Незабаром мине 160 років відтоді, як відбувся Собор руських вчених

Денис Зубрицький

Згадати найперший з'їзд української інтелігенції, який пройшов у прикрашеній жовто-блакитними прапорами музейній залі Львівської греко-католицької духовної семінарії, спонукало запевнення Алєксандра Каревіна в публікації "Юбилейный октябрь" в газеті "Киевскій Телеграфъ" від 26 вересня 2008 року, що на тому соборі "принято решение о необходимости изучения в школах русского литературного языка".

"По-німецьки"

Та водночас Каревін дав зрозуміти, що навряд чи про "русский язык" мовилося там:

"Пускай россияне начали от головы, а мы начнем от ног, - говорил, например, видный галицкий историк Антоний Петрушевич, возглавлявший на соборе секцию истории и географии. - Мы раньше или позже встретим друг друга и сойдемся в серце".

А позаяк Каревін додає: "ос­тается сожалеть, что эти слова забыты нынешними ревнителями "рідної мови", стремящимися как можно дальше отгородиться от русского языка", то звернемося за роз'ясненнями до авторитетніших дослідників. Приміром, історик Феодосій Стеблій писав про те "начнем от ног": "Більшість учасників обговорення (на Соборі вчених - "Пошта") висловилася за літературну мову, близьку до народної, "гражданський" шрифт і фонетичний правопис, зберігши, однак, за прихильниками церковно­слов'янської мови (були в меншості) право на її використання у наукових працях і етимологічному правопису".

А автори роману-есе "Микола Устиянович" Ярослав Гна­тів і Роман Горак встановили: "Зубрицький (лідер москвофілів - "Пошта") заспокоює Петрушевича, що редколегія (журналу "Плела" - "Пошта") бажає собі не понижуватися до тривіальності посполитої мови, але й не підноситися до вживання літературної російської мови, а хоче писати за принципом "середини держися". Якщо бракуватиме слів, то їх треба брати з російської мови і з церковнослов'янської (цей винахід назвали "язичієм" - "Пошта"). Діалект-то вони дійсно створили і писали, і навіть часом розмовляли ним, але розуміли його далеко не всі русини, а лише ті, що хотіли доконечно винести себе понад народ. Як класичний приклад того діалекту часто наводять діалог між селянином і заступником ректора семінарії Ціпановським:

- Человіче! Возможно лі сквозі сіє бреніє без опасності поврежденія сапог перегрясти?

- Не розумію по-німецьки, - відповідав селянин.

- Глаголяши, акі би не бил єси бдяще.

- Таки не розумію по-німецьки, єгомосць..."

"Возвиситься над "этим стадомъ"

Натомість про львівський журнал "Лада - письмо поучительное русским дъвицамъ и молодицамъ" Я. Гнатів і Р. Горак дізналися: "В кінці кожного номера редакція додавала словничок, з якого "образованная девица" повинна черпати запас слів. Були це трохи російські, трохи польські слова, але були й такі, що починалися по-польськи, а закінчувалися по-російськи або ж навпаки. Журнал не приховував, "что ежелі дівственная дъвица захотеть віучитьсі харошого язика", то вона тим самим возвиситься над "этим стадомъ свинопасовъ" і над людьми від гною...

А у львівському "Віснику" Я. Гнатів і Р. Горак прочитали: "Один молодець Подолянин просив тую Панну в танець; но вона поважно відповіла: "Ніт мені плясати з Вами, гаспадин, бо я приобітовала моєму Іванушкі Павловичу, котрий імеєт ся на мені женіть, что только с ним плясати буду". Молодий Подолянин заткав губу, бо не міг поздержатися від сміха, а хтось сказав вголос: "Тая Панна імеєт ся женіть на Іванушкі", - через що побудив повну хату гостів до довгого сміха".

Відтак Я. Гнатів і Р. Горак дійшли висновку, що до цього непорозуміння призвели "кастові антагонізми руської інтелігенції, вихованої в польсько-шляхетських традиціях, які горнулися до панського й офіційного світа, погорджуючи простим народом і його мовою". І навели приклад: "Зубрицький був сином посесора (державного службовця - "Пошта"), котрий бив кріпаків, а своїм дітям прищеплював до того народу ще й погорду. Уроки батька син засвоїв прекрасно, бо де тільки той син буде говорити про селянина, то інакше того селянина, як "підлим сотворінням", не назве. Призначення того сотворіння Зубрицький бачив лише в тому, щоб "робити панщину і приготовляти для вищих вибраних людей засоби для вигідного життя". Зрозуміло, що тому сотворінню не потрібно ніякої освіти, а тих, хто вважав, що народ треба все-таки просвіщати, Зубрицький називав дурнями, бо "жодному розумному чоловікові не прийде в голову просвіщати свій робочий інвентар".

Я. Гнатів і Р. Горак встановили також, що "язичіє" було кон'юнктурщиною - ним писали тоді, коли росіяни перемагали, й зрікалися його після їхніх поразок. Тим часом ро­сійський публіцист Ніколай Чернишевський сміявся: "Навіщо ж говорити про племінну єдність каліченою мовою, якою ніхто не пише ніде, крім Львова? Наші малороси вже виробили собі літературну мову незрівнянно кращу: навіщо відділятися від них? Хіба вона така далека від мови русинів, що їм треба писати іншим наріччям? Що за дивні люди! Захоплюються думкою про свою національність і хочуть дробити своє плем'я на дрібні частини без усякої потреби".