Наймолодша держава світу розпочала воєнну агресію

Південний Судан, який щойно взимку минулого року проголосив незалежність, пішов війною на “старшого брата”. Південні війська з якоїсь радості захопили такий собі район Хегліг, що входить до складу північної частини колись єдиної країни. Назва мало що говорить, але якщо згадати, що тут розташовані багаті нафтові поклади, зрозуміло, що північні нападу подарувати не могли.

Вони й не подарували. Президент Судану (північна частина країни первісну назву не міняла) Омар аль-Башир у надзвичайно войовничих висловах пообіцяв повернути контроль над захопленим районом. Він заявив, що суданці “не віддадуть жодного клаптика своєї землі”. Крім того, аль-Башир оголосив своєю метою “повне звільнення” народу Південного Судану від провладної партії “Визвольний рух народу Судану”. “Ми переб’ємо нинішніх південносуданських лідерів, як жалюгідних комах. Хто б не простяг руки до суданських земель, ми ті руки відріжемо!” – плювався слиною президент північних на багатотисячному мітингу в столиці Хартумі. Його радо підтримав парламент Судану, який прийняв заяву, згідно з якою уряд Південного Судану є ворогом №1.

Експерти висловлюють небезпідставні занепокоєння, що такі заяви можуть означати оголошення війни. Фактично дві держави вже опинилися на порозі повномасштабних бойових дій. Збройне протистояння охоплює дедалі більше районів. Цього тижня бої спалахнули в регіоні Бахр-ель-Араб – іншій спірній та багатій на нафту території. Тим не менше, офіційний представник південносуданського уряду Барнаба Бенджамін у кращих традиціях підступної африканської дипломатії заявив, що Південний Судан не вважає себе в стані війни з північним сусідом. “Поки що ми не вторглися до Судану ні на дюйм”, – цитує агентство Associated Press слова південного суданця. Незважаючи на цю облудливу заяву, стурбована Рада Безпеки Організації Об’єднаних Націй розпочала розгляд питання про запровадження санкцій відносно обох сторін конфлікту.

Нагадаємо, що проведення референдуму взимку минулого року було частиною угоди, укладеної центральним урядом у Хартумі з південними сепаратистами в 2005 році після громадянської війни, що тривала більше 20 років і забрала життя двох мільйонів суданців. Такою була ціна спроб населеної арабами Півночі ісламізувати південні негритянські племена, частина яких сповідує християнство, частина – місцеві традиційні культи.

З одного боку, президент Омар аль-Башир дуже не хотів псувати відносини із Заходом, який був посередником при укладенні угоди. З іншого, в Хартумі чудово розуміли, що втримати Південь їм в будь-якому разі не вдасться. Крім того, в суданського президента з’явився чудовий шанс перетворити те, що залишилося від колись єдиного Судану, на взірцеву ісламську країну. Після відділення християнського Півдня він швиденько змінив конституцію, зробивши її основою норми шаріату, а також затвердив арабську єдиною та обов’язковою державною мовою.

Але віра і мова – це лише один бік медалі, є й інший – економіка. На півдні Судану розвідані чималі поклади нафти, які доволі активно розробляються, хоча й за допомогою далеких від сучасних вимог технологій. Згідно з даними, які наводить “The Washington Post”, доходи від нафти становлять 98 відсотків (!) бюджету півдня. Інша справа, що більшість грошей йде на військові потреби. За даними ООН, 90 відсотків населення Південного Судану живе менш ніж на один долар у день, 85 відсотків жителів неписьменні. Тож сподівання місцевого населення на те, що, проголосивши незалежність і, відповідно, переставши ділитися з Північчю доходами від нафти, воно заживе заможніше, луснули, як мильна бульбашка. Можливо, саме з цим пов’язане абсолютно не зрозуміле вторгнення південних військ на північні території. Як видно, уряд  Південного Судану вирішив скерувати роздратування народу в бік ворожої мусульманської Півночі. Давно відомо: якщо хочеш втримати владу – придумай зовнішнього ворога.