Цю інтелігентну жінку в капелюшку можна часто побачити на львівських вулицях. Її впізнають. Це Леся Ґонґадзе - мама журналіста Георгія Ґонґадзе. Ми зустрі­лися з пані Лесею у її однокімнатній квартирі у центрі Львова. Каже, що їй шкода тих політиків, які роками (у вересні 2000 року зник її син  - "Пошта") піаряться на  її біді. Називає їх нещасними людьми. Вона й надалі певна: "таращанське" тіло - це не її син Георгій. Жінка наполягає: хочу знати, біля кого мене поховають. "Неможливо збагнути розумом, щоби держава так знущалася над мамою! Але я вижила!" - наголошує вона. Пані Леся, яка, як сама каже, вісім років перебувала під домашнім арештом, цього літа побувала у Грузії. Саме у час грузинсько-російського конфлікту.

Політики вибрали собі "забаву" в кості

- Шістнадцятого вересня минуло вісім років, як зник Георгій. Коли у цій ситуації для Вас, матері, буде поставлено ту крапку, яку б Ви хотіли?

- Не буду голослівна і зацитую відповідь, яку дала в одному із інтерв'ю "Юридичній газеті" за вересень 2008 р. головуюча у судовому процесі суддя Ірина Григор'єва. Вона говорить: "Цей злочин мав усі шанси на розкриття ще у вересні 2000 року. Об'єктивних на той час перешкод не було". Ось так... За останні два з половиною роки я мала 120 викликів  у суд (бере в руки папку з конвертами. - "Пошта"). А суд, виявляється, міг закінчитися ще у 2000-му. Відтоді вже минуло вісім років... Хто б це витримав?! Ніхто не питав, можу чи ні приїхати в суд, як моє здоров'я, чи маю гроші приїхати на засідання!

- На Вашу думку, чому на стільки років затягнулася справа? Кому це вигідно?

- Спостерігаю, що певні по­літичні сили вже вісім років вибрали собі "забаву" у людсь­кі кості. Щойно починаються чергові вибори, то витягують цю справу і знову її мусують. Хтось зацікавлений у тому, щоб справу роздмухувати і на цьому набирати  дивіденди. Адже прекрасно знаємо, що так звана політична еліта використовувала прізвище Ґонґадзе, аби прийти до влади, у парламент.

- Вам це болить?

- Мені не те що не боляче, мені просто їх шкода! Вони у цій ситуації нещасні люди, бо не тямлять, що роблять! Вони мають розуміти: рано чи пізно за це вони понесуть покарання від Бога, бо вони піаряться на моїй біді. Я не маю біля себе ні дітей, ні внуків. Я сама. Залишилася наодинці зі своїми бідами. Після смерті моїх племінників зі мною родичі бояться контактувати.

- Про "таращанське" тіло. Рано чи пізно треба його поховати. Все ж таки Ви прийняли для себе якесь рішення чи чекаєте чергової експертизи?

- У мене є відповідь від Секретаріату Президента України та Генпрокуратури. Перед тим, як їхати у Тбілісі, написала листи до Генпрокуратури, Президента та омбудсмена Ніни Карпачової. Згодом отримала листа за підписом Марії Ставнійчук, заступника глави Секретаріату Президента: "За дорученням Президента, повідомляємо, що глава держави із розумінням поставився до висловленого Вами прохання про недопустимість проведення без Вашого відома та дозволу поховання тіла, що було знайдено у Таращанському районі Київщини. У Генпрокуратуру надіслано листа для врахування Вашої позиції". Сама ж Генпрокуратура наполягає та ґвалтує мене вже 8 років, що я повинна поховати "таращанське" тіло. Але те, що я бачила, - не належить моєму синові. Стопа менша, будова тіла, пальці - інші. У мого сина поранення було на правій руці, а те, що я бачила, - було на лівій. Я не дурна! Свого сина знаю як свої п'ять пальців. Тому я зайняла позицію, що це не мій син. Також надійшов лист-відповідь і від заступника генпрокурора Миколи Голомші: "Остаточне розслідування має бути завершено лише за умови встановлення всіх обставин справи, доведення вини кожної особи, причетної до скоєння цих злочинів, притягнення винних до кримінальної відповідальності. Тому за жодних обставин кримінальна справа про вбивство Вашого сина не може бути і не буде закрита. Під час розслідування кримінальної справи доведено, в тому числі дослідженням із висновками судово-медичних та генноскопічних експертиз, проведених із залученням експертів США, Ні­меч­чини, Франції, Швейцарії, Ро­сії, що труп, знайдений 2.11.2000 р. у Таращанському районі, є трупом Георгія Ярославовича Ґонґа­дзе. Ми з розумінням ставимося до Вашого особистого переконання, що це тіло не належить Вашому сину, поважаємо та поділяємо Ваші почуття як мами. Запевняю Вас, що Генпрокуратура не здійснює та не планує здійснити будь-яких кроків та дій щодо поховання тіла, яке зберігається у Київському міському бюро судово-медичних експертиз". Від самого початку ця справа була заплутаною. Якби насамперед мене та дружину Мирославу покликали на впізнання, а не колежанок та колег, то, можливо, ця справа була б ін­шою. Згодом Мирославу закликали на впізнання одну, чомусь без мене. Вона наполягає на тому, що дійсно бачила труп свого чоловіка. А коли я через півроку зайшла, то побачила, що це не труп мого сина. Значить, це комусь було потрібно - підмінити, замінити чи щось зробити. У морзі я була тричі, загалом 13,5 години. Напевне, я щось бачила, в чомусь розібралася.

- Що далі?

- У мене складається враження, що влада чекає: мами немає - і проблем немає...

- Плануєте проведення чергових експертиз? Які ваші наміри?

- У мене немає жодних намірів. Хочу знати, біля кого мене поховають. Не можу поховати поруч себе чужу дитину, як свою. Я не потребую проведення експертиз. Бо досі не знаю, де мій син. Наголошую ще раз: те, що я бачила, - це не мій син. Я пропонувала: дайте поховаю тіло як невпізнану особу.

- То де ж шукати правди у цій справі? Як вважаєте, чи колись буде для вас таки  поставлена та крапка?

- Побувавши у Грузії, побачила, як законослухняні, чесні та порядні люди є беззахисними перед тими страшними монстрами, які б'ються за чужі землі та нищать народ! Повернувшись звідти, зрозуміла: не лише в Україні людина є безправна. З людьми ніхто абсолютно не рахується! Влада має свої потреби, свої плани і люди її не цікавлять!

- Перепрошую, що вдруге запитую: що ж далі? Що плануєте робити, адже Ви, напевне, щодня про це думаєте?

- Все у Божих руках... Так само не залежить і від тих, хто це робить. Вони є раби тієї системи, яку вони створили. Я мама і маю в собі Боже. Знаю, що Господь Бог мене обов'язково захистить. Я дитина Божа - я не раб. А вони - раби своєї кишені, шлунково-кишкового тракту. Вони мусять робити те, що їм скажуть. Вони самі собі не належать. У мене єдина надія на Господа Бога, що настане час і їх буде покарано.

Це не життя
після 2000 року... 

- Це все вплинуло на ваше самопочуття...

- Це не до оповідання... Це збагнути розумом  неможливо, щоби держава так знущалася над мамою! Та кількість чоловіків, яка втягнена у цю справу,  пропустила все це через мене, моє серце. Але я вижила!

- А звідки у Вас сили? Що Вам допомагає?

- Ви повинні зрозуміти: я - мама! Мене Господь Бог не покидає. Я не хочу бути тягарем. За своєю природою прийшла на цей світ не нести смуток, не видушувати у людей сльозу. У мене цього немає і ніколи не буде. Прийшла на цей світ нести людям лише добро, тому мені не тяжко тримати себе у руках. Я вже 44 роки у медицині...

- Можливо, робота Вам допомагає, друзі?

- І робота також. У лікарні (мова йде про комунальну ін­фек­ційну клінічну лікарню
м. Львова. - "Пошта") працюю молодшим медичним працівником. Благо, що мене оточують розумні люди, які свідомі, що звільнити мене з роботи, не дати працювати -  мене знищити, перекрити мені кисень. Утім, свідома: прийде час, коли залишуся сам на сам зі своїми проблемами, і це потрібно буде нормально сприйняти. Маю великий досвід роботи з різними людьми. За спеціальністю я зубний лікар. У школі в Грузії працювала на півставки, але змушена була піти й на другу роботу. Навчалася приватно у методиста з лікувальної фіз­куль­тури та вдосконалювалася. Власне, у Грузії працювала в інституті травматології на лі­кувальній фізкультурі. Через мої руки пройшли тисячі людей: бандити, міністри, також у коридорах лежали вошиві бомжі. Допомагала їм, і до мене їх воші не чіплялися.... В інституті травматології відчувала до себе тільки гарне ставлення, але я була на чужині. У мене була мрія - повернутися додому, в Україну.

- Зараз Ви вдома. Але чи не відчуваєте себе самотньою?

- Ні. У мене є мої вулиці. Мені вистачить піти вулицею Лисенка, де я народилася. Зайти у церкву Петра та Павла, де батьки у 1939 році брали шлюб. Для мене близькі повітря, дощ.

- Пані Лесю, а людський фак­тор?

- Ми одинокі. Людина при­йшла на світ одна. Лише сильна людина виживе. Та людина, яка звалює на інших свої проблеми і щось вимагає від інших, нещасна. Нав'язувати своє негативне людям не можна. Треба вміти себе виховувати, тримати в руках. Неприпустимо вимагати чогось від когось. У мене іноді бувають хворі, які нарікають на життя, тоді завше звертаю увагу: "А що ти зробив, а чому ти зараз вимагаєш?" 

- Тобто, Ваша позиція - у цьому житті все залежить від нас самих?

- Безумовно! Якщо людина бачитиме у цьому житті лише негативне, то цим насичуватиметься, а згодом його зі себе вже не зможе вирвати.

- У вас двоє рідних братів. Спілкуєтеся з ними?

- Безумовно. У мене два прекрасні брати, у них є діти. Ви повинні зрозуміти - я прос­то уникаю... Вони звикли мене бачити іншою, пам'ятають ме­не іншою. Я возила їх на море, привозила тоді різні фрукти...

- Хочете сказати, що було життя до 2000 року і є життя після 2000 року...

- ... Це не життя після 2000 року... Це не життя... Це не життя...

Не з книжок і газет

- На момент загострення грузинсько-російського конфлікту Ви перебували в епіцентрі подій і все бачили на власні очі.

- Я повернулася в Україну 29 серпня. Перебувала там 2,5 місяця. Їздила до свекрухи. Проте не змогла її побачити, бо розпочалася війна, перекрили дороги.

- А де ж Ви були увесь цей час?

- У Тбілісі. Вісім років я не могла виїхати до свекрухи. У травні довідалася, що вона у важкому стані і дуже хотіла мене бачити... Йде війна двох супердержав над територією Грузії.

- Ви про Росію та США?

- Так. Вони зробили Грузію плацдармом. Коли розпочалися бойові дії, мені запропонували летіти літаком додому. Я відмовилася. Я була єдина не грузинка на цілий мікрорайон. Грузини у той важкий час сприймали мене, напевне, як духовну допомогу. Я їх у важку хвилину не покинула. Лише тепер зрозуміла, яка я щаслива, що я була разом з тими людьми. Вони мали надію, що довго війна не буде... Вони знали, що я мама Георгія Ґонґадзе. Власне надія цих людей спонукала мене залишитися.

- А від поїздки до Грузії Вам не стало ще важче? Побачили війну на власні очі?

- Я народилася під час війни. У 1968 р. мене відправи­ли у Чехословаччину, коли там тривали бойові дії. Там була рік, захворіла. На початку 1990-х була Грузія. Під час вій­ни з 1990-го до 1993 р. працювала у військовому шпиталі. Тепер - вісім років мук... Все це я бачила не у книжках. Все перейшло через моє серце та розум. Так розпорядилася до­ля, що мушу бути там, де є важко.