Зокрема, як і 1410 року, за Україну

Щороку 15 липня на полі Грюнвальдської битви, неподалік Ольштина у Польщі, тисячі чоловіків у лицарських латах відтворюють усі, окрім кровопролиття, перипетії однієї з найгероїчніших подій минулого, зокрема й нашого народу.

Відтоді - синьо-жовті

По 70 тисяч глядачів спостерігають щороку 15 липня на полі Грюнвальдської битви за тим, як не менше тисячі "лицарів" з Австрії, Білорусі, Шотландії, Литви, Італії, Польщі, Чехії, України засвідчують доблесть своїх пращурів. Адже 1410-го під Грюнвальдом воювали представники чи не всіх країн Європи.

Нагадувала ця битва ту, що відбулася 1943 року під Курськом. Адже переможці у ній теж проголосили опісля свої від­сту­пи маневрами для заманювання ворога в засідки.

Під Грюнвальдом усе також розпочалося з того, що хрестоносці з Тевтонського ордена відбили атаку татар, які служили Великому князівству Литовсько-Руському (ВКЛР). А після цього перші з них потіснили ще й литовсько-руське військо.

Однак те, поки вихідці з Волині, Сіверщини й Смоленщини стримували тевтонців, перебудувало свої лави та атакувало ворога з флангу. Коли ж з іншого боку кліщі замкнули поляки, то більшість тевтонців порубали мало не вщент.

Зокрема, львівська хоругва (так називали тоді підрозділи, кожен із яких приблизно до­рів­нював за чисельністю батальйону й мав свій стяг) воювала під Грюнвальдом під знаменом, на якому жовтий лев спирався на синю скелю. А на також синіх прапорах перемишльської й сандомирської хоругв були відповідно жовті двоголовий орел і сім зірок цього ж кольору. Ті ж барви були на стязі волиняків, яких очолював князь Острозький. Відтак свідчення про ці прапори, зафіксовані у спогадах сина одного з учасників битви - Яна Длугоша, є найпершою згадкою про барви Державного прапора України.

"Це коли син приніс п'ятірку"

Окрім згаданих українських хоругв, до складу литовсько-руського війська входили ще й берестейська, володимирська, дорогичинська, київська, кобринська, кременецька, кри­чівська, луцька, мельницька, новгород-сіверська, пінська, ратнівська, стародубська, й чорторийська. А серед таких же під­розділів польського війська були й галицький, холмський, ярославський та три подільсь­кі.

А тому роковини тієї битви багато хто з українців і білорусів вважає альтернативою тим святам, які нав'язали їм із Москви. Бо, як запевняв учасник одного з білоруських інтернет-обговорень, "незалеж­ність - це коли твій син приніс зі школи п'ятірку з історії і ти хвалиш його, бо знаєш, що він отримав її з того предмету, котрий розповідає не про Льодове побоїще й перемогу колекти­візації, а про Грюнвальдську битву, що врятувала твій народ від смерті, й каже правду про владу, яка розстріляла твого діда й заморила голодом твою бабусю".

Натомість білоруські власті святкування річниць Грюнвальдської битви... забороняють. Бо сподіваються втриматися при владі за допомогою Кремля, а більшість українців і білоруси воювали під Грюнвальдом зовсім не пліч-о-пліч із московитами.

А очолював їх тоді Вітовт - глава ВКЛР, до складу якого наші предки увійшли переважно добровільно, аби відбитися від агресивніших сусідів - татар. І позаяк українці й білоруси становили аж 9/10 населення ВКЛР, то у Європі саме цю державу кваліфікували як Руську, а не Московію.

Виборювали волю

Однак 1410-го українці й білоруси поспішали під Грюнвальд не тому, що мусили чинити волю Вітовта. Вони рятувалися тоді від такого ж винищення тевтонцями, якого зазнало після підкорення тими литовське плем'я прусів.

Адже після Грюнвальдської битви в обозі хрестоносців знайшли безліч кайданів і за­шморгів. Та водночас українці здобували тоді незалежність і від... поляків.

"Стривайте!" - здивується, вочевидь, читач. - Адже Ягайло, одружившись із королевою Польщі, об'єднав не лише її та свою держави, а й українців, білорусів, литовців і поляків..."

Так, об'єднав. Але позаяк визнав після перемоги над тевтонцями автономне урядування у Великому князівстві Литовсько-Руському свого двоюрідного брата Вітовта, то завдяки Грюнвальдській бит­ві унія ВКЛР і Польщі відбулася аж 1569 року. А до того часу населення українських земель так згуртувалося в єди­ний народ, що його не зуміли остаточно асимілювати після цього ані Польща, ані Московія.