Як нас звільнили від тавра "канонічна територія Москви"

Щороку маємо нагоду святкувати воскресіння не лише Сина Божого, а й Української православної церкви.

Вселенське унезалежнення

Коли 13 листопада 1924 року глава Вселенської Константинопольської церкви Григорій VII визнав законодавчим указом - "Патріаршим і Синодально-Канонічним томосом" - автокефалію (незалежність) Православної церкви в Польщі (далі - ПЦП) на чолі з митрополитом Варшавським і Волинським, то найбільше це стосувалося українців. Адже ними були майже всі її владики та священики й, за різними даними, від 70 до 80% мирян.

Бо, по-перше, до складу Речі Посполитої (далі - РП) входили тоді споконвіку українські Берестейщина, Волинь, Східна Галичина, Лемківщина, Надсяння, Підляшшя, Пінщина й Холмщина. По-друге, до РП емігрували у 1917 - 1921 роках безліч наддніпрянців.

Позаяк вони послуговувалися у ре­лігійній практиці рідною мовою, то їхня церква була не Польською православною, а Православною в Польщі. Але вселенський томос звільнив від юрисдикції Ро­сій­ської православної церкви (далі - РПЦ) не лише тих православних, які жили в РП, а й тих, котрі залишилися на Наддніпрянщині.

Бо стверджував: "Відділення від Нашого Престолу Київської митрополії (1686 року - "Пошта") та православних митрополій Литви й Польщі, залежних від Київської, а також прилучення їх до Святої Московської церкви відбулося не за приписами канонічних правил, а також не дотримано всього того, що було установлено відносно повної церковної автономії Київського митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Патріарха".

Константинополь визнав цим ПЦП спадкоємицею Київської митрополiї. Ще й присвоїв 7 квітня 1927 року митрополитові Варшавському і Волинському Діонисію Валендинському титул  Блаженнійший, який надавали лише главам автокефальних помісних церков.

Корупція, вбивства...

Григорій VII скасував таким чином гендель свого попередника Діонисія, який продав у 1686-му московському патріархові формальні права Вселенського на Київську митрополію. Бо разом із грамотою, в якій Діонисій зрікся українців, той передав цареві розписку: "Приняли есми милостыню святого вашего царствия от посланного вашего господина Никиты Алексеевича три сорока соболей і двести червоных".

Дізнавшись про це, синод Константипольського патріархату визнав у 1688-му Діонисія винним у симонії (церковній корупції) й позбавив сану. Але повернути незаконно втрачене Вселенські наважилися аж тоді, коли їхні московські візаві не мали чим матеріально підтримати їх, бо були вщент пограбовані більшовиками.

Та й уряд РП, аби мінімізувати "п'яту колону" Москви, взяв переговори митрополита Варшавського й Волинського з Константинополем на себе. Однак 6 лютого 1923 року архімандрит Смарагд Латишенков застрелив митрополита Варшавського й Волинського Юрiя Ярошевського - українця, який очолював рух автокефалістів у РП. Його однодумця й наступника, а тоді - архієпископа Кременецького Діонисія Валединського врятувало лише те, що він був в iншiй митрополичiй палатi.

Плацдарм повернення

Це вбивство було відплатою за те, що 14 червня 1922 року собор ПЦП постановив не підпорядковуватися Москві. А 3 вересня 1924-го ще й прийняв постанову про вживання у церковному житті рідної мови.

У священики ж та єпископи цієї фактично української церкви висвячувалися учасники визвольних змагань. У 1932 році на Луцького єпископа став архімандрит Полікарп Сікорський - колишній начальник канцелярії глави Директорії УНР Симона Петлюри, а племінник та ад'ютант останнього - Степан Скрипник (згодом - патріарх УАПЦ Мстислав) - очолив рух мирян за автокефалію.

Обидва відіграли провідні ролі й в унезалежненні від Москви християн Наддніпрянщини - після відступу з неї більшовиків митрополит Діонисій благословив декретом від 24 грудня 1941 року відродження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та призначив її тимчасовим адміністратором єпископа Полікарпа й удостоїв його саном архієпископа Луцького і Ковельського. А 8 - 10 лютого 1942 року перший синод УАПЦ відновив як цю церкву, так і її канонічні зв'язки та єдність із Константинополем.

Репетиція відродження

У 1943-му в УАПЦ було 13 єпархій (зокрема, на Переяславського єпископа Мстислава висвячений Степан Скрипник), 1700 священиків і три тисячі парафій. А в жовтні того року до неї приєднався Олексій Громадський - митрополит Автономної Української церкви, яку створив московський патріархат після окупації Наддніпрянщини німцями.

Хоч у 1944-му єпископам і священикам УАПЦ довелося емігрувати з Укра­ї­ни, вони зберегли свою незалежну церкву в Західній Європі та Північній Америці. Тож коли в 1990-му Всеукраїнський собор знову відродженої УАПЦ обрав її главу, то ним став із титулом Пат­ріарх Київський і всієї України митрополит УПЦ США та Канади Мстислав.

Але відродити в 1990-му УАПЦ, створену в 1942-му, було б неможливо, коли б у 1924-му Григорій VII не визнав автокефальною (а фактично - українською) цілком канонічну ПЦП. Тож саме від неї слушно ведуть свій родовід ієрархи сучасної нам УАПЦ.