Роздумуючи над сенсом земного життя і дискутуючи про існування життя потойбічного, зрештою, за кілька тисяч років навчилися "уявляти" собі - кожен індивідуально - і те, й інше.

Більш-менш достовірною здається лише сама межа смерті. Її можна зафіксувати навіть на стрілках годинника, порою дня і року. І  було би  зрозуміло, якби в цьому світі смерть наставала за лічені хвилини. Але містична парадоксальність відчувається тоді, коли   "межа" життя і смерті розмивається  на довгі місяці чи роки.

Коли насправді помирає людина - з втратою мови чи думок, чи слів? Чи бажань? Чи тіла? Чи все-таки - душі? Де закінчується її гідне  життя і хто мав би знати про це?

Нарешті - для чого існує біль? Відтак що насправді стається з невиліковно хворою людиною в останні місяці й тижні її життя? Кому потрібен цей страшний нескінченний час пос­тійного страждання?

Вони - обрані. Мені здається, вже дуже давно, і я все більше й більше переконуюся в тому, що ті, хто важко і безслівно проживає свої останні земні дні - вибрані серед тисячі тисяч. Цей час - не спокута  гріхів, цей час - одкровення. Постійний біль, якого не зняти знеболювальним, не розв'язати психотерапевтичним сеансом, бо він міцно переплетений в тілі й духові, в кожному подиху і погляді. Але немає іншого способу збагнути таїну життя, як через страждання. Всі спроби в часи щастя і радості, спокою, добра - це просто спроби. Натомість тільки відрікаючись - знаходимо. Втрачаючи - повертаємо. Відпускаючи - любимо. Бо не можна просто відчути любов, нею можна тільки відболіти "до смерті".  Напевно, якби сенсом життя було збагнути його справжній  вимір,  то тільки в передсмертний час людина по-справжньому жива.

Вони - обрані. Кожному з них -  в їх найстрашніший і найвідвертіший час відкривається те, чого ніколи не пізнати простій людині у звичайному житті. Вони проходять через все: усвідомлення того, що ще точно б жили, якби народилися у багатій Швеції, де система охорони здоров'я здатна продовжити життя на довгі роки. Через страшні побутові умови українських лікарень, де невиліковно хворий у свої останні дні не має навіть власного куточка, а все - на спільних територіях з десятком інших хворих "при смерті". Вони не мають, де помолитися, бо молитва  не допускає жодних свідків і сторонніх очей. До них на дві хвилини щоденно підходять медсестри і на п'ять хвилин священики. І для тих, і для інших - твоє єдине, унікальне життя, яке зникає,  - лише уособлення загального болю без індивідуальних ознак. А рідні й близькі навіть не можуть заплакати, бо зі слізьми, як і з молитвою, - все має бути без свідків.

І все ж вони живуть. Останні тижні, дні, хвилини - в свідомості чи без, але живуть. Ніщо не здатне так вразити, як їхні очі. Крім усіх земних емоцій, з наближенням смерті, в них все більше з'являється життя.  Саме тоді усвідомлюєш, що такій людині не здатен вже ніхто допомогти. І саме тоді настає час, коли її людська природа реалізовується, вибухає найсильнішою самодостатністю. Безсиле, безвільне тіло, тиша голосу, слабкість рухів, але крізь це все проступає дивний спокій, який нічим не пояснити. У той момент вони знають вже більше, ніж ми. Їхнє життя за крок до смерті наповнюється змістом. Таким, якого ніколи не збагнути по цей бік добра і зла...