Як боролися з наркотиками в 1912 році?
Днями виповнилося рівно 100 років з моменту підписання першого міжнародного договору про боротьбу з незаконною торгівлею наркотиками. Сьогодні здається абсолютно природним, що уряди різних країн тісно співпрацюють один з одним у питаннях припинення наркоторгівлі. 100 років тому держави практично не цікавилися цим, і наркотики перетинали кордони вільно.
Усе змінилося з підписанням Міжнародної опіумної конвенції. Країни, які її ратифікували, зобов’язувалися докласти всіх можливих зусиль для того, щоб зупинити торгівлю опіумом, морфієм і кокаїном. Як і зараз, 100 років тому найбільш непримиренну позицію займали Сполучені Штати. А от Британія в 1912 році підписала конвенцію без особливого ентузіазму, стверджує автор книги “Володарі мрій: наркотики в XIX столітті” (Emperors of Dreams: Drugs in the Nineteenth Century) Майк Джей. Реальною проблемою для британської влади в той час був алкоголь, стверджує дослідник. “Навколо проблеми тотального пияцтва XIX століття йшли запеклі дебати”, – каже Майк Джей. Двоякість позиції британців стосовно опіуму була зрозумілою: в XIX столітті країна воювала за те, щоб зберегти опіумну торгівлю, поклавши кінець спробам Китаю обмежити імпорт наркотиків у країну. Зрештою, вживання опіуму в середині XIX століття сприймалося зовсім по-іншому, ніж зараз. Тоді можна було просто прийти в аптеку й вільно купити опіум або кокаїн, втім, як, наприклад, і миш’як. А мандрівників у Норфолці попереджали перед відвідинами пабів про те, що місцеві додавали в пиво опіум, вважаючи, що це вбереже від небезпеки заразитися малярією. Навіть наближені британської королеви Вікторії замовляли опіум у придворного аптекаря. Про саму королеву говорили, що вона залюбки вживала кокаїн з молодим Вінстоном Черчіллем. Інший британський прем’єр-міністр Вільям Гладстоун нібито додавав опіум у чай або каву перед тим, як виступати з важливими промовами. Не було проблем у Британії й з опіумом. У XIX столітті китайці в Лондоні компактно жили в районі Лаймхаус, в Іст-енді. Саме тут знаходилося безліч кубел, де курили опіум і прості лондонські докери, й гонорові британські аристократи.
На відміну від Британії в США кокаїн асоціювався з вуличною злочинністю й часто згадувався в расистській пропаганді, як наркотик, що робить чорношкірих божевільними й змушує нападати на білих жінок. Тож не дивно, що офіційний Вашингтон наполягав на підписанні міжнародних угод, що в підсумку було оформлено в Опіумну конвенцію 1912 року. Але, незважаючи на це, до початку Першої світової війни важкі наркотики в Британії були, як і раніше, абсолютно легальні. Поворотною точкою стала саме війна. Британський уряд всерйоз перейнявся тим, що пияцтво заважає успішній воєнній кампанії, у зв’язку з чим в 1915 році радикально переглянув порядок видачі ліцензій на продаж алкоголю. Відповідно, шукачі гострих відчуттів масово почали вживати наркотики. “Серед британців поширилася параноя про те, що наркотики – продукт німецької диверсії, – говорить Майк Джей. – І центральною фігурою всієї цієї паніки стали прибульці – іммігранти”. Як не дивно, британській поліції вдалося фактично за кілька тижнів узяти під жорсткий контроль всю наркоторгівлю в країні.
Ситуація з наркоторгівлею залишалася більш-менш спокійною ще кілька десятиліть. Кардинальні зміни ставлення західного суспільства до наркотиків сталися після Другої світової війни, вважає британський дослідник Майк Джей. “Покоління народжених після війни – так звані “бейбібумери” – стали першим поколінням в історії, що було реально глобальним споживачем наркотиків, – стверджує автор книги “Володарі мрій: наркотики в XIX столітті”. – Люди раптом стали їздити в Марокко курити гашиш, або мандрувати з дальнобійниками, які вживали амфетамін”.
Відтоді греблю прорвало. Якщо колись владі різних країн протистояли порівняно невеликі групи порушників, які жили у своїй маленькій наркотичній субкультурі, то тепер проблема наркоспоживання стосується мільйонів споживачів і впливових міжнародних наркокартелів.
