Вона змінила Епоху великого відродження, яка, за розрахунками офіційного Ашхабада, почалася з першим президентським строком Бердимухамедова в 2007 році. А до того було Золоте століття, що настало після проголошення Туркменістаном незалежності. 

Захід: давай інтернет!

Що ховається за всіми цими пишними назвами, зрозуміти складно, адже рівень життя в одній із найбільш закритих країн світу (що поступається у цьому плані хіба що Північній Кореї) залишається загадкою для сторонніх спостерігачів. Зате лунає регулярна критика з боку міжнародних правозахисних організацій, які впевнені, що в цій середньоазійській республіці фактично відсутні які-небудь громадські чи політичні свободи та незалежна преса, а сам режим Гурбангули Бердимухамедова, як і його попередника, “батька всіх туркменів” Сапармурата Ніязова, є одним із найбільш репресивних й авторитарних у світі. 

Дійсно, якоїсь політичної конкуренції у Туркменістані не існує, засоби масової інформації представлені лише державними виданнями та ТБ, найменший сумнів у правильності президентського курсу жорстоко карається, доступ в інтернет обмежений, в’їзд і виїзд з країни вкрай ускладнений. Поняття “критика” та “опозиція” – порожній звук.

Туркмени: пенсія у 645 манатів

Щоправда, європейці та американці багато в чому не враховують своєрідний східний менталітет. З одного боку, ті, кому пощастило побувати в Туркменістані, майже одностайні – у країні панує середньовічний уклад життя. Юрти, напівголі діти, пошарпані радянські меблі, повна відсутність мобільного зв’язку й водопостачання – такий побут багатьох так званих “пісчаних туркменів” – мешканців Каракумів. З іншого боку, ці люди аж ніяк не є жебраками: кожен має чималу отару і завжди може продати кількох овець, з’їздити в Ашхабад і купити в столиці, що йому заманеться. Але “піщані туркмени” й далі возять з місця на місце подерті юрти та доношують старий одяг: тому що так жили їхні діди й прадіди. Політика, інтернет і преса їх взагалі не цікавлять – пасовиськ від цього не додасться. 

Звичайно, в містах люди живуть краще. Але й вони, судячи з усього, не горять бажанням йти на барикади за політичні свободи та вільну пресу. На думку журналіста Абдужаліла Абдурасулова, якого цитує lenta.ru, влада Туркменістану дотримується умов своєрідної негласної угоди з народом, коли держава підтримує рівень життя населення на певному – прийнятному – рівні в обмін на політичну лояльність. Цей “контракт” працював за Ніязова, зберігся він і за його спадкоємця. 

У 2010 році Міжнародний валютний фонд оцінив валовий внутрішній продукт на душу населення у Туркменістані в 3,6 тисячі доларів. Для порівняння, у сусідньому Узбекистані цей показник у два з половиною рази менший. Також треба враховувати, що при середній зарплаті  120-130 доларів деякі комунальні послуги, зокрема газ і певний обсяг електрики, у Туркменістані безкоштовні. Повний бак бензину коштує близько долара. За півтора долари громадянин республіки (але не іноземець) може купити квиток на літак Ашхабад – Туркменбаши (колишній Красноводськ). Місячний проїзний у громадському транспорті обходиться туркмену в два з половиною долари, м’ясо коштує 3-5 доларів. 

З початку 2012 року в Туркменістані на 10 відсотків підняли зарплати бюджетникам, стипендії та пенсії. Відповідно до указу Бердимухамедова, максимальний розмір трудових пенсій може доходити тепер до 645 манатів (один долар США дорівнює приблизно трьом манатам), мінімальний розмір пенсій учасників війни – 630 манатів, мінімальна заробітна плата – 400 манатів.

Варто зауважити, що зарплати й соціальні виплати підвищуються у Туркменістані фактично щороку. При цьому держава ревно пильнує процес ціноутворення, не допускаючи різкого подорожчання продуктів та товарів одразу після підняття зарплат, як це відбувається в Україні.

І прогнози на майбутнє виглядають доволі сприятливими. За оцінками експертів ООН, у 2012-му і 2013 роках валовий внутрішній продукт республіки ростиме щорічно на сім відсотків. 

Ото й розберися тут: чи вже настала для туркменів Епоха могутності й щастя чи вони ще Велике відродження не пройшли?