або Як академік міністра спростував

Хоч і не кругла річниця минула 22 вересня від дня наро­дження нашого філолога №1 Олександра Пoтебні, однак і вона здатна слугувати доречною нагодою навести його аргументи у "мовній війні", нав'язаній Україні.

Відсіч Валуєву

Ті народи, які не розчинилися серед чужоземців, завдячують цим не лише своїм оборонцям-воякам, а передусім тим, хто авторитетно засвідчив їм їхню самобутність.  Зокрема, тих українців, які змусили більшовиків проголосити з пропагандистською метою - на противагу Українській Народній Республіці - УРСР, чи не найаргументованіше переконав у їхній окремішності найвидатніший український філолог - професор кафедри ро­сійської мови і літератури Харківського університету й член-кореспондент Петербурзької академії наук Олександр Потебня, який народився 22 (за ст.ст. - 10-го) вересня 1835 року на хуторі Манів поблизу села Гаврилівка (тепер Гришине Роменського району на Сумщині) в родині нащадка запорожців і відставного штабс-капітана російської армії, а помер 11 грудня 1891-го.

Бо хоч він і визнавав укра­їнську та російську мови нащадками спільного для них "предка", а першу з них - наріччям другої, а все ж уперше систематизував ознаки, за якими вони відрізняються одна від одної й відстоював їхні права на окремі літературні форми. Наполягав на цьому й після того, як міністр внутрішніх справ Російської імперії Ніколай Валуєв заявив у 1863-му в циркулярі, в котрому заборонив друкувати українською мовою шкільні підручники й наукові та релігійні праці, що "малороссийского языка не было, нет и быть не может".

Натомість Потебня попереджав: "Наpодность, поглощаемая дpугою, вносит в эту последнюю начала pаспадения". Бо, переконавшись, що мова й мислення перебувають у тісному взаємозв'язку, утворюючи єдність, вважав національну асиміляцію тотожною душевному розкладу, що сприяє "зниженню рівня думки".

Містичне ядро

Довівши, що мова, кодуючи у структурах твореного нею "проміжного" світу особливий національний світогляд, "є засобом розуміти самого себе", Олександр Потебня стверджував, що саме вона є джерелом національної специфіки - "містичним ядром нації", "яке живе у підсвідомих глибинах етнографічної маси" та "може видобутися на поверхню свідомості й стати керманичем усіх національних змагань у всіх ділянках життя". А проголосивши українську й російську мови "глибоко відмінними системами прийомів мислення", відверто засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: "Знання двох мов у дуже ранньому віці не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції".

І хоч Олександр Потебня не брав такої ж рішучої участі у руйнуванні Російської імперії, як його брат-офіцер Андрій, котрий загинув 1863-го в бою з царськими карателями в ході Польського визвольного повстання, однак і він вніс свою лепту в унезалежнення України. Бо саме з "Харківської громади", одним із засновників якої був Олександр Потебня, вийшли творці тих партій, які проголосили Українську Народну Республіку.

А вояки тієї держави навчалися рідної мови за букварем, написаним саме Олександром Потебнею, але забороненим російськими властями. Тому саме його ім'я носить тепер Інститут мовознавства Академії наук України.