Було це 304 року після Різдва Христового. Наталія, жінка цісарського урядовця, чекала повернення свого чоловіка з праці. Вечоріло, і вона непокоїлася, бо зазвичай Адріан мав би давно бути вдома. Слуг уже відпустила, тому гріла вечерю сама і тихо наспівувала псалми, як звикла при роботі. 

Раптом на порозі стала куховарка Марта: “Пані, я повернулася, бо почула страшну звістку в місті. Вашого чоловіка кинули до в’язниці!” Наталя стояла наче громом прибита. Хотіла бігти, але враз майнула гадка: “Господь – мій пастир. Нічого мені не бракуватиме!” Взяла глек води і вийшла з дому.

З Адріаном вони щойно рік як побралися. Він був чесним суддею, справедливим до бідняків. Може, сказав щось наперекір кесареві Максиміліану? В тюрмі сторож не хотів узяти грошей – шепнув тільки, що Адріан правдоподібно збожеволів. Ось уже й ведуть. Побитий, запилючений, але веселий! 

“Наталочко, я так журився, що ти будеш ждати мене. Не збожеволів я, а прийшов до розуму. Ти вибач мені, що я колись сміявся, як ти молилася до свого воскреслого Бога, але тепер я точно знаю: Він – єдиний, до кого треба молитися!” В цю мить один із наглядачів хотів ударити Адріана кулаком, але сторож перехопив його руку. “Залиш його, – прошепотів. – Він і так смертник. Дай їм поговорити. Вони нікуди не втечуть”.

Адріан напився води і вів далі: “Сьогодні зранку я супроводжував кесаря в обході міста. Ми зустріли військовий загін, який гнав поперед себе двадцятьох трьох мужів, пов’язаних по руках і ногах, побитих так, що ледве йшли. “Це – християни, ваша світлосте, – гукнув десятник, – за вашим наказом ми оглянули всі скелі та печери коло Нікомидії і виловили тих смердючих щурів”. Кесар (я був кращої думки про нього) зіскочив з коня і кинувся шмагати нещасних нагайкою. “До в’язниці їх! Хай здохнуть прокляті, а як хтось навернеться і почне прикликати Юпітера або Аполлона – випустити на волю”. 

Я думав про них цілий день, а під вечір вирішив піти і дізнатися, чому сам кесар і вся імперія так бояться християн. Що це за віра така, що люди готові за неї життя віддати? Після розмови з ними я відразу пішов до кесаря та попросив і моє ім’я долучити до списку, бо став я християнином від тієї години”.

Наталя схилилася до ніг Адріана і поцілувала окови мужа. В них попереду було 7 днів. Наступні три – суцільне биття і допити Адріана. Під вечір третього дня сторож відпустив Адріана додому – попрощатися. “Я знаю, що ти повернешся, – сказав він. – Я вже бачив християн. Вони дотримують слова”. 

Коли Наталя побачила мужа, що наближався, гірка думка зринула в ній: “Невже відрікся?” Вийшла на поріг і не хотіла пустити “відступника” додому. Тим більшою була радість, коли в очах Адріана прочитала готовність стояти до кінця. “Я не боюся смерті, – сказав Адріан. – Велике світло осяяло мене. Я хочу бути разом із Христом у тому світлі”.

Наступного ранку, дня сьомого, дві постаті рушили в напрямку до кесарської в’язниці. Ніхто з мешканців Нікомидії не впізнав би Наталії, яка обстригла коси і вбралася в чоловічу одіж, щоби бути поряд з коханим до кінця.

Вона бачила його смерть. Потім потайки переїхала до Візантії, де поховали тіла замучених, і там тихо померла на могилі свого чоловіка.          

Так зустрілися в небі Адріан і Наталія, щоб разом бути у світлі і вже ніколи не розлучатися.