2012-й рік УГКЦ проголошено роком кардинала Йосифа Сліпого, 120-річчя від дня народження якого відзначатимуть в Україні завтра

Син свого народу

Як не дивно, але доля Сліпого тісно пов’язана із долею українського народу. Його дитинство та юність пройшли ще в Австро-Угорській імперії. У 1918 році він став свідком Злуки між Західно-Українською народною республікою та Українською народною республікою. Провадив свою діяльність, коли Галичина стала частиною Польщі, пережив німецьку окупацію та правління радянської системи. І жодного разу не похитнувся, ставши гідним прикладом для наслідування.
“Нічне ув’язнення, таємні судилища, нескінченні допити і підглядання, моральні та фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними – я, безборонний в’язень-каторжник, “німий свідок Церкви”, що, знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві… І в’язень-каторжник бачив, що і його шлях “на краю землі” кінчався приреченням на смерть! Силу на оцьому моєму хресному шляху В’язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зо мною моє духовне стадо, мій рідний Український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертовна молодь і безпомічні старці. Я не самот­ній!”, – саме так багаторічні страждання на засланні описував Йосиф Сліпий в своєму “Заповіті”.

Студент і професор

Роман Коберницький-Дичковський (саме таким є справжнє ім’я патріарха), народився 17 лютого 1892 року в невеличкому селі Заздрість Теребовлянського повіту на Тернопільщині. Прізвисько “Сліпий” він узяв у свого діда. Через декілька десятиліть Йосиф Сліпий у своєму “Заповіті” напише: “Народився я і був вихований в українській християнській хліборобській, глибоко віру­ючій родині. Вона передала мені та защепила в мені віру в Христа і любов до Нього! Тому сьогодні, здоганяючи їх у потойбічному світі, “де немає болізні, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне”, зі синівською вдячністю молюся за них! Батьки, християнська родина – це основа здорового суспільства, народу, нації. Це запорука їх росту і сили! І тому заповідаю вам: збережіть, а де її розхитано, оновіть в Українському народі справжню християнську родину, як незгасне вогнище життя і здоров’я Церкви та Народу!”.
Гімназію закінчив у Тернополі (1911 р.), згодом студіює у Львівській духов­ній семінарії. Вирішальну роль у формуванні свідомості майбутнього пастиря греко-католицької церкви відіграла зустріч Сліпого з митрополитом Андреєм Шептицьким, який став йому духовним батьком та другом. Саме Шептицький у 1912 році скерував молодого семінариста на навчання в австрійський Інсбрук, а уже 30 вересня 1917 року митрополит висвятив Сліпого у сан священика. Після навчання в Австрії Йосиф Сліпий вирушив до Риму продовжувати свої студії. Додому він повернувся у 1922 році, будучи професором догматичного богослов’я. У Львові викладав богослов’я у Львівській греко-католицькій духовній семінарії. 1926 року, на прохання Андрея Шептицького, став ректором цього навчального закладу, який 1928-го отримав статус Богословської академії.

Наступник Митрополита

Ще під час першої радянської окупації Західної України Митрополит Андрей Шептицький, будучи хворим, за згодою Папи Пія XII, таємно висвятив митрата Сліпого на єпископа з правом наступництва з титулом архієпископа Серрейського (22 грудня 1939 року). Ще два роки після цього про цей крок було відомо дуже вузькому колу людей. І лише після початку Другої світової війни – у 1942 році – офіційно повідомили про те, що Йосиф Сліпий є наступником Митрополита Шептицького.
Після смерті 1 листопада 1944 р. Слуги Божого Андрея архієпископ Йосиф стає главою Української греко-католицької церкви. 11 квітня 1945-го близько сьомої вечора Йосиф Сліпий вийшов на балкон свого помешкання і побачив, що площа перед кафедральним собором святого Юра заповнилася озброєними людьми в радянських одностроях. Через кілька хвилин поріг переступив радянський полковник, який продемонстрував ордер на арешт митрополита. Саме тоді розпочалося 18-літнє поневіряння Йосифа Сліпого сталінськими таборами.
“Мене водили на слідство день і ніч, так що я буквально падав з ніг і мене мусили підтримувати, ведучи до слідчого. При тому голодував, бо давали на день трошки юшки і 300 грамів хліба”, – згадував митрополит.

В’язень  бібліотекар

Через рік Йосифа Сліпого перевели спершу до Новосибірська, а звідтіля – в табір “Маріїнськ”. Саме тоді й відбувся Львівський псевдо-собор, на якому було проголошено ліквідацію УГКЦ і “возз’єднання” з Московським патріархатом. Владиці Сліпому неодноразово пропонували перейти в православ’я, проте він кожного разу відмовлявся. Після восьмирічного ув’язнення митрополита офіцери держбезпекии намагалися залагодити через нього зв’язки із Ватиканом, та, знову ж таки, безрезультатно. У 1957 році його черговий раз засудили до семи років. Останній раз його судили у 1962 році, після чого Йосиф Сліпий відбував покарання у таборах Мордовії. За відгуками табірних наглядачів, він був незвичайним в’язнем, завжди витриманим, спокійним та допитливим. Коли його спитали, сподіваючись на згоду співпрацювати, чим він може бути корисним радянській владі, той цілком щиро відповів: “Можу працювати в бібліотеці…”.
Будучи у засланні, мит­рополит не забував про свою паству, регулярно надсилав послання та листувався із вірними. Коли за сприянням світових лідерів його звільнили у 1963 році, Йосиф Сліпий написав: “Мене випустили як бандита. Я не хотів добровільно покидати моє стадо і виїздити задля порятунку власної шкіри”

Верховний архієпископ чи Патріарх

23 грудня 1963 року Ватикан визнав, що галицький митрополит Йосиф Сліпий є главою Української греко-католицької церкви і має сан верховного архієпископа. 25 січня 1965-го Йосиф Сліпий перший серед українців увійшов до священної колегії кардиналів Католицької церкви. Тоді ж він отримав титул кардинала.
Будучи на свободі, Йосиф Сліпий об’єднує український єпископат у Синод Української Церкви, створює в Римі Український духовний центр, Український католицький університет, Малу та Велику семінарії, монастир оо. Студитів у Кастель-Гондольфо поблизу Рима. У придбаному за його ініціативи храмі Жировицької Божої Матері в Італії заснував лікарню й музей. Стараннями Патріарха у Римі був побудований і 1969 році освячений собор Святої Софії в давньоукраїнському стилі. Він був ініціатором заснування філій Українського католицького університету в Лондоні, Вашингтоні, Філадельфії й Чикаго.

Замість післямови: повернення на Батьківщину

На 92-му році життя –  вересня 1984 року – Патріарх Йосиф Сліпий помер у Римі. Папа Іван Павло ІІ, прощаючись із його тілом в соборі Святої Софії, сказав: “Це був великий чоловік. Він змагався за справедливу справу”.
До кінця свого життя Блаженніший Йосиф залишився вірним Церкві та українському народу. У своєму “Заповіті” він просив: “Поховайте мене в нашому Патріаршому Соборі Святої Софії, а як воплотиться наше видіння, занесіть мою домовину, в якій спочину, на рідну Українську Землю і покладіть її у храмі святого Юра у Львові, біля гробниці Слуги Божого Андрея…”.
Лише через вісім років вдалося здійснити його бажання, 27 серпня 1992 року тіло Патріарха Йосипа Сліпого було перенесене з Рима до Львова та перепоховане у крипті собору Святого Юра. В “Заповіті” Йосифа Сліпого останніми були слова: “Сидячи на санях на дорозі в далечінь…”, молитву мовлю до нашої Небесної Заступниці і Владичиці, Богородиці-Приснодіви: прийми під свій Могутній Покров нашу Українську Церкву і наш Український Нарід! Благодать Господа Нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь!”.
P. S. Цитати з праць Йосифа Сліпого подані в оригіналі.