Натомість власних раритетів вони... зреклися

Днями знайомий автора цієї публікації суворо заявив: "Усі, хто не вважає трипільців та аріїв українцями, - зрадники нашої нації!"

"Треба ж комусь..."

Провівши опитування серед тих, хто наполягає на виняткових "правах" українців на ар­хео­логічну культуру Кукутені-Трипілля, автор встановив - усі вони дізналися про цю сторінку нашої історії з тих видань, де слово "Кукутені" не згадується. Та чи не тому в нас багато хто замовчує назву цього румунського села, що саме в ньому археологи розкопали давніші аналоги раритетів, які знайшли у Трипіллі на Київщині?..

А позаяк не лише ми успадкували, окрім інших генів, ще й кукутенсько-трипільські, то чи не вважатимуть наші претензії на монопольне володіння ними водночас шахрайством і недоумкуватістю? Ще й можуть нагадати нам, що археологічні культури на теренах України, датовані після кукутенсько-трипільської, "блід­нуть" перед нею.

І що не її визнав найпершою на планеті цивілізацією, зокрема, такий наш беззаперечний патріот, як член Проводу укра­їнських націоналістів Олег Кандиба, відомий під псевдонімом Ольжич. Адже цей археолог, якого запрошували читати лекції в Гар­вардському університеті, навпаки, - визнав "матір'ю" кукутенців-три­пільців іншу цивілізацію, яку фахові історики величають передньоазійською.

Однак через те, що кукутенці-трипільці були орачами, багато хто в Україні називає їх оріями, ототожнюючи з героями давніх індійських міфів - аріями. Хоч ті, як запевняє народна творчість індусів, презирливо ставилися до землеробів. Прикметно й те, що аріїв найнаполегливіше проголошують пращурами українців і росіян непрофесійні історики.

А передусім - професор Російської православної академії Юрій Шилов, який роз'яснив свою мету в книзі "Победа": "Треба ж комусь працювати над збереженням зв'язків і відновленням культурно-історичного спадку та інтелектуальної еліти двох слов'янських держав. Так я став керівником науково-культурологічного центру Російського об'єднавчого руху. Статут "РОРа" передбачає об'єднання народів Росії й колишнього СРСР... у єдиний економічний простір та оборонний союз".

Дарунок данайців

Слов'ян закликає єднатися й "Велесова книга" (далі - ВК), яку школярі вивчають в Україні, попри те, що гарвардський україніст Григорій Грабович назвав її фальшивкою та священною книгою російських шовіністів. Та й українською мовою ВК, зокрема, переклала головна язичниця країни Зореслава Волхвина, котра стверджує, що Біблія є програмою винищення народів, яка перетворила українців на рабів. Тому якщо ВК, нібито видряпану на дощечках, справді знайшов 1919 року під Харковом полковник-білогвардієць Алі Ізенбек, то інакше, аніж дарунком данайців, її не назвеш.

Коли ж Ізенбек у 1941-му помер, то ВК, яку він вивіз до Бельгії, як запевняють її апологети, конфіскували нацисти. Але, "на щастя", інженер, літератор і фанат старослов'янщини Юрій Міролюбов, котрого історик Емілія Ільїна рекомендувала як "непримиренного ворога усього антиросійського", нібито встиг переписати ВК і сфотографувати одну з її дощечок. Проте коли репродукцію його знімка надіслали на експертизу до Совєтського комітету славістів, то там ВК розцінили як підробку.

Навіть її апологети зауважили у ній слова, якими розмовляли лише давні... чехи. Тож припускають, що Ізенбек знайшов копію ВК, яку зробили приблизно у ХVI-ХVII століттях.

Натомість автор цієї публікації припускає, що насправді чехи не переписували її, а підробили. Радше - на рубежі ХVIIІ-ХІХ століть. А підставою для цього припущення слугують відомі прецеденти.

Рукописи не горять

16 липня 2004 року "Radio Praha" повідомляло, що позаяк "у ХVIIІ столітті уже здавалося, що чеський народ на­завж­ди щезне" унаслідок асиміляції австрійцями, "дворянин Антонін Вейт навіть заснував у 1840-му пам'ятник померлому народу, будівництво якого не завершили тому, що народ "воскрес із мертвих". А реанімували його самоповагу, спонукаючи до національного відродження, рукописи, які "довели", що чехи теж мають славні історичні й літературні традиції.

У 1816-му філолог Йозеф Лінда, за його словами, знайшов "Пісню під Вишеградом", яку нібито написали в XIII столітті. А після того, як її ви­знали автентичною спеціалісти, друг і колега Лінди Вацлав Ганка "натрапив" у 1817-му в Краловому Дворі уже на 14 епічних та ліричних поезій, які нібито написали у XIII - XIV століттях.

Того ж року і в Зеленогірському замку знайшли рукопис, автором якого не одразу ви­знали Лінду. Його автентич­ність боронили й після того, як з'ясували, що у Вишеграді ті події, які описали в обох рукописах, відбулися задовго до заснування цього міста.

"Прапором" самобутності чехів Краледворський і Зеленогорський рукописи залишалися й після визнання фальшивками "Милосної пісні короля Вацлава", старочеського перекладу Євангелія від Івана й "Любушиного пророцтва", які теж "знайшов" Ганка. Навіть майбутнього засновника й главу Чехословаччини Томаша Масарика за його заклик зректися підробок, бо ті вичерпали свою позитивну роль, цькували: "Відлучаємо від нашого народу, як гидку болячку".

Спершу було "Слово"

Спільним між тими рукописами та ВК є те, що єднає її й зі "Словом о полку Ігоревім", - заклики до слов'ян гуртуватися й чеські слова, яких немає в руських літописах. А славіст зі США Едвард Кінан запевняє, що "Слово..." написав учитель Ганки й Лінди - вчений єзуїт Йосиф Добровський, який мав у 1790-х у Петербурзі й Москві доступ до рукописів, текстуально близьких до "Слова...". Українців воно теж неабияк окрилило, однак наш історик-москвофіл Петро Толочко хвалив його за те, що (увага!) "жодне iнше вiдкриття - у фiлологiї, iсторiї, археологiї - не мало такого впливу на формування фiзiономiї росiй­ської науки, а разом з тим (а, може, навiть бiльшою мiрою) на формування росiйської i слов'янської iдеологiї".

Залишається додати, що й кукутенців-трипільців уперше проголосив слов'янами археолог-аматор із тієї ж Чехії Вікентій Хвойка. Однак його співвітчизники після того, як їхні містифікації вивели їх, наче ракети-носії, "з ями", зреклися тих підробок. В Україні ж сумнівними "цінностями" досі навмисно чи мимоволі навіюють, що після аріїв у нас не відбулося нічого, чим можна пишатися. А це аж ніяк не правда, а, радше, кривда.