Многая літа, Владико!
Сьогодні, 26 лютого, Блаженніший Любомир Гузар святкує 80-річний ювілей
Сьогодні, 26 лютого, Блаженніший Любомир Гузар святкує 80-річний ювілей
Його називають моральним авторитетом і ті, для кого він був главою церкви, і ті, хто ніколи не належав до його пастви. До його слова дослухаються як можновладні і грошовиті, так і ті, хто важкою щоденною працею заробляє на хліб насущний. Він говорить про те, про що інші воліли б мовчати. Будучи предстоятелем найбільшої зі східних католицьких церков, він залишився простим у спілкуванні та побуті. Доживши до поважних років, зберіг дитячу щирість і безпосередність.
Через важку недугу втратив зір, та вміє бачити серцем і промовляти до сердець мільйонів. Він є прикладом життя з Богом, а отже, життя у Вірі, Надії та Любові.
Його завжди теплий погляд, щира усмішка, вміння слухати роблять його рідним та близьким. Його поради не вимагають докладання якихось фізичних зусиль, але потребують стійкості духа та смирення.
Коли на початку 90-х він повернувся до Львова, його вразило не так те, що змінилося місто, як те, що змінилися самі люди – похмурі, сумні, заклопотані…
Вони наче боялися підвести погляд і глянути один одному в вічі. Багато хто тоді казав: чим можуть зарадити ті, що їдуть з-за кордону, чого вони будуть нас учити?.. Вони вчили нас бути вільними, гоїти рани, зцілювати душі. Вчили дивитися у вічі. Насамперед владика Любомир.
Він студіював філософію, а став мудрецем, бо навчився перепускати знання через своє серце, співвідносити їх із Божими заповідями та Євангелієм.
Його аудіокниги і ті, що вийшли друком, про найголовніше в житті – про Бога, ближнього, самого себе, любов, мудрість – стали бестселерами.
Два роки тому Блаженніший зрікся уряду глави Української греко-католицької церкви, але залишився для своїх вірних Патріархом, мудрої настанови якого вони завжди потребують. На зустрічах із ним завжди аншлаг, його благословення чекають з благоговінням, бо вірять, що це справді Божий чоловік.
Він міг би “сісти на печі та курити файку”, однак їздить країною, зустрічається з молоддю, записує аудіокниги, веде блоги в інтернеті, пише статті.
Він один із кардиналів. Сьогодні йому виповнюється 80. Владика тішиться з того, що Папа Бенедикт XVI призначив свій відхід з престолу святого Петра двома днями пізніше і що йому не треба буде їхати до Рима на Конклав, не доведеться знову робити нелегкий вибір. І не боїться про це казати…
“Пошта” долучається до всіх привітань, молитов і побажань Патріархові. Нехай Господь дарує Вам, високодостойний Владико, ще многих літ на радість тим, хто прагне Вашої мудрості, досвіду, науки Любові, відчуває потребу у Вашому свідченні Бога!
ДОВІДКА
“Блаженнішому Любомирові вдалося зробити те, що не вдавалося нікому з його попередників…”
Олег Турій, історик, проректор з наукової роботи Українського католицького університету, – про феномен Любомира Гузара і його роль у розбудові УГКЦ
– Скажіть, будь ласка, ким для вас є Блаженніший Любомир?
– Для мене це унікальна постать. Якби мене запитали, чи є якась людина, яку я особливо шаную, то в першу чергу назвав би Блаженнішого Любомира з кількох рацій. Для мене він є особою, що поєднує в собі риси, які дуже рідко збігаються в одній людині. Почну з того, що мені найближче, – він є добрим науковцем. Мало хто про це знає, але владика Любомир свого часу написав дуже добру дисертацію про екуменічну діяльність Митрополита Андрея Шептицького. І, що ще важливіше, завдяки його діяльності як глави церкви можна побачити, як він використовує напрацювання свого попередника. Наскільки він уміє те, що досліджував як науковець, пристосовувати до своєї практичної діяльності. Це навіть могло б послужити доброю темою для окремого дослідження, щоб проаналізувати в порівняльному плані ідейну спадщину Митрополита Андрея і Патріарха Любомира.
А друга річ, що це просто надзвичайно порядна, чесна і відповідальна людина. Коли ти слухаєш чи бачиш Блаженнішого, то в тебе навіть тіні сумніву не виникає, що його слова можуть не збігатися з його думками, а тим паче з його вчинками.
З іншого боку, це глава церкви, духовна особа. Він утілює такий особливий тип східної християнської духовності, яким багато хто з нас хотів би жити, але через різні свої обмеження чи обставини не може цього досягти. А те, що Господь дарував нам таку людину, нас усіх підтягує, кличе за собою.
– Його вміння говорити мудро і просто – це дар, праця, особливий феномен?
– Це все разом. Одне без іншого не буває. Очевидно, це справді Господній дар. Саме завдяки тому, що він так глибоко, серйозно студіював певні речі, він може їх пояснити так, щоби це зрозуміла та людина, яка не має такого вишколу. В науці це ознака вищого пілотажу – про дуже складні, дуже серйозні речі вміти сказати так, щоб це було зрозуміло і цікаво іншим.
– Соціологічні дослідження свідчать: Блаженнішого Любомира визнають моральним авторитетом навіть ті люди, що не належать до УГКЦ, а часом навіть ті, що не є християнами. Чому?
– Ця людина говорить про речі, які є фундаментальними для нас як для істот, яких сотворив Господь на свій образ і подобу. Але дуже часто ми той образ ганьбимо різними нашими слабинками й недотягненнями, не дуже добрими вчинками. А те, про що говорить і свідчить владика Любомир, воно є автентичним, чимось таким, що відповідає глибині людського єства. І ми це відчуваємо, ми до цього тягнемося, хочемо слухати і наслідувати цю людину. Він дає нам орієнтири, до чогось надихає. І мені видається, що його популярність іншого роду, аніж зазвичай маємо у нашому медійному просторі, де популярністю просто маніпулюють.
Не пригадую випадків, щоби в аудиторіях, де він виступає, хтось насмілився говорити виклично, по-хамськи. Ця людина знімає напругу, яка може існувати через якісь наші обмеження – конфесійні, політичні чи інші. Бо він над цим. Він свідчить про щось, що є глибше, серйозніше, важливіше, ніж усі бар’єри, які ми собі вибудовуємо. І в цьому секрет його популярності, якщо вже використовувати це слово.
– Як історик окресліть, будь ласка, внесок Блаженнішого Любомира як глави УГКЦ в розбудову церкви. Які аспекти цієї його діяльності ви б виокремили?
– Це річ, яку ми ще зараз не можемо осягнути, бо минуло небагато часу, та й владика Любомир ще діє, і доволі активно. Хоча відкладати це на довгу перспективу також не слід – якісь підсумки чи висновки вартувало б зробити вже тепер. У п’ятницю (22 лютого, – “Пошта”) в УКУ відбувся семінар, на якому ми намагалися представити найважливіші його ідеї, думки, пропозиції щодо ідентичності УГКЦ та її місії в справі єднання християн.
Мені видається, що його постать можна ставити в славетний ряд видатних предстоятелів УГКЦ: Митрополит Андрей Шептицький, Патріарх Йосиф Сліпий… і Блаженніший Любомир Гузар є в цьому ряду дуже достойною особою. Нічим не меншою. Його спадщина цілком співмірна з діяннями його славних попередників, його спосіб провадження церквою я б навіть не побоявся назвати успішнішим, може, й тому, що він добре знав і використовував їхній досвід.
Це ж унікальна річ – очолити церкву, яка жила в катакомбах, яка вийшла звідти і мусила відроджувати свої структури не лише в умовах відвойованої релігійної свободи, але й численних непорозумінь та конфліктів як між різними церквами, так і між окремими угрупованнями в самій церкві. Адже до легалізованої УГКЦ влилася значна частина парафіян і священиків, які до того були в іншій церкві, у тій, яка її поборювала. Ще одна частина – менша, але впливова – прибула з-за кордону, з діаспори. Увесь цей конгломерат дуже легко міг перетворитися на “гримучу суміш”, що будь-коли могла вибухнути в різні боки і своїми осколками ще сильніше зранити наше суспільство. І в цій ситуації Господь дарував нам особу, яка своїм смиренням, мудрістю, здатністю чути іншого та реагувати на проблеми зуміла все це злагіднити, здобути підтримку цілого єпископату в справах, щодо яких століттями сперечалися в самій УГКЦ. Це особливий дар Божий. І в цьому сенсі, на мою думку, Блаженнішому Любомирові вдалося зробити те, що не вдавалося нікому з його попередників.
Йому часто закидають, що він добрий монах, але не дуже добрий адміністратор. Дай Боже всім іншим так адмініструвати багатомільйонними структурами, щоби вони втримувалися в єдності, згуртованості, мали чіткі цілі та виразну динаміку. Напевно він не такий адміністратор, яким ми собі уявляємо типового чиновника, голову колгоспу чи директора фірми. Це інший тип адміністрування. Ми не звикли до цього, не доросли. І, напевне, зрозуміємо це лише тоді, коли самі навчимося так жити і провадити справи.
Життєві свідчення Блаженнішого Любомира
Проповідницьке слово Його Блаженства Любомира кардинала Гузара мудре й високе. Його заворожено слухають навіть невіруючі чи адепти інших релігій. Йому довіряють навіть ті, хто вважає довіру рисою необачних. Коли слово бере цей Чоловік Молитви, замовкають імениті інтелектуали. Проте кожен може переконатися, що цей ієрарх не менш промовисто навчає нас багатьма обставинами свого життя.
Треба було мати неабияку мужність, аби дати згоду Патріархові Йосифу Сліпому висвятити себе, ієромонаха Любомира, на єпископа (1977 р.). Робилося це напівтаємно, всупереч волі Папи Павла VІ, але з вірою в незнищенні права своєї церкви і святі мотиви учасників цього дійства. Це була мужність, що її породжує примат чистого сумління.
Проте треба було мати й неабияку внутрішню покору, аби впродовж майже дев’ятнадцяти років смиренно очікувати визнання Папою цих свячень, не вдаючись до таких звичних у світському житті бунтів і протестів. І коли врешті-решт блаженний Папа Іван Павло ІІ підтвердив його єпископський сан, кир Любомир міг спокійно дивитися і в очі вірян своєї Греко-католицької церкви, вірність якій так наочно підтвердив, і в очі Папи, що представляв усю Римо-католицьку церкву. Це приклад філігранного розв’язання взаємовиключних дилем.
1996 року Любомир Гузар прийняв під оруду церкву, яка, скажімо так, не була найлегшою в управлінні за мірками нинішнього часу. Зіткана з різних сегментів, вона важко знаходила консенсус ледь не в усіх ділянках церковного життя. Далеко не все йшло по-святому і в середовищі духівництва. А тому не раз було чути серед вірних домагання, аби глава церкви покерував “твердою рукою”, караючи нерадивих. Цього вимагали засвоєні комуністичні стереотипи і наша гнівлива людська природа. Проте Блаженніший Любомир добре знав, що справді відповідальною і смиренною може бути лише вільна людина, що до свободи потрібно зростати – поволі, поступово. Бо, як любив повторювати Митрополит Шептицький, “Божі млини мелють поволі”. І в цій довірі до невпинності “Божих млинів” – велика духовна сила нашого Патріарха-емерита.
Проте той же Блаженніший Любомир невтомно спонукав свою церкву, коли йшлося про відновлення її традиційних структур і створення нових. Консолідував свою роботу Синод єпископів, запрацювали тематичні сесії Патріаршого собору УГКЦ та щорічні монаші собори під загальною назвою “Преображення у Господі”. Після жвавих соборових дискусій активізувалося греко-католицьке мирянство. Церква, що в попередні комуністичні десятиліття вимушено була “мовчазною”, нарешті повною мірою відновила свій публічний пастирський голос. Під орудою Патріарха Любомира була сформульована ціла низка концепцій, якими УГКЦ намагалася осмислити нові особливості свого буття, і врешті визначена головна її місія в нинішній час – “Святість об’єднаних людей у паломничанню на шляху до церковного сопричастя, щоб здійснити волю Христа-Спасителя”.
Це вміння невтомно сіяти, поки сприятливою є погода, і водночас дати сходам поволі зійти, не порушуючи природного ритму, є ознакою доброго Господаря, в якого є чого навчитися.
Авторові цих рядків випала нагода бути свідком того, як вирішувалася доля знаменитого вибачення, що згодом прозвучало з уст Патріарха Любомира у Львові 27 червня 2001 року в його привітальному слові до Його Святості Папи Івана Павла ІІ: “…Історія минулого століття нашої Церкви знала і темні, і духовно трагічні моменти. Вони полягали у тому, що деякі сини і дочки Української Греко-Католицької Церкви, на превеликий жаль, свідомо й добровільно заподіяли кривду своїм ближнім з рядів свого рідного народу чи інших народів. За них усіх у Твоїй присутності, Святий Отче, від імені Української Греко-Католицької Церкви бажаю просити прощення у Господа, Творця й Отця нас усіх, а також у тих, кого ми, сини і дочки цієї Церкви, в будь-який спосіб скривдили. Щоб не тяжіла над нами жахлива минувшина і не затруювала наше життя, ми радо прощаємо тим, хто в будь-який спосіб кривдив і нас…”
Можна було легко передбачити, що знайдуться в нашій Церкві достойники, які побоюватимуться, що таке вибачення буде передчасним, хибно сприйнятим, не досягне сподіваної мети. І вони справді були. Проте можу засвідчити, як кир Любомир – цей лагідний та вирозумілий Пастир – рішуче, з притиском наполіг, аби це вибачення таки прозвучало у тексті привітання.
Рішення Блаженнішого Любомира відійти від безпосереднього кермування церквою було сприйняте багатьма людьми в Україні як ознака великої втоми першоєрарха, як прагнення відійти на заслужений відпочинок. Не один уявляв собі його, самотнього, в монашій келії, де він у тиші доживатиме віку. Натомість ця начебто напівзгасла зоря несподівано вибухнула чи не найяскравішою зіркою українського інтелектуального небосхилу. Не минає тижня, щоб у різних медіа не з’явилося нове слово Блаженнішого. Журналісти полюють за ним, бо знають: все, що скаже цей мудрий вісімдесятилітній старець, буде неодмінно вислухане чи прочитане людьми. А недавня його стаття “Про свободу” (“Дзеркало тижня. Україна”, №6 від 15 лютого 2013), як кажуть, заткнула за пояс багатьох світських інтелектуалів, що віддавна осмислюють проблеми свободи.
Нарешті згадаю про свідчення Блаженнішого Любомира, яке є чи не найбільш значущим у той час, коли Україна нестримно поринає в безумство владо- і грошолюбства. Здавалося б, у цю епоху головним переможцем і єдино можливим носієм успіху є людина корИсті. Проте коли до зали заходить цей скромний чернець, шанобливо встають зі своїх місць усі владоможні й сановиті. Коли просять назвати ім’я справжнього українського авторитета, люди називають не “обвішаних” нагородами й віллами владоможців, а цю скромну Людину Молитви. І цим парадоксом нинішній наш ювіляр – дай Боже йому многих і довгих літ! – творить очевидне диво, бо завдяки йому гріх не стає незаперечним законом нашого життя. Завдяки йому ще, може, назбираються в нашому доброму, але безталанному народі ті біблійні п’ятдесят чи бодай десять праведників (пор. Бут. 18:23–33), задля молитви яких і змилосердиться Господь над цілим краєм.
24 лютого 2013 року
ПРО АВТОРА
Мирослав Маринович – український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української гельсинської групи, організатор амністерського руху в Україні, радянський політв’язень, віце-ректор Українського католицького університету у Львові, один із співзасновників Ініціативної групи “Перше грудня”.
Зернятка мудрості від Блаженнішого Любомира
Про свободу
“Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту, бо голодного можна купити, а вільного – тільки вбити”.
Про Церкву
“Церква не судить і не карає, а тільки пригадує Божу науку та Божу волю”.
Про мир
“Мир – це не тільки відсутність війни; це навіть не пакт про незастосування сили. Мир – це стале посідання спокою, порядку, справедливого відношення між людьми”.
Про щастя
“Мені важко дати загальну формулу щастя, яку можна було б застосувати однаково до всіх людей. Про себе ж можу сказати: я почуваюся щасливим. Можливо, тому, що я у житті ніколи не мав надзвичайних амбіцій, легко задовольнявся тим, що ставалось. Я мав різне становище, був залежним від різних керівників і намагався виконувати всі завдання, які ставили переді мною. Я збираюся писати спогади і не передбачаю, що там будуть якісь жалі... Я пройшов життя щасливо”.
Про державу
“Господь Бог дав нам Україну. Ми самі її не здобули, крові не пролили. Ніхто з людей нам її не дарував. То була воля Господня, ласка Божа. Обставини мусять описувати історики. Але Україна постала, вона є. Я переконаний, що інакше бути не могло”.
***
“Нас будуть шанувати, нас будуть цінувати, з нами схочуть говорити тільки, якщо ми покажемо нашу власну зрілість, нашу здібність будувати державу. Хочу підкреслити, що ми маємо всі потрібні елементи для того, аби розбудувати хорошу країну: прекрасну землю, гарний край, громадян, багато з яких працьовиті та відповідальні. Але мусимо щиро бажати розбудови держави не задля власних інтересів, а на благо суспільства”.
Про владу
“Влада – то є служіння. Ті ж, що так тримаються влади, не розуміють цього. До певної міри можна служити ефективно, пізніше можна служити в інші способи, більш питомі, скажімо, для старших людей. Але надходить час, коли владу треба передавати. Це як на господарстві: батько має все передати синові, бо нема сили пхати плуга”.
***
“Влада, як і гроші, – велика спокуса. Влада – одна з найкращих і найвищих форм людського заняття, прекрасний спосіб служити людям, робити добро.
Влада – це організування згідно з певною візією, можливість дати іншим не лише хліб на столі, а й здатність до розвитку. Деяким здається, що вони знають, як кожному визначити його дорогу. І тоді вони стараються в будь-який спосіб змусити інших мислити так само, як вони. Класичним прикладом є диктатори. Їм здавалося, що їхній спосіб мислення є єдиним правильним. Було б набагато менше зла у світі, якби всі, хто має владу, зрозуміли, що в їхніх руках прекрасний спосіб служити і розвивати вільних людей.
Влада – прекрасна, але водночас небезпечна річ для людей, які є духовно низькими. Ким би людина не була, треба бути духовно великим та сильним, мати візію”.
***
|
Владика Борис Ґудзяк, єпарх Паризької єпархії святого Володимира, ректор УКУ: |
Владика Ігор Ісіченко,архиєпископ Української автокефальної православної церкви, Харків: |
| - Вперше я побачив отця Любомира Гузара в середині 60-х, коли він був душпастирем у Америці - вже тоді дуже шанованим серед молоді та інтелігенції. Згодом, як він уже був монахом у Римі, в 1975 році я вперше побував у його студитській обителі. З 1980-го він був духівником Колегії святої Софії у Римі, де я вчився. Він став і моїм особистим сповідником. Це була людина, перед якою я відкривав найглибші, а часом і найтемніші закутки своєї душі. В Україні довелося бути в колі його співпрацівників, можна сказати, дорадників. А також у тому широкому колі українців-греко-католиків, які мали його за главу церкви, бачили його в храмах, на екранах, де він справді уособлював своє ім'я - Людина, Яка Любить Мир, яка його випромінює, відкриває погляд на таїнство, в якому є легкий і теплий гумор. Вважаю, що Блаженніший вніс багато злагоди в наш нарід, зокрема в наше церковне життя. Він установив дуже цікавий еталон патріарха, до якого, надіюся, не один доростатиме.Він уміє промовити до кожного. Його мовлення - не лише проекція власних думок з допомогою слів. Мовлення має бути комунікацією, відбуватися при одночасному слуханні. Владика Любомир чує людей, які його слухають, відчуває, тому вміє промовити до них, часом відповісти на ще не висловлене питання, знаходячи для цього слова, які вони зрозуміють, бо сам намагається пізнати і зрозуміти цих людей. Добрий проповідник є передовсім добрим слухачем. І таким є Блаженніший Любомир.Люди свідомо чи підсвідомо відчувають, що він живе з Богом і що його життєва постава і слово віддзеркалюють це пережиття. Його автентичне духовне свідчення про спілкування з Богом дуже промовисте. | - У час всеохопного розчарування в політичних лідерах і кризи довіри до суспільних інститутів присутність в українській дійсності владики Любомира Гузара є видимим знаком Божої ласки для всіх нас. Для всіх, бо моральний авторитет владики є майже однаково високим у різних конфесійних і позаконфесійних середовищах. Пригадую, з яким теплом згадував владику Любомира наш незабутній патріарх Димитрій. Обох архиєреїв єднали щирість, глибока інтелігентність, а головне - потужна сила віри. Характерно, що після звільнення митрополита Любомира від адміністративних обов'язків Верховного архиєпископа його духовний авторитет лише зріс, зміцнений досвідом добровільного зречення високої посади - на жаль, унікальним в сучасній Україні. Цей мужній крок став одним із найбільш запитуваних посттоталітарним світом послань - про незвідність особистості людини до її посади. І коли в ці дні у храмах різних конфесій виголошуватимуть многоліття Блаженнішому митрополитові Любомиру, урочистий спів лунатиме гімном надії на наш особистий потенціал, на внутрішні скарби українця, християнина, взірцем мудрого уприявнення яких став високодостойний ювіляр. |
|
Ярослав Чухній, парох храму Преображення ГНІХ м. Львова: |
Андрій Садовий, міський голова Львова: |
| - Вітання кир Любомиру з нагоди ювілею - 80-ліття з дня народження!Життя прожити - не поле перейти. А коли на життєвій дорозі Всемогутній посилає людині свої вимоги і до тих вимог допускає терпіння - якого ж життєвого гарту, якої невсипущої енергії потрібно, сили Духа Святого, щоб вимостити цей шлях витривалістю, терпеливістю і певністю у можливостях, Богом благословенних людині! Відмовитися від вигод сьогодення, згодитися на тернистий шлях, на шлях, що веде до справедливості і правди, до твердості у вірі в Бога і Божу всемогутність, до самопожертви в ім'я ближнього - таку дорогу вибрав кир Любомир, якому судилося бути архипастирем, довший час керманичем життя Української греко-католицької церкви. Вболіваючи за її майбутнє, за долю свого народу, він і тепер іде цією дорогою, навчаючи нас відкидати зі свого шляху "гнів, лютість, злобу, богозневагу, безсоромні слова... неправду", якщо називаємо себе дітьми Божими, якщо просимо в Бога помочі у побудові Української держави.Кир Любомир упокорився Богові настільки, що дався використати себе як рало в руках сівача, аби виорати ниву Греко-католицької церкви у Києві в ім'я майбутнього українського народу і Божої слави. Владика "не шукає слави в людей..., а тихістю своєю залишається годувальником своїх вірних, проповідуючи Божу Євангелію". Спокійний характер і виваженість, вирозумілість і пошанування кожної людини, увага і співчутливість до терплячих - ось риси, що характеризують кир Любомира. Працелюбність та настирливість в реалізації ідей і задумів владики позначились на відродженні Київської митрополії та на побудові патріаршого собору.Дякую Всемилостивому Богові за Його ласку, що виразилася довірою владики Любомира до мене як свого помічника у Львівській архиєпархії. Дякую владиці за його батьківську опіку і сердечну любов, за вирозумілість і терпеливість щодо мого при ньому духовного становлення. Нехай Всемилостивий Бог благословить Вас, дорогий владико Любомире, довгим віком у кріпкому здоров'ї, а ми всі користатимемо з Ваших молитов за майбутнє Христової Церкви і нашої України. Многих і благих Вам літ, дорогий владико! | - Істинна роль кожної великої людини пізнається з часом нащадками. Але Блаженніший несе українцям відчуття їхньої причетності до найвищих моральних стандартів людства вже нині. Я закликаю кожного українця черпати цю мудрість! Для мене особисто Любомир Гузар є неоціненним джерелом мудрих порад і життєвих настанов. За що йому надзвичайно вдячний. |
|
Андрій Магера, заступник голови Центральної виборчої комісії: |
Назар Козак, доцент кафедри історії середніх віків та візантиністики ЛНУ ім. І. Франка: |
| - Хочу відзначити величезний авторитет Блаженнішого Любомира в суспільному житті. Згадую ситуацію з минулих виборів народних депутатів 2012 року: він тоді висловився стосовно позиції так званих "противсіхів", котрі не збирались іти у день голосування на виборчі дільниці. Любомир Гузар нагадав: люди, які не беруть участі у виборах, уникають відповідальності, бояться її на себе брати. Я часто тоді цитував слова Блаженнішого. І той факт, що в регіонах, де УГКЦ є дуже впливовою, була найбільша активність виборців на дільницях, свідчить про високий авторитет Блаженнішого Любомира в Україні | - Є тексти, які змінюють. Лише один приклад: книжка "Хто є мирянин?" - запис п'яти лекцій Блаженнішого Любомира, його роздуми і тлумачення революційних документів Другого Ватиканського собору. Блаженніший Любомир пояснює, що Церква - це не організація з "партійними квитками", а спільнота Бога і людей. І всі ми, християни, є священиками. Саме так, і миряни (світські люди) також. Живучи в світі, ми маємо діяти - своїм щоденним життям проповідувати Євангеліє, навертати наш світ до Бога. У мене від цих лекцій наче увімкнулося світло в голові! |
