають проблем зі здоров'ям - мають здорові руки та ноги, чують та бачать, але чомусь не цінують життя?

- Цінувати власне здоров'я! Дякувати за те, що є. Звісно, не набувати згубних звичок. Якби в наших навчальних закладах пояснювали, що таке інва­лідність чи, як тепер  кажуть, маломобільні групи населення. Задумайтеся та скажіть, чи є інваліди у вашій родині, оточенні, серед знайомих, сусідів. Чи задумувалися, як їм живеться? Немає родини, де рано чи пізно немає проблем, травми, врешті - грипу. Якщо люди над цим замислюватимуться, можливо, світ буде трохи іншим. Якби частіше були такі теле­візійні програми як "Танцюю для тебе" чи щодо проблем навчання та праці для неповносправних людей, то громадяни переосмислювали б власне життя.

Якщо в родині сталося нещастя чи народилася неповносправна дитина, - це розпач, але так чи інакше треба знайти спосіб, аби пристосуватися до життя. Потрібно пройти це випробування. Але держава має також активно займатися соціальним захистом та реабілітацією інвалідів.

Про безбар'єрність

- Скажіть, будь ласка, як сьогодні живеться неповносправним у Львові та області?

- За останні роки я дещо розчарований, попри те, що зроблено багато. Розчарований тим, що відбувається у Львові. Особисто я вже загартований. Але якби сьогодні зі мною сталася біда, чи дав би собі раду?! За 37 років уже створив собі умови. Попри те, що ми, львів'яни,  галичани, такі християни  і патріоти, подивіться, чи можемо ми разом переїхати тротурами Львова, коли там стоять машини?! Коли сходи з будинків (де було вікно, а зробили двері) виходять на півтротуару! Не забирали б те, що було. Зокрема і хлібні магазини з центру міс­та. Якщо людина не має машини і є інвалідом, то де їй придбати харчі?! Чи, скажімо, ліфти у будинах не працюють! Влада мало що робить у цьому плані. Важко дістатися інваліду й до церков, бо і там немає пандусів. Потрібно, щоб його не на руках заносили, а він міг сам туди на колясці заїхати.

- Вони по-своєму це бачать. Кажуть, що інваліда до церкви на руках занесуть. Нам такої опі­ки не треба. Натомість треба зробити так, аби людина не відчувала твоєї опіки. Коли проводимо табори активної реабілітації для людей, які перенесли травму хребта з ураженням спинного мозку, можливо, це є немилосердним, але ми не допомогаємо йому одягнутися, пересісти з ліжка на візок, чи сісти на унітаз, а кажемо - дивися, як ти маєш зробити, ти сам маєш цього навчитися! Не застібнути йому гудзика, коли він руками не володіє, а підказати, як це зробити. Бо нині йому застібну, а хто завтра це робитиме. Це стосується і церков.

- Знаю, що мали проводити моніторинг "Безбар'єрна Україна". Які є результати по Львову та області?

- Є певні зрушення. Вже після кількох зауваг чиновники зрозуміли, що треба  створити належні умови для інвалідів. На Львівському вокзалі встановили ліфт для неповносправних. Також залізниця придбала спецвагони та звернулася до нас, аби провели вишкіл для провідників. В аеропорту встановили декілька пандусів. У Львові на двох маршрутах (№№10 та 24) є тролейбуси зі спеціальною підлогою, що опускається. Натомість немає автобусів, які б  перевозили неповносправних. До речі, в указі Президента 2005 р., сказано, що перевізники мають закупити автобуси, придатні до перевезення інвалідів. Закінчується 2008 р., а маємо лише спеціальні тролейбуси. На моє депутатське звернення є реальні обіцянки, що   бюджеті області-2009 закладуть 2 млн грн на придбання одного автобуса з низькою підлогою, який курсуватиме за визначеним соціальним маршрутом, та 360 тис. грн  на його експлуатацію. Скажімо, вокзал - протезний завод - обласна лікарня - МСЕК - діагностичний центр.