Владика Борис Ґудзяк, – про своє служіння на теренах Західної Європи, виклики сучасності, кризу віри та потребу жертовного життя і щоденної зустрічі з Богом

Завтра, 15 лютого, християни, які живуть за юліанським календарем, святкуватимуть празник Стрітення Господнього. Відзначають його у пам’ять про те, як Пресвята Богородиця принесла до Єрусалимського храму маленького Ісуса на 40-й день після народження (згідно із Законом, кожне перше немовля чоловічої статі належало Богові, тож його треба було приносити до храму на 40-й день після народження).

Коли Діва Марія разом із Йосифом принесла Ісуса до храму, їх там зустрів старець Симеон, який чекав зустрічі з Господом вже багато років. Бо хоч і був праведником, не вірив у можливість народження Спасителя від Діви. І тому отримав пророцтво, що помре тоді, як побачить народження Господа. Старець сповістив, що Немовля, яке йому нарешті судилося побачити, вийде „на служіння спасіння людей”.

Стрітення завершує різдвяний цикл свят. У цей день освячують свічки як символ нашого жертовного життя, що бере початок від зустрічі з Христом. Про те, як зустріти Його, зберегти вогонь віри і жертовності, про виклики сьогодення “Пошта” розпитує єпарха Паризької єпархії Святого Володимира Великого для українців візантійського обряду у Франції, ректора Українського католицького університету владику Бориса Ґудзяка. 

Нові завдання і виклики

– Нещодавно Папа Бенедикт XVI підніс до гідності єпархії дотеперішні апостольські екзархати для українців візантійського обряду у Великобританії та Франції. Тож, владико, насамперед вітаємо вас у новому статусі – вже як єпарха Паризького. Що це означає для УГКЦ та для вашого служіння на теренах Європи?

– За різними обчисленнями та гіпотезами (бо точних соціологічних даних у мене нема), приблизно півтора мільйона нових українських емігрантів з’явилося на теренах Західної Європи за останні два десятиліття. Серед них найбільше вихідців із західної України, тобто греко-католиків. 

Зважаючи на таке збільшення кількості наших вір­них у Західній Європі, сьогодні структура, інфраструктура, мережа парафій нашої церкви за кордоном, зокрема у Європі, потребують розвитку.  Так само є потреба у збільшенні числа священиків, розвитку мирянських структур, душпастирства та праці з молоддю. 

Наш Синод єпископів просив про піднесення Лондонської і Паризької кафедр зі статусу екзархату до статусу єпархії, і Папа Бенедикт XVI благословив його. Це благословення є всецерковним визнанням того, що ці наші церковні одиниці вже не тимчасові, провізоричні, а постійні. Останні шістдесят років суттєво змінили демографію. Серед наших вірян – не лише недавні іммігранти, але й греко-католики українського походження, часом культурно і мовно асимільовані. Для них треба розвивати церковне життя, яке бере до уваги всі ці історичні процеси. 

Дай Боже, щоб колись постала Західноєвропейська митрополія, так як у Північній Америці: Канаді та США. Вже зроблені поважні кроки для того, аби була створена митрополія в Бразилії. У Польщі маємо древню Перемишльську єпархію, яка є осідком Перемишльсько-Варшавської митрополії. Очевидно, постання двох нових єпархій УГКЦ в Західній Європі є не визнан­ням здобутків, а закликом до розвитку та серйозної праці. 

– Які першочергові завдання визначаєте для себе?

– Насамперед мушу навчитися слухати, чути, що відбувається в душах вірних у Франції, країнах Бенілюксу, в Швейцарії. Є доволі різні життєві досвіди людей, різні еміграційні хвилі, різні покоління… Розумію, що треба вчитися і пізнавати потреби довіреного мені народу. Переконаний, що лише при такій правдивій увазі до вірних та їхніх обставин може виробитися відповідний душпастирський підхід. Тому намагаюся зустрічатися зі священиками, підтримувати контакти, відвідую наші спільноти. Хоча й живу на відстані від громади, бо не маємо приміщень в центрі Парижа, стараюся в неділі і свята бути на богослужіннях,  спілкуватися з людьми. Вже кілька разів їздив до Бельгії, відвідав більшість тамтешніх наших громад, був у Лурді, Реймсі, де є славне Реймське Євангеліє, пов’язане з Анною Ярославною.

Сьогодні потрібно застановлятися і над духовними питаннями, і над питаннями матеріальними, зокрема над підтримкою священиків, бо деякі з них перепрацьовані, деякі перебувають у непростому матеріальному становищі…

– Знаю, що донедавна вірні УГКЦ у Швейцарії не мали священика. Чи щось змінилося?

– Так, на постійно нема нікого, хто б надавав душпастирську опіку нашим вір­ним у Швейцарії та Нідерландах. У нашій єпархії 16 священиків. Аби задовольняти потреби вірних УГКЦ, було б добре мати 50 душпастирів. Утричі більше.  Триває пошук належних, що мають відповідний вишкіл, знають мови, можуть і готові працювати в дуже непростих із психологічної та культурної точок зору обставинах. Це буде тривалий процес. 

Я зрозумів, що спершу мені треба пізнати обставини, а тоді, запрошуючи священиків, встановити тривалий період ознайомлення, вивчення ситуації. Бо дуже часто в минулому наших душпастирів закидали, як десант, і вони мусили давати собі раду. І те “давати собі раду” – це таке капарання, яке часом є не найкращим способом духовної опіки вірних. І саме  про таку краще підготовлену місію ми говорили на зустрічі єпископів у Римі два тижні тому.

Розбудова УКУ триває

– Знаю, що й до призначення на служіння і працю в Західній Європі вас важко було застати в УКУ, бо багато часу проводили в роз’їздах, перебуваючи з університетською спільнотою радше духовно, аніж фізично. Тепер маєте ще менше часу і можливостей тут бувати. Як вам вдається провадити таку структуру?

– Ми сидимо в колегіумі (розмова відбувалася минулої неділі в Колегіумі УКУ ім. Патріарха Йосифа Сліпого, – “Пошта”), звідки дуже добре видно нашу церкву і майбутнє студентське містечко. Будова триває. Сьогодні після літургії тридцять жінок з нашої парафії посвятилися до спільноти “Матері в молитві”. Духовне життя навколо університету розвивається. У цьому колегіумі минулого четверга ми посвятили монастир, обитель сестер-редемптористок, які тут дуже плідно працюють зі студентами. Бачимо, що таке радикальне свідчення християнства, як монашество, закріплюється і в університеті. А у середу, дорогою до Львова, в Мюнхені я відвідав Український вільний університет, ректором якого є наша колега, професор Ярослава Мельник – довголітній викладач УКУ. Також цими тижнями там має виклади наш декан, доктор Ігор Скочиляс – молодий провідний історик. У присутності наших викладачів ми підписали угоду з УВУ. 

В п’ятницю відзначили п’ятиліття бізнес-школи УКУ, була дуже цікава зустріч із Петром Порошенком, з представниками бізнесу. Цікаво, що це відбулося на богословському факультеті, де перед бізнесовцями в такій спокійній атмосфері постають етичні питання, питання цінностей. 

У суботу відбувся Сенат (рада університету), який прийняв бюджет на цей рік. Крім того, визначив конкретні кроки для запровадження нової системи управління університету – ректорсько-президентської. 

Є зміни, є динаміка, є заглиблення в духовні пошуки, наукову діяльність! Важливо, аби спільнота трималася разом, зберігала єдність, добрий дух. Це не завжди легко в наших обставинах в Україні, бо маємо багато депресивних явищ, які впливають на всіх нас. Тож завжди закликаю нашу університетську спільноту не лише бути на висоті, а й допомагати нашому місту, нашій країні не опускатися, бути гідною, зберігати віру і наполегливо, завзято працювати над тим, аби змінювався спосіб життя і мислення.

– Відомо, що вже визначена дата освячення наступного з черги корпусу студентського містечка. Що ще планують робити цього року? Чи розпочнеться будова нової церкви?

– Наразі триває дискусія: чи це освячення буде в кінці серпня, чи на початку вересня. Потрібно врахувати ще певні деталі. Також цього року мала б розпочатися будова церкви і душпастирського центру. Це дуже інноваційне поєднання, яке архітектурно акцентуватиме, що нині, як і завжди, літургія є центром нашого життя, але потребує містагогії (впровадження в таїнство). Сподіваюся, тут відбуватиметься багатюще літургійне життя, постане душпастирський центр, в який кожен студент, кожна людина доброї волі зможе прийти зі своїми життєвими питаннями і отримати супровід для того, щоби свідомо, з розумінням входити у глибину церковної традиції. 

– Розкажіть про цей задум?

– Цей храм матиме три святині: нижню крипту єрусалимського Гробу Господнього, церкву святого Климентія Папи Римського та верхню церкву Софії. Папа Климент помер у сотому році на засланні в “Сибіру” Римської імперії, яким була територія сучасної України. Це мученик, мощі якого освячували Десятинну церкву, збудовану Володимиром Великим, згодом – Софію Київську і у ХХ столітті Софію Римську, яку збудував  Патріарх Йосиф. Мощам святого Климентія можна вклонитися і в Києво-Печерській лаврі. Верхня церква, царгородсько-київська, асоціюється зі знаменитою Софією в Константинополі, нашою Київською Софією, а також римським собором святої Софії. 

Ті три наші святині будуть пов’язані пандусом: можна буде літургійно йти від одного місця до іншого з молитвою, співами, пізнавальним паломництвом. Ми хочемо запропонувати університетській спільноті вийти з певних категорій модерності, що були сфокусовані на текстові та ідеях. Ідеї дуже легко стають ідеологіями. Наша віра, наше церковне життя – це не  якісь абстрактні правди. Це співжиття. Тому спільна молитва, спільне паломництво – дуже ефективні способи пережиття християнства. Коли йду поруч когось чи до Унева, чи до Крехова, чи їду на паломництво до Святої землі, чи до Рима – я щось переживаю. Не тільки сам, а зі своїми супутниками. Але не кожен може поїхати… Я ще, наприклад, ніколи не був на Святій землі. Але тут, у Львові, в університетському храмі, постане крипта Гробу Господнього, до якої можна буде зайти, через яку можна буде пізнавати це таїнство Пасхи Господньої– Христової смерті, погребення і воскресіння – і з цим пізнанням виходити в місто. Ми хочемо запропонувати динамічне пережиття віри, яке включає вивчення певних текстів, яке обов’язково пов’язане із засвоюванням певних ідей, але яке передовсім   позначене спільною прощею. І ця архітектура сприятиме цьому. 

– Вже маєте готовий проект?

– Так. І думаю, що, можливо, у червні розпочнуть будівельні роботи.  

Рік віри

– Знаємо, що цей рік Бенедикт XVI проголосив Роком віри. Що, на вашу думку, видається найбільшою проблемою віри?

– Теперішня криза віри має  дуже багато течій, підстав і причин. Але я виокремив би два моменти. 

Перший: людина, що жи­ве у місті, не бачить ні зір, ні горизонту. Вона спокушена ілюзією великої влади через майже необмежений доступ до інформації. Вона просто невластиво собі уявляє Бога, неправильно. Він для неї – наче якийсь інструмент, має вмістися у її світогляд, її культуру. А якщо цього не стається, то Його або немає, або Він не потрібен. Це один із типів ідолопоклонства – створення власного бога. Через це заперечується, недобачається безмежна велич Господня. Маємо перед собою “малого бога”, і тому нам важко в нього вірити, бо ми його зробили мізерним. А якщо піти в Карпати і подивитися на зорі, на горизонт, зрозуміти, скільки всього тобі дано і даровано, то збагнеш, що є таїнство в житті,  що інформаційне суспільство, твій комп’ютер не порушують всіх питань і не дають всіх відповідей. Ми живемо ілюзією, яка не дозволяє нам бачити Великого Бога.

Другий: нині багато традиційних констант, які супроводжували людство впродовж століть, змінюються. Час ще покаже, чи це добре, а чи зле. Але це створює неспокій. Сьогодні неоднозначними є поняття: що таке людина, що таке чоловік, що таке жінка. Також постає питання: що таке сім’я, родина? Чи збирається вона сьогодні за столом на спільну трапезу, а чи застілля звелося до необхідних калорій, вітамінів? Чи недільний обід є таїнством  спілкування? 

Наші віковічні жести і місця спілкування тепер змінюються. Маємо фаст-фуд, “блеє” телевізор чи блимає якийсь інший екран… Кожен має свій маленький космос. І часто стається так, що, живучи спільно в одному домі, люди не мають глибинної розмови – лиш окремі фрази. Правдивого спілкування не відбувається. 

Тому, наприклад, в цьому колегіумі робимо акцент на тому, щоби спільно харчуватися. Є багато прозорих стін, щоб ми могли бачити один одного, не ховалися, втупивши свій погляд, ціле своє єство в якийсь віртуальний світ, який нас відучує від погляду у вічі ближньому. 

Ці радикальні зміни в щоденному побуті ставлять ціле людство у критичний стан зміни, стан глибинного антропологічного перевороту. Чи це добре, чи зле, зможемо сказати років за сто. Я не моралізував би занадто, бо можемо бачити й різні позитивні явища в сучасному світі. Але ці процеси змушують нас, християн, шукати нових належних відповідних категорій, через які можемо переживати і передавати іншим присутність Бога в нашому житті. 

– “Твоя віра спасла тебе” – не раз чуємо ці слова з Євангелія, але зазвичай нам її так бракує у повсякденних обставинах. Чому так тяжко встояти у вірі  і де черпати сили для її збереження?

– Я сам собі нерідко ставлю це питання. І дедалі більше розумію, що віру не можна сприймати як щось належне. Віра – це великий дар! І коли він дається, його треба плекати, бо без цього віра вивітрюється, її треба підсилювати. Бо віра – це наше ставлення, наш стосунок до Бога. Без постійного підживлення цей стосунок в’яне. Церква згадує літургійно і плекає пам’ять про своїх подвижників. Приміром, для мене джерелом натхнення завжди є історія віри інших, особливо тих нам близьких, що жили у вірі на цій землі. Саме тут, у Львові, відбувалася найбільша духовна баталія ХХ століття, коли тоталітаризм намагався згасити віру. Та не вдалося… Були великі жертви, великі втрати, але стійкість, можливо, небагатьох привела нас до нової свободи. І ми бачимо, що є дуже багато плодів цієї віри. Але ми також бачимо її кволість, недосконалість. Тому найперше маємо мати смирення і бути вдячні Богові за дар віри, розуміти, що не можемо бути “виробниками” віри, а можемо лише стягати її відкритою на Бога поставою. І лише вдячністю за мале зерно гірчичне віри, його плеканням можемо пережити його розквіт. 

– Тобто перший крок – це довіра?

– Довіра необхідна. Якщо ми закриваємося, то не можемо мати правдивих стосунків ні з Богом, ні з людьми. І тоді двері зачиняються не лише на віру, а й на надію, навіть на любов. 

Зустріти Бога

– Сьогодні багато молодих людей шукають Бога. Однак маємо і багато закидів, що за звичаями і традиціями відійшли від правдивої віри, що нам бракує живого Бога. Цього тижня святкуємо Стрітення Господнє, свято зустрічі з Богом. Скажіть, будь ласка, як не розминутись із Ним у нашому житті та що маємо робити у відповідь на подібні закиди?

– Ці закиди небезпідставні. Кожен із нас повинен брати відповідальність не тільки за себе, а й за ближнього. Наприклад, після сьогоднішньої літургії в нашій церкві Новомучеників УГКЦ я вийшов піднесений, підтриманий у духовному пережитті завдяки нашим вірним. Є багато живих парафій. Стратегія нашої церкви “Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом”, розрахована до 2020 року, акцентує на тому, що слід оживляти наші парафії. Що виключно обрядові навики і жести можуть вивітрюватись, якщо вони не підживлені жертвою, зустріччю, взаємною любов’ю, спільним взаємним служінням і служінням іншим. 

Саме це я мав на увазі, кажучи, що часом релігія переводиться в ідеї, а ще гірше – в ідеології. Ми ще тяжко покутуємо через травми ХХ століття, які відбирали в комуністичних контекстах довіру особи до особи. Можемо ходити до одної церкви з людьми, яких бачимо регулярно, а можемо їх не знати. Ми не маємо відваги подати їм руку, познайомитися ближче, не кажучи вже про те, щоб запросити їх на каву після богослужіння. Тому в цій новій церкві буде дуже багато соціального простору, де перед і після богослужінь люди спілкуватимуться. Бо саме в такому спілкуванні, коли приносимо ціле своє життя у спільноту, відчуваємо, що парафія жива і що ми зустрічаємося з живим Богом. 

– Сьогодні маємо ще й таку тенденцію: можна помолитися самому – навіщо йти до церкви? Чи можна зберегти віру поза спільнотою, Церквою?

– Один на полі бою не вистоїть. Ми всі сьогодні слабкі, трохи хворі, потребуємо підтримки. Коли  в грудні відбулася урочистість введення мене на престол у соборі Нотр-Дам де Парі і на цю подію прийшло три з половиною тисячі осіб (в Парижі, де 25 років тому в неділю у церкві було 50 людей!), громада відчула Божу велич, свою власну гідність. Коли ми сходимося, два плюс два стає… десять. Дух посилюється. Цього не можна зробити на самоті. Безумовно, є особиста дорога, особиста динаміка в духовному житті. Але людина створена Богом для спілкування, на Його образ і подобу. Сам Бог – це три особи. Ми це відчуваємо у своїй тотожності. Як кажуть, у товаристві кожне горе меншає наполовину, а кожна радість подвоюється. 

– На свято Стрітення маємо звичай освячувати свічки як символ горіння і жертовності. Але часто нам бракує сил пожертвувати навіть такими дрібними  побутовими речами: часом для молитви, для спілкування з рідними. Що повинні робити, аби та стрітенська свічка не стала черговим відбутим ритуалом, а кликала й нас до горіння?

– Нам треба навчитися розуміти, наскільки жертва приносить радість і щастя. Бо в нашому розумінні жертва – це  здебільшого втрата. Подивімося на глибоко щасливих людей. Вони неодмінно є людьми, які живуть жертовно. Якщо побачимо цю правду життя, то самі будемо більш схильні до тої жертви, ба навіть більше, будемо її шукати, прагнути!  

ДОВІДКА

Нині Лондонська єпархія УГКЦ налічує 30, а Паризька –  25 парафій. На території Німеччини і Скандинавії з 1959 року діє Апостольський екзархат, до якого входить більш ніж 75 парафій.

В Італії з 2003 року, а в Іспанії з 2004-го для вірних УГКЦ, які є переважно трудовими мігрантами, на прохання Синоду УГКЦ Святіший Отець призначив апостольського візитатора. Однак УГКЦ в цих країнах ще не має офіційної юридичної структури. В Італії діє 140, а в Іспанії 40 громад УГКЦ. Богослужіння відбуваються здебільшого при місцевих римо-католицьких храмах, а юридичний статус українських церковних громад має форму капеланства або місії для вірних іншої Церкви “свого права” на території Латинської Церкви.

В цілому на теренах зазначених країн Західної Європи душпастирює 125 священиків УГКЦ, які обслуговують понад 300 церковних громад. Наприкінці січня у Римі відбулася нарада ієрархів УГКЦ у Західній Європі. У ній взяли участь владика Петро Крик, апостольський екзарх у Німеччині та країнах Скандинавії; владика Гліб Лончина, єпарх єпархії Пресвятої родини з осідком у Лондоні; владика Діонісій Ляхович, апостольський візитатор для українців-греко-католиків в Італії та Іспанії та владика Борис Ґудзяк, єпарх Паризької єпархії Святого Володимира Великого для українців візантійського обряду у Франції. 

Владики зібралися на нараду, аби налагодити тіснішу співпрацю між церковними структурами УГКЦ та обговорити напрямки її розвитку у країнах Європи. Зокрема ішлося про душпастирство серед дітей та молоді, збереження власної духовної та національної ідентичності, плекання покликань, про мішані шлюби, запобігання асиміляції, обговорювались літургійні теми: уніфікація та апробація літургійних текстів в іноземних мовах та багато іншого.