Президент Сирії Башар Асад не припиняє кривавих репресій проти власного народу 

Лише протягом середи в країні були вбиті щонайменше 117 людей, більшість з них загинули в місті Хомс, що вважається головним оплотом повстанців. Вірні президенту Башару Асаду армійські підрозділи штурмують півторамільйонне місто за всіма правилами воєнної науки – з використанням артилерії, бомбових ударів та танків.

Башар Асад діє цілком логічно: поки Росія та Китай прикривають його на світовій арені, раз за разом ветуючи грізні резолюції Ради Безпеки ООН, йому треба швиденько зламати хребет повстанцям. 

Але криваві наміри Асада обернулися для нього пасткою. Застосування артилерії та бронетехніки проти величезного мегаполіса відрізало сирійському президенту всі шляхи до відступу. Ще донедавна зберігалася хоча б видимість того, що конфлікт вирішиться в якийсь компромісний спосіб. Але відтепер – жодних переговорів, мирної передачі влади, гарантій президентській родині й тому подібного. Тепер – або пан, або пропав. Якщо Башар Асад не переможе, його чекатиме доля покійного полковника Каддафі. 

У Сирії почалася війна за лівійським зразком, фактично, війна на знищення, коли поразка означає смерть. 

Причому допомогти Асаду потрапити на той світ може навіть не Захід, а сусіди-араби. Нинішній сирійський президент (а перед тим – його тато Хафез Асад) нажили чимало ворогів, підтримуючи радикальні рухи в країнах Перської затоки. Напряму конфліктувати з достатньо потужною Сирією ніхто не наважувався. Однак, зараз ситуація змінилася – з’явилася можливість завалити Асада руками самих сирійців. Повстанцям просто потрібно трохи допомогти зброєю та досвідченими у бойовищах людьми. Саудівська Аравія в 1980-х уже організовувала для всіх охочих безкоштовні тури до Афганістану – воювати з радянськими військами, а Катар тихо, але активно допомагав супротивникам Каддафі, постачаючи їх всім необхідним. Тож відповідний досвід є, організувати щось подібне ще раз буде лише справою техніки. До речі, одним з варіантів може стати масовий десант до Сирії з території Туреччини лівійських повстанців, які після розправи над полковником, тиняються без діла. 

Звичайно, з погляду міжнародного права подібні дії виглядають, м’яко кажучи, не надто привабливо. Але перешкодити таким планам можуть тільки Сполучені Штати, а якраз вони навряд чи зчинять галас. По-перше, падіння проіранського режиму Асада їм тільки на руку, по-друге, всі витрати беруть на себе багаті нафтові шейхи. Про людське око Білий дім, звичайно ж, пробурчить щось осудливе, але насправді його турбуватиме тільки одне – аби Сирія не перетворилася на киплячий антиізраїльський казан, наповнений ісламістами. 

До бійки, судячи з усього, не проти приєднатися й Туреччина. Анкара неод­норазово давала зрозуміти, що якщо бойові дії в Сирії розгоряться з новою силою й через кордон потягнуться десятки тисяч біженців, вона самостійно створить у Сирії “буферну зону”. Фактично, це означатиме вторгнення та окупацію частини сирійської території. Там, під захистом турецьких танків та авіації, цілком може з’явитися аналог лівійського Бенгазі – місце, де сирійські повстанці зможуть проходити військову підготовку, лікувати отримані в боях рани та хвалитися один перед одним своїми воєнними подвигами.

Коротше кажучи, для Башара Асада ситуація складається кепсько. За 11 місяців повстання він нічого не зробив, щоб бодай якось втихомирити народне невдоволення. Більше того, попервах мирні демонстранти перетворилися на озброєних до зубів бойовиків, які готові за будь-яку ціну перерізати Асаду горлянку, щоб помститися за смерть рідних. 

Як не крути, але виглядає на те, що Башар Асад таки програє. Занадто багато ворогів вийшло проти нього на стежку війни. Але навряд чи його поразка обмежиться лише втратою влади. Швидше за все, він повторить долю полковника Каддафі, який також до кінця не бажав здаватися, загинувши, як й обіцяв, на рідній землі. В Асада залишається крихітна надія на прихисток у дружньому Ірані. Але навряд чи той захоче на свою голову таку гризоту – йому вистачає шарпанини навколо ядерної програми.