У селі Лисиничах біля Львова вже третій рік на площі поряд з першим на Галичині пам'­ятником Т. Г. Шевченкові сто­їть монумент - "пластика в камені" - Петрові Бубелі. Чи багато хто знає, що зробила ця людина?

Адже інформація про історичні події українського державотворення доходила до нас, оповита туманом комуністичної ідеології. Так що донедавна навіть родичі майже нічого не знали про діяльність Петра Бубели, уродженця села Лисиничі. Навіть в архівах нічого не було, крім кількох скупих рядочків про те, що цей чоловік брав участь у проголошенні ЗУНР і загинув у 1930-х роках біля Одеси, очевидно, був знищений енкаведистами. Аж з'являється в Україні книга спогадів "Від легенд до правди" Лонгина Цегельського, який був єдиним членом Української парламентарної та соймової репрезентації із часів Австрії, єдиним членом Української головної ради і Першої української конституанти на західних землях, єдиним мі­ністром першого західноукра­їнського уряду та єдиним офі­ційним послом між Львовом та Києвом у згадані часи.

У мемуарах автор талановито - адже був чудовим публіцистом - змальовує історичну картину подій, починаючи від підготовки і проведення Листопадового чину і закінчуючи створенням Директорії, злукою земель у Києві 22 січня, втратою столиці українцями. Він дійсно розвіює виплекані впродовж радянських років легенди щодо подій та постатей, які їх творили.  Він не лише змальовує, але й аналізує, роз­криває причини невдач та поразок: "Фатальний ланцюг по­літичних помилок над Дніпром та мілітарних промахів, починаючи з 1 листопада 1918 р. І це при тому, що ми мали всі шанси стати державою, ще й під охороною Ліги Націй. Ми самі занапастили свою долю. Не нарікаймо ж ні на нікого, які діти..."

Неодноразово відвідуючи Велику Україну й аналізуючи дії керівництва Директорії, автор доходить висновку, що там сиділи не державні мужі, а партійники, які на все дивилися дрібничково, через призму інтересів своєї партії, себто купка недовчених інтелігентів. А побувавши на святковій виставі режисера Миколи Садовського з нагоди зайняття Києва Директорією, автор роздумує: "Що це таке з українцями, що на театральній сцені вони незрівнянні, а на політично-організаційній сцені - теж незрівнянні, але вже в нищенні підстав власної сили".

Віддаючи належне історичній справедливості, Лонгин Цегель­ський розповідає правду про роль січових стрільців у перевороті, які: "...в ті осінні дні 1918 року вели свою - відмінну - політику, яка,  власне, і стала причиною того, що ми втратили Львів... Річ у тім, що січові стрільці, котрі тоді стояли кошем на Буковині під командуванням архікнязя Василя Вишиваного (Вільгельма Габсбурга) й отамана Букшованого, просто не послухали наказу Української національної ради й не прибули 1 листопада 1918 року до Львова, як це їм було наказано зробити. Виявляється, що  у стріль­ців був "свій план" державного замаху, а саме: проголосити архікнязя Вільгельма диктатором-королем. Вони прийшли до Львова через три дні після перевороту, коли вже польські легіонери обсадили Кастелівку, гору св. Юра та ін.".

З книги Лонгина Цегельського також довідуємося, що переворот був таємно вирішений провідниками Української національної ради ще в серпні 1918 року, коли ставало очевидним, що Австрія не омине катастрофи. Вже тоді на організатора перевороту було намічено поручника австрійської армії Петра Бубелу, який закінчив Львівсь­ку академічну гімназію. Був родом з приміського села Лисиничі, де ще 1912 року виявив риси справжнього національного провідника, намагаючись прищепити односельчанам український патріотизм. Автор характеризує його як людину рішучу, спокійну, врівноважену та дискретну. Саме поручник Бубела, який  потім став заступником державного секретаря військових справ, зорганізував переворот у цілому краю. Він розробив його детальний план, розсилав таємних кур'єрів по всіх повітах й гарнізонах краю, створив перший штаб у Львові і т.д. Помічниками поручника були сотник Володимир Огоновський та четар Дмитро Паліїв. Саме завдяки цим людям було успішно здійснено Листопадовий чин, - зазначає автор і акцентує увагу на тому, що Дмитро Вітовський став командантом 30 жовтня 1918 року, а переворот відбувся за півтори доби (з 31 жовтня на 1 листопада), між першою і четвертою годинами ночі. За такий короткий час Вітовський аж ніяк не міг організувати переворот у Львові та в цілому краю. Тим більше, що вже третього листопада Дмитро Вітовський, зазнавши невдач, склав повноваження команданта Львова.

Розповідає Лонгин Цегельський про те, в яких важких умовах та інколи дуже гнітючому настрої вони працювали. "Це не той настрій "національної паради", що про нього різні високопарні промовці плетуть з естради на "святах злуки" чи "святах державності" або що про нього з нагоди цих роковин так наївно пишеться в газетах. О, ні...- пише він, - революція, переворот, війна, море людського горя, тисячі, сотні тисяч людей в обличчі смерті - ось те справжнє історичне тло, на якому ми мусили будувати нашу державу". Спостерігаючи за всім цим, автор розуміє, що не в гаслах соціальної боротьби, не в сліпій расовій ненависті, а в Христових заповітах любові лежить одинокий вихід для людства.