Прецедент 155-літньої минувшини - знову на порядку денному

4 жовтня 155 років тому розпочалася одна з найповчаль­ніших подій в історії людства - війна, яку в пострадянських країнах назвали Кримською, а в інших - Східною.

"Римейк" авантюри?

Приводом згадати ту війну не може не слугувати те, що її "римейк" всерйоз обговорює, приміром, московська газета "Известия" (28 серпня в публікації "Вторая Крымская. Готова ли Россия вернуть полуостров?"): "...разговоры о возвращении Крыма, в одночасье выплеснувшиеся на страницы газет, свидетельствуют об одном: государственные границы, возникшие в горячке развала СССР, зиждутся на весьма хрупких договоренностях".

"Известия" солідарні й з цитованим ними уривком стосовно Криму з німецької газети "Франкфуртер альгемайне": "Люди и порох готовы. Не хватает лишь искры". А щодо запевнень глави уряду Російської Федерації Владіміра Путіна на кшталт "мы с Украиной давно договорились о границах при распаде СССР, и мы признали эти границы", то "Известия" трактують їх так: "Сегодня даже те, кто раньше открыто высказывался за поднятие вопроса о статусе Крыма, предпочитают не нагнетать обстановку. Затулин объясняет это так: "Выделяя Крым из перечня других русскоязычных регионов, мы создаем проблему в отношениях с Восточной Украиной. Там есть Донецкая, Луганская, Днепропетровская - всего девять областей с преимущественно русскоязычным населением. Это миллионы человек. Они вправе спросить нас: а как же мы? Необходимо комплексное решение".

Та навіть якщо Кремль і наважиться "рятувати російськомовне населення" України не тільки в Криму, то навряд чи він уникатиме бойових дій на півострові, де дислоковано Чорноморський флот РФ. Але у Росії вперто ігнорують те, що ця армада неодмінно зазнавала поразки щоразу, коли їй доводилося вступати в бій у Криму.

Так було і в 1855-му, коли біль­ша частина російської армії протистояла на півострові англо-франко-турецькому експедиційному корпусові, і у 1918-му, коли з Криму прогнали більшовиків українські й німецькі війська, і в 1941 - 1942 роках, коли останні завітали сюди разом з італійцями й румунами. Як кажуть у російських анекдотах про чукчів: "Тенденція, однак!"

Послідовність спостеріга­ється й у провокаціях росіян на­передодні як Кримської війни 1853 - 1856 років, так і її "римейку", прогнозованого "Известиями". Адже як у ХIХ столітті усе розпочалося з того, що вони ввели свої війська у Молдову й Валахію, аби "рятувати православне населення" цих князівств, котрі лише формально входили до складу Турецької імперії, так і цьогоріч "Известия" пророкують "Вторую Крымскую" після вторгнення росіян до складових частин Грузії - Південної Осетії та Абхазії, аби "рятувати" тамтешніх власників російських паспортів.

А тим часом 22 вересня Єв­ропейська асоціація українців, попереджаючи, що "в жовтні-листопаді 2008 року Автономна Республіка Крим у складі України може проголосити свою незалежність і заявити про вихід зі складу України", зауважує: "Консульство Росії у Сімферополі видає кримським українцям російсь­кі паспорти".

Як це було

Однак цей перший акт повторення осетинського сценарію у Криму буде останнім після того, як не лише українці нагадають росіянам про прецедент 1853 - 1856 років. Бо коли російські війська увійшли до Молдови й Валахії, британці й французи погодилися з пересторогою одного з класиків марксизму Фрідріха Енгельса: "Оточивши австрійські володіння з півночі й півдня, Росія цілком може поводитися з Габсбургами, як зі своїми васалами. Завоювання Туреччини Росією стало б прелюдією до анек­сії Угорщини, Пруссії та Галичини й створення слов'янської імперії. Якщо Росія оволодіє Туреччиною, то її сили збільшаться майже удвічі й вона виявиться сильнішою, аніж решта Європи разом узята".

Тож не дивно, що британці й французи оголосили 28 березня 1854 року Російській ім­перії війну. Та й австрійці зажадали від неї негайно ж вивести війська з Балкан. А 14 вересня того ж року 67-тисячний експедиційний англо-франко-турецький корпус, висадившись під Євпаторією, завдав росіянам у ході свого наступу на Севастополь кровопролитних поразок в Альмінській, Інкерманській і Чорноріченській битвах. Бо йому протистояла хоч і величезна, однак затуркана муштрою й обкрадена власними інтендантами армія, яка обходилася під Інкерманом навіть без... карт.

А тому й не зуміла розблокувати 349-денну англо-франко-турецьку облогу Севастополя. Енгельс описував ті події так: "...Степи, які повинні були стати могилою противника, що вторгся, стали могилою ро­сійських армій, котрі Ніколай (російський цар. - "Пошта") із властивою йому тупою жорстокістю гнав одну за другою у Крим аж до середини зими. І коли остання, наспіх зібрана, як-небудь споряджена армія втратила в дорозі близько двох третин свого складу - в заме­тілях гинули цілі батальйони, а рештки її виявилися нездатними до якогось серйозного наступу на ворога, тоді пихатий пустоголовий Ніколай ганебно пав духом і, прийнявши отруту, втік від наслідків свого цезаристського божевілля..."

А зокрема Ніколая І довели до самогубства 1400 вояків українського легіону, які змусили росіян зняти 1854 року облогу з фортеці Сілістра й першими увійшли до Бухареста. Очолював їх уродженець Житомирщини Міхал Чайковський, який вважав себе водночас і поляком, і українцем. А організувати легіон йому допоміг інший поляк українського походження - Адам Міцкевич.

До слова, навіть в "Українській радянській енциклопедії" ви не прочитаєте про те, що Кримська війна була "визвольною". Бо навіть УРЕ визнала, що "усі учасники Крим­ської війни вели її за зміцнення позицій на Близькому Сході". Але навряд чи у Кремлі не знають, що Російська імперія виявила тоді безперспективність протистояння самотніх держав-хижаків більшості країн світу, які у боях за Крим зупинили "тре­тій Рим". А відтак, радше, блефують, зондуючи, чи буде решта світу зупиняти чергове цезаристське божевілля російських самодержців.