Ні, тільки аналогія кола спа­дає на гадку. Тонкої замкнутої лінії, "зшитої" намертво.  Прорватися через неї - означало б вийти назовні, із власних вбогих комірчин. Прорватися крізь неї  -   означає "бути".  А щоб бути - справді варто прориватися...

Проте коло в "українському випадку" - це не геометрія, а містика. Наші  "зачаровані кола" національної нереалізованості не проривають ні революції, ні внутрішня воля, ні динаміка думок, ні режими, ні кучми, ні януковичі, ні бандери, ні втрати, ні трагедії, ні навіть музика чи любов... Цей замкнутий простір хіба розчарувати можна, і це би стало виходом. Якби у цьому замкнутому "колі-крузі" не існували б ми самі...

Але існуємо саме там, тому після найбільших проривів, в мільйонний раз  захлинаємося отруйним розчаруванням. І від отрути організм уже задихається...

Що бракувало українцям для того, аби втримати себе як гідну націю в сімнадцятому році? Чи на початку Другої світової? Чи після По­маранчевого перевороту?  У випадкові й неочікувані моменти історія  від­кривала перед нами широку браму і, мовчазно спостерігаючи, чекала... І ми чекали. Так і живемо. Чекаючи. 

Тепер, через чотири роки після глибокого емоційного катарсису, через який пройшли у 2004-му, переживши кілька політичних криз і дійшовши до стану остаточного політичного колапсу,  можемо хіба похмуро спостерігати - як  повільно і впевнено перед нами закривається ще донедавна оптимістична  Європа. І йдеться тут не про завершення дискусій - чи варто вступати в Євросоюз, а чи лишатися гордо незалежними, як холодна Норвегія (правда, порівнювати себе з економічно успішною скандинавською країною можна тільки в стані крайнього оптимізму), а про кардинальний - цивілізаційний вибір Заходу чи Сходу. Але поки ми невпевнено крутилися на власних орбітах, розбуджена нашою революцією Європа вистигла, знову обернувшись  у бік "енергетичної" Росії. Коло вкотре замкнулося. Омріяне Задзеркалля розбилося  на мільйони друзок - на тонкі руки, розгублену душу і хвору свідомість...

Переписуючи наш генетичний код, комуністичні вожді, здається, просто скасували нашу здатність до самоповаги і відповідальності за власний вибір. Якби мали те й інше, то, може, нарешті, замість відчуття тотального розчарування, святкували б перемогу над собою. Але історія просто не знає слова "якби"...