Вогонь по катах українців ОУН відкрила ще 1933 року

22 жовтня 75 років тому Микола Лемик, двічі вистреливши в консульстві СРСР на вулиці Набеляка, 22, (нині - Івана Котляревського, 27) у Львові в, як він вважав, совєтського дипломата, привертав цим увагу людства до Голодомору українців.

Як це було

19-річний уродженець села Соловій на Перемишлянщині Лемик, який був водночас студентом математично-природничого факультету Львівського університету й бойовиком Організації українських націоналістів, зайшов до консульства під прізвищем Дубенко нібито щодо свого виїзду до УРСР. Але, увійшовши до кабінету консула, побачив не схожу на його опис розвідниками ОУН особу - Алєксєя Майлова.

Історик Кім Науменко, гортаючи в архіві зовнішньої по­літики Російської Федерації документи консульства СРСР у Львові, дипломата з таким пріз­вищем у його штаті не знайшов. Натомість совєтсь­кий письменник Володимир Бєляєв писав, що Майлов був другом родини головного чекіста - Дзержинського.

Та й один зі совєтських роз­від­­ників назвав його в мемуарах "мій друг Майлов". Тож, радше, й жертва Лемика була колегою Дзержинського за фахом.

Коли ж 22 жовтня 1933 року бойовик ОУН сказав цьому "дипломатові", що хоче говорити з консулом, той поцікавився: "Навіщо?"

Микола відповів, що хоче провідати сестру в УРСР, від якої одержав запрошення. Але Майлов, по суті, сам підписав собі вирок, зажадавши пред'явити посвідчення особи.

Та позаяк у Лемика не було документів міфічного Дубенка, то йому нічого не залишалося, як, витягнувши зброю, застрелити замість консула того, на кого натрапив.

Сказавши Майлову, що той зараз буде покараний за присудом ОУН за смерть заморених голодом мільйонів укра­їнців, пострілом у чоло застрелив його. Цей вирок Лемик пов­торив і на суді у Львові 30 жовт­ня 1933 року.

Із нелюдами - адекватно

Тодішній крайовий провідник ОУН Степан Бандера обрав кандидатуру Лемика серед інших претендентів-добровольців тому, що цьому до повноліття ще залишалося півтора року. Бо після замаху той повинен був так само добровільно... здатися поліції.

Бандера пояснив це так: "Я особисто дав наказ Лемикові та подав йому мотиви й інст­рукції. Ми знали, що більшовики будуть у фальшивому світлі представляти те вбивство, й тому вирішили, що Лемик має віддатися в руки по­ліції й не стріляти в неї та таким чином дати спроможність зробити судову розправу".

І рішення відправити юнака на загибель, можливу під час замаху чи одразу ж після нього, а "у кращому випадку" - на довічне ув'язнення - було для крайового провідника нелегким. Дослівно ж він запевняв: "Живучи рік із переконанням, що я втрачу життя, знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в най­ближчому часі втратити життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького".

Але все-таки відправив Лемика на завдання. А той - свідомо жертвував власним життям, яке для нього, зрештою, ще не розпочиналося. Навіщо?..

На це запитання Лемик відповів на суді. З його слів, убиваючи за наказом проводу ОУН офіційного представника більшовицького режиму, він протестував і боровся "проти совітської влади, яка силою загарбала Україну та нищить її політично, культурно й господарсько".

А передусім - проти Голодомору в 1932-1933 роках міль­йонів українців. Бо навряд чи завищував їхню кількість начальник ГПУ (Головного по­лі­тичного управління - наступника Всеросійської надзвичайної комісії й попередника НКВС) УСРР Володимир Балицький, коли доповідав Сталіну, що в Україні померло з голоду вісім мільйонів осіб.

На суді над Лемиком про злочини Москви розповіли, окрім нього, ще й його адвокати Володимир Старосольський та Степан Шухевич. Про жахливі свідчення з Наддніпрянщини постійно повідомляла також галицька преса.

Відтак усі львівські адвокати-українці, одностайно схваливши замах Лемика, демонстративно зголосилися захищати його в суді, попри те, що вхо­дили до різних партій, які в інших питаннях нерідко протистояли одна одній. Під час суду над Лемиком відбулася й студентська демонстрація солідарності з ним. Її не зупинили навіть поліцейські кийки, що пройшлися по головах і ребрах маніфестантів.

Замість епілогу

Хоч польський суд засудив Лемика, попри його неповно­ліття, до смертної кари, але її таки замінили довічним ув'язненням. Його сусід по камері - також відомий оунівець Петро Дужий, згадував, що навіть у тюрмі він був дуже життєрадісним. Приміром, на запитання: "Коли, Миколо, йдеш на волю?" - відповідав з усмішкою: "З неділі, щоправда, ще не відомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі".

І справді вийшов на волю в неділю - у вересні 1939 року - коли Польща зазнала поразки у війні з Німеччиною. Але помстилися йому за смерть Майлова саме німецькі колеги останнього - гестапівці, розстрілявши Лемика у жовтні 1941-го в Миргороді на Полтавщині, де він очолював "середню похідну групу" ОУН, керованої Андрієм Мельником, а також її крайовий провід на східноукраїнських землях.