Мирослав Маринович, правозахисник, віце-ректор УКУ, про останній прихисток людини, постмодерністський скепсис і  "підчищену" генетику українців

Нам здається дуже важ­ливим саме зараз поміркувати над цим від­чуттям, у яке знову уві­йшли, як у холодну воду. Розчарування після колосальних емоцій, вну­тріш­ніх надій, зароджених у холодні "помаранчеві" дні - на тлі нескін­ченної по­літичної, економічної і внутрішньої кризи, - з яким треба знову вчитися жити.  Нам важливо поговорити про це відчуття саме тепер, бо руйнівна, отруйна "ста­біль­­ність", з якою українська нація проходить численні рівні зневіри і втрат, може спровокувати тотальну втрату впевненості  у собі й спроможності до найменших змін. 

До розмови запросили відомого правозахисника, публіцис­та, релігієзнавця, члена-засновника Української Гельсінської групи Мирослава Мариновича.

- Чи може, на Вашу думку,  розчарування бути таким формотворчим, яким є біль і страждання? І навіть, зрештою, стати імпульсом до розвитку?

- Формотворчою може бути насправді будь-яка людська емоція - важливо, в яке русло ми її спрямовуємо. Скажімо, невдоволення є також негативним почуттям, але скільки здобутків цивілізації створено завдяки йому! Якщо почуття творче, якщо воно веде людину до по­шуку виходу, то через певний час на неї чекає велика радість і винагорода. І навпаки, якщо якесь почуття остаточно руйнує надію і підрізає крила, то наслідки можуть бути трагічними. Скажімо, навіть таке найпозитивніше почуття як любов може спричинити повний душевний колапс людини, а то й самогубство.

Розчарування, руйнуючи цілі конструкції наших сподівань, може відіграти позитивну роль, оскільки вивільняє нас від утопічної надії на нереалістичні задуми. Людина рідко коли заздалегідь розробляє план "б"; зазвичай вона починає думати про нього лише тоді, коли на друзки розсипався план "а". У класичному випадку розчарування - це почуття, яке характерне для найнижчого розвороту "синусоїди" людського настрою. Він позначає момент, з якого починається підйом догори. Так день почина­ється з найтемнішої частини ночі.

- Схоже, що українці протягом своєї історії спроможні здобувати, але не володіти. Якщо досягаємо чогось, то вже через мить втрачаємо. І нам здається, що вже наступного разу свій шанс реалізуємо, але цього так і не стається. Може, наші безкінечні поразки і втрати є наслідком нашої неспроможності? Чи невпевненості у собі? Інфантильності? Чи це ретельно "спрогнозовані" наслідки   "під­чищеної" генетики? 

- Звичайно ж, "підчищена" генетика відіграє колосальну роль. Я часто кажу, що найбільшими жертвами комунізму є не ті, хто загинув, а ті, хто живе. На Заході про цю знищенність нашого генофонду говорять лише одиниці - більшість удовольняється психологічно легшою зневагою до невдах. І все ж у 20-ті роки минулого століття українська нація почала воістину розцвітати, тобто виявила велику снагу і спроможність до розвитку. Сьогодні, після всіх громадянських конфліктів, Голодомору, репресій, чисток, Другої світової війни, ГУЛАГу (і все це впродовж одного століття!) це стало знову непросто, але все-таки не безнадійно.

Інфантильність? Є і цей феномен, тільки його називають по-різному. У давньому Римі звично казали: "Slavus - sclavus" ("Слов'янин - раб"). У Поль­ській державі минулих епох в українцях бачили радше наймитів - і нинішня Українська держава зробила все від неї залежне, щоб вимушеним заробітчанством змусити українців підтверджувати цей стереотип. Я особисто волію говорити про євангельську природу українського етнотипу, але добре розумію, як іронічно посміхатимуться при цьому росіянин чи поляк.

Досі періодичне гальмування розвитку українського етносу було очевидним. Навіть сьогодні стримування України та привнесення хаосу в її незалежне життя стало важливою частиною державної програми Росії. І треба визнати - доволі успішною в реалізації. Впливає також неприхильний до нас геополітичний статус кво. Проте сьогодні можна сміливо говорити також про самогальмування української нації, бо надто вже ілюстративно ми поїдаємо самих себе!

Що це: фатум нашої історії? Відповісти на це питання ми не можемо, бо не можемо осягнути, для чого ми як народ створені. Ми й не задумуємося над цим питанням. Бо епоха така: який там "сенс чи мета історії" у час войовничого постмодернізму?! Тому й не ми йдемо шляхом нашої історії, а нас ведуть і нас же гальмують. Але навіть тоді, коли ми самі відповідальні за свої негаразди, коли в народі спрацьовує механізм саморуйнації, ми й далі живимо його, бо не осягнули свого головного призначення, а саме: стати понад цивілізаційним розламом, що ділить нас. Бо знову-таки спрацьовує постмодерністський скепсис: який там розлам? Який механізм саморуйнації? Мовляв, усе це умоглядні конструкції міфологічного розуму, схибленого на метафізиці...

- Чи можна говорити про вищий рівень страху в українців перед відповідальністю,  у порівнянні з іншими народами?

- Справді, такий страх перед відповідальністю є - він підсвідомий і спонтанний. Синдром української "моєї хатки скраю" походить саме звідси. По-перше, ми рідко коли досвідчуємо, що від нашої активності щось залежить. А якщо так, то й відповідальність за все, що відбувається, ослаблена. По-друге, ми надто довго жили в чужих і зазвичай неприхильних до нас державах, "на нашій - не своїй землі". Тому, за винятком окремих історичних періодів, ми перебували у певній опозиції до таких держав, не надто переймаючись їхньою успішністю. Але, як бачимо, принаймні ці дві причини тимчасові, не вічні, а тому надія на виправлення українського національного характеру є. Хоч будьмо також і реалістичними: німцями ми ніколи не станемо...

- Чи може відчуття розчарування бути органічним нашим відчуттям? Якого не відокремлюємо від себе, а тому не можемо відчувати його небезпеку чи, навпаки,  користь, якщо вона є?

- Ні, я не вірю, що до розчарування можна остаточно звикнути, що в нього можна "врости". Це суперечить людській природі. Звичайно, велика частота наших поразок провокує нас на словесні формули типу: "Хотіли, як краще, а вийшло, як завжди" чи "за що боролись, на те й напоролись". Але оця показна готовність до поразки й розчарування є лише психологічним захисним екраном, який допомагає нам подолати стрес. А стрес є завжди, навіть неусвідомлений. Його наявність зауважуєш, коли на коротку історичну мить він зникає - так було під час Помаранчевої революції, коли мільйони українців аж сп'яніли від відчуття, що їм таки вдалося подолати зло, що своєю нацією вони можуть гордитися. Лише тоді вони усвідомили, в якому перманентному стресі вони перебували і як насправді хотіли, щоб це прокляття над народом нарешті зникло.

- Чому ж тоді ми знову скотилися у зневіру?

- Це народ п'янів від відчуття, що він спроможний "гори перевернути". Управителі ж, здається, п'яніли від відчуття власної значущості. У кожнім разі під кінець вони виразно втомились від гіперактивності людей і вирішили, що ощасливлювати їх за лаштунками буде вигідніше й спокійніше. Ось чому народ і став "факіром на годину"... Звичайно, гіперактивність - це різновид хвороби; майданами не можна було керувати державою. Але чиновникам вигідніше було взагалі загасити полум'я ентузіазму, ніж каналізувати його у незалежні структури громадянського суспільства. Ось чому народ відчув себе зрадженим і покинутим. Проте я переконаний: в Україні недовго ще чекати на нові злети національного духу. Важливо тільки у час нового ентузіазму пам'ятати, що українцям дуже потрібно навчитись щоденної й цивілізованої суспільної активності. Це вміння дається не за один день, і рецидиви зневіри неминучі. Тому не сподіваймося, що одного дня нинішній стан тотального розчарування зміниться станом тотального і вічного задоволення. В обох станах треба пам'ятати слова мудрого ребе: "Так вічно не буде!"

- Позбавляючись  ілюзій щодо всеспроможності влади, ми набуваємо впевненості у собі. Але водночас також розчаровуємося в ідеалах, що є значно небезпечнішим процесом. Чи існують ідеали - і які саме, - які ще досі мають сильний вплив на свідомість і вчинки українців? І що з ними може статися найближчим часом?

- Ви добре зауважили, що нинішні розчарування у владі дуже ефективно виліковують нас від колишнього патерналізму влади. Пригадуєте оте давнє радянське: "Прошла зима, настало лето - спасибо партии за это!"? Держава була Головним Благодійником, що сипав на транспортер живильний корм, - народу залишалось лише стати в ряд і ретельно той корм пережовувати... Отож нинішнім своїм розчаруванням ми зробили величезний крок уперед, тобто махнули на державу рукою і взялися виживати самі.

Однак зло, що сидить у наших душах, змушує нас проскочити момент істини. Воно нашіптує нам, що разом із державою треба махнути рукою й на свого ближнього: "Тобі ніхто не допоможе, то чому ти повинен помагати комусь? Дбай лише про себе, не звертай уваги, якщо це шкодить іншим. Це їхні проблеми!" Інакше кажучи, позбувшись залежності від патерналізму держави, ми не стали жити відпо­відальним солідарним життям, опертим на взаємодопомогу. І якщо ситуація не зміниться, це вдарить навіть по тих цінностях, які в нас іще залишилися. Тут я, передусім, маю на увазі цінності сімейні. Поки що під "іншими" ми маємо на увазі все-таки чужих людей, натомість свою родину ми зазвичай шануємо і саме про неї дбаємо (особливо не зважаючи при цьому на засоби). Але у світі нестримної наживи немає люблячих родин - є насторожені егоїстичні партнери. З часом ти дійдеш висновку, що проблеми твоєї дружини чи навіть дітей - це також їхні проблеми. Так руйнується останній прихисток людини й первинна молекула суспільства - сім'я. Крім того, свідомо й безкарно наступаючи чоботом на чужу долю, ти сам сприяєш тому, що хтось безкарно наступить і на твою.

Оглядачі, що аналізують причини нинішньої світової фінансової кризи, в один голос говорять про те, що це кара за тривалі моральні переступи у бан­ківсько-підприємницькому світі. Так мораль - отой "несерйозний" кумедний камінь, що його так часто відкидали будівничі сучасної цивілізації, - раптом набув вирішального фінансового виміру. Прийде отверезіння й на нас за те, що хочемо здобути собі затишне життя в окремо взятій особистій "фортеці" такими самими аморальними махінаціями. Чи не пора усвідомити, що грати з Богом у хованки немає сенсу?