У спектаклі "Возз'єднання" "західники" були статистами

26 - 28 жовтня 1939 року так звані Народні збори Західної України проголосили на Волині й Галичині совєтську владу та просили приєднати їх до СРСР, включивши до складу УРСР.

Гастролі пройдисвітів

Насправді ж як саме возз'єднання, так і Народні збори Західної України (далі - НЗЗУ - "Пошта") ініціювало політ­бюро центрального комітету всесоюзної компартії (більшовиків), яке ще 3 жовтня 1939 року постановило: "Скликати Українські народні збори... Народні збори повинні: ... вирішити питання про входження до складу СРСР, тобто до входження українських областей до складу УРСР".

Така ж послідовність - спершу до СРСР, а вже потім - до УРСР, викладена в "Декларації..." НЗЗУ від 27 жовтня 1939-го: "Просити Верховну Раду (далі - ВР - "Пошта") Союзу РСР прийняти Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, включити Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки..."

ВР СРСР також постановила 1 листопада 1939-го "включити Західну Україну" спершу до СРСР і тільки після цього як другорядний факт додала: "зі з'єднанням із УРСР". Зас­відчивши таким чином, що дарує Волинь і Галичину Українській РСР, навіть формально не спитавши її згоди на це.

А ВР УРСР, щойно 15 листопада 1939 року прийнявши закон "Про возз'єднання Захід­ної України...", затьмарила фальшивий блиск "золотого вересня" констатацією своєї вторинності й підпорядкованості Москві. Другорядну роль ВР УРСР у тому "возз'єд­нан­ні" відвели й попри те, що трьох представників її президії ввели за рішенням політбюро ЦК ВКП(б) від 3 жовтня 1939 року до тимчасового управління міста Львова (далі - ТУМЛ), який насаджував у Західній Україні совєтську владу ще до її проголошення на НЗЗУ.

Саме йому доручило політ­бюро створити Комітет з орга­нізації (далі - КзО) НЗЗУ й скликати їх. Окрім представників ТУМЛ, до КзО увійшло по співробітнику тимчасових обласних управлінь, у складі яких було по два представники від червоноармійських частин і по одному - від НКВС та тимчасових управлінь обласних центрів.Саме вони були режисерами фарсу, в якому більшість галичан і волинян була лише статистами. Причому його постановники обурили навіть помічника Рівненського обласного прокурора Сергєєва, який писав Сталіну: "Здавалося б, що зі звільненням Західної України сюди для роботи повинні були спрямувати кращі сили країни, кришталево чесних та непохитних більшовиків, а вийшло навпаки. Здебільшого сюди потрапили великі і малі пройдисвіти, яких позбулися на батьківщині".

Цитуючи це, російський дослідник Сєргєй Філіппов додав від себе: "У документах партійних обласних комітетів містяться десятки (якщо не сотні) фактів, що підтверджують правоту оцінки, даної Сергєєвим комуністам, відрядженим зі сходу".

Куди ж без НКВС?

А головним каталізатором НЗЗУ була директива наркома внутрішніх справ СРСР Берії від 15 вересня 1939-го: "Співробітникам НКВС взяти активну участь у підготовці й проведенні тимчасових управлінь народних зборів... Для забезпечення посиленого проведення народних зборів налагодити необхідну агентурно-оперативну роботу з виявлення і репресування к/р (контрреволюційних - "Пошта") організацій груп і осіб, які протидіють і зривають організацію нової влади".

Перестраховуючись, право висувати кандидатів у делегати НЗЗУ надали лише селянським комітетам, тимчасовим управлінням міст і зборам робітників на підприємствах та бійців робітничої гвардії. А "обирали" делегатів 22 жовтня 1939 року, як писав у 12-му номері московського "Международного исторического журнала" за 2000 рік російський дослідник Пронін, "за єдиним списком, продиктованим окупаційною владою, тоді як сенс виборів (за визначенням) полягає у конституційному праві обирати з кількох чи навіть багатьох кандидатів - тільки за дотримання таких умов вибори легітимують владу".

Відтак Пронін констатував: "Будь-яке реальне народне представництво на виборах (депутатів НЗЗУ - "Пошта") виключалося монополією компартії та не могло бути забезпечене ще й в результаті тієї обстановки, в якій їх проводили". Із ним погодився й Філіппов: "Це був спектакль, який про­йшов під повним контролем комуністів".

Для уникнення небажаних сюрпризів представниками інтелігенції стали лише 234 із 1484 делегатів НЗЗУ (819 - селяни, а 402 - робітники). Водночас, за даними істориків Литвина, Луцького і Науменка, наведеними у книзі "Західні землі України. 1939 рік", вищу освіту здобули лише 5,2% делегатів НЗЗУ.

Та навіть такі НЗЗУ не прагнули туди, де, як запевняв гімн комуністів "Інтернаціонал", "хто був ніким, той стане всім". За даними дослідника Володимира Гордієнка, делегат НЗЗУ від Єзупільського повіту селянин Скрипаревич дивувався: "Як вони могли одноголосно проголосувати за "возз'єднання", коли насправді усі були проти?".

Через два тижні його за­ареш­тували, й він зник назавжди. А в 1941-му вслід за ним - голова НЗЗУ, академік Кирило Студинський, і член президії тих зборів - син Івана Франка Петро (головний авіатор Української галицької армії).