"Взнай своє минуле  - запитай у дідуся", - під такою назвою серед учнів львівських загальноосвітніх закладів з 20 жовтня до 10 листопада відбувалася акція, ініціатором якої був Центр визвольного руху спіль­но з міським відділом освіти. Кожен учень через спе­ціально розроблену анкету здобув нагоду зафіксувати спогади своїх родичів, які жили під час ні­мецького та радянського окупаційних режимів.

Основною умовою участі, щоправда, мала би бути добра воля сім'ї привідкрити родинні таємниці. За словами Ірини Гайдук, головного спеціаліста міського управління освіти, учні разом з родичами могли заповнювати анкету вибірково, цілком або не заповнювати взагалі. "Це був власний вибір кожної родини", - зазначила  Ірина Гайдук у коментарі "Пошті". На добровільності процесу також неодноразово наголошували й самі історики Центру, проте не допомогло...

"Коли я побачив анкету, яку приніс мій син додому, то відразу зрозумів, що ми не будемо брати участь у цій акції. Питання, які ставилися в анкеті щодо життя членів нашої сім'ї під час окупаційних режимів, видалися мені некоректними. Вранці син  пішов до школи, залишивши незаповнену анкету вдома, але через дві години повернувся. Вчителька вимагала, щоб дитина таки принесла заповнену анкету, як це зробили "всі однокласники". Не знаю, чи справді у класі була аж така стовідсоткова одностайність, проте, я не розумію, як це пов'язано з рішенням моєї родини не оприлюднювати інформації про наше минуле", - розповідає Олександр Коротченко (прізвище змінено), батько шестикласника львівсь­кої школи №99. 

У коментарі "Пошті" Богдан Гриців, директор школи, заперечив можливість такого випадку. "Я проведу власне роз­слідування, - заявив директор. - І якщо хтось із вчителів справді дозволив собі щось по­дібне, то обов'язково відповідатиме за такий вчинок. Водночас запевняю вас, що весь педагогічний колектив школи був чітко поінформований про те, що участь в акції можуть брати тільки зацікавлені учні, й жодного примусу бути прос­то не може".

Розслідуючи цей випадок, ми звернулися також і до Ігоря Дерев'яного, наукового співробітника Центру визвольного руху.

- Коли ми тільки починали акцію, то з одного боку, сподівалися на те, що це викличе серед школярів більше зацікавлення історією. З іншого, ми вважаємо, що таким чином змо­жемо зберегти цінні свід­чення тих поколінь, які поступово відходять. При цьому участь в акції є добровільною, а якщо хтось примушує учнів до цього проти їхньої волі, то ми оцінюємо це негативно. Психологічне насилля в такій справі - просто неможливе.

Випадок із шестикласником у СШ №99, як довідалася "Пошта", не єдиний. Читачі газети повідомили, що обов'язкового заповнення анкети вимагали і в інших школах Львова. Що це? Самодіяльність педагогів, породжена совдепівським колективним підсвідомим, де "добровільного вибору" просто нема, його автоматично підмінюють запрограмованою "звичкою" виконувати всі влад­ні розпорядження згори у "одностайний спосіб". Саме за таким принципом, в Україні зокрема, вчителі організовують "колективне" написання серед учнів чергових конкурсних  робіт, що їх час від часу ініціюють міські управлінці. І немає значення, як саме проявляється така неусвідомлена "одностайність". Значення має те, що вона таки досі проявляється  по вісімнадцяти роках життя у незалежності й волі...

Ситуація із заповненням анкет у школах наштовхує на глибші висновки. Чи добрим є задум істориків зібрати через школярів письмові свідчення про життя і досвід поколінь, що відходять? Можливо, теоретично,  це виправдана й  позитивна ідея. Але чи "безпечно" її реалізовувати у посткомуніс­тичних, вражених багатьма духовними хворобами, суспільствах, а тим паче в Україні, де  конфлікт між ветеранами УПА і Радянської Армії, між націонал-патріотами і комуністами не просто сильний, але й постійно "активізується" сторонніми силами? Чи варто було робити це у такий тотально "масовий", а головне - відкритий спосіб, коли кожну анкету учня можуть прочитати і його однолітки, і вчителі? Чи можемо бути стовідсотково впевнені в тому, що таке масове "дослідження" полярних граней українського минулого аж ніяк не спровокує суперечок спочатку в межах одного класу, а потім і всього суспільства? А реінкарнація людської пам'яті? Невже дозволена за першим дзвінком чужої ініціативи, навіть найкращої? Зрештою, розпитуючи в спеціальній анкеті про найболючіші моменти минулого, - а якраз живий біль є спільним зна­менником багатьох доль, - чи не втручаємося у найделікатніший простір пам'яті, яку  людина могла послідовно і терпляче "переписувати" протягом десятків років? Порушуючи пожиттєві табу на спогади, напевно, одночасно руйнуємо й можливість найменшого порозуміння між собою в історії, бо забуття - часом найкращий спосіб вберегтися від болю і бажання помсти. І як бути з таємницею приватності людського життя? Чи справді відкриття таємниць своєї родини  є таким невинним процесом? І хто гарантуватиме повну конфіденцій­ність цієї інформації, а також і те, що її використають тільки для написання історичних літописів, якщо такі "сповіді" зовсім  не захищені жодним законом?

Врешті-решт, перед розповсюдженням таких анкет історикам і чиновникам варто було б таки спростувати для себе стереотип  про те, що дотик до пам'яті пересічних людей не спровокує нічого  зайвого, бо простих людей нібито більше турбують кола щоденного побуту, аніж інтерпретація історії. Для полегшення процесу  "спростування" варто оглянутися на сусідню Польщу, адже тамтешнє суспільство  під час люстраційних дискусій переконливо довело, що питання національного самовизначення та своєї індивідуальної ролі  в історії надзвичайно хвилює  не лише інтелігенцію...