Українські проблеми очима парижанки

Це жінка, яка легко орієнтується і керує в суто чоловічій царині – політиці. Каріна Стакетті не просто парижанка, вона – керівник департаменту політичного планування по Росії, Україні та Євразії міністерства оборони Франції. До речі, знає про Україну все. Або майже все. Це її робота.

Нагода зустрітись із нею випала під час нещодавніх Європейських політичних дебатів у Харкові. Було б помилкою не розпитати її про те, якими насправді бачить нас Європа.

Магічне осяяння

– Найяскравіший спогад дитинства?

-Бургундські осінні ліси, в яких разом з батьком збирала білі гриби… Французи не мають такої традиції, однак… Батько, італієць за походженням, був в’язнем концтабору. Після визволення у травні 1945-го залишив Німеччину разом із 20-літньою росіянкою, теж колишньою невільницею концтабору. Покохали одне одного, залишились у Франції назавжди. Мама до кінця життя з болем згадувала колишню батьківщину. Називала себе двічі репресованою. Уперше – дитиною, коли її разом зі всією родиною радянська влада вислала у Владивосток, вдруге, коли у 16 років німці забрали її з Азову в концтабір.

– Ви вмієте готувати?

– Відверто скажу: оскільки у мене немає дітей і я живу достатньо богемно, то куховарю, коли для цього є час і настрій. А інколи можу готувати просто жахливі страви, але оскільки люди в основному мене люблять, вони зазвичай кажуть, що це смачно (сміється). Люблю готувати яйця у винному соусі. Це дуже проста страва, я б сказала, селянська. Вона походить з Бургундії, де я народилась. Ви, напевно, знаєте, що провінція Бургундія дуже популярна у світі завдяки виноробству. Однак мої батьки не мали до нього жодного стосунку. Вони були прості люди. Батько займався журналістикою, а мама виховувала трьох доньок.

– Коли Ви вперше зрозуміли, що закохані по-справжньому?

– Достатньо пізно. Напевно, саме тоді, коли зустріла в Москві свого чоловіка, тоді молодого російського театрального художника, згодом дуже відомого і визнаного у світі. Мені тоді було 23 роки. У Росії за радянської влади влітку 1981 року я проходила коротке стажування. Наша зустріч була чимось таким, що у Франції ми називаємо магічним осяянням. Це був його день народження. Мене покликав туди спільний знайомий, блискучий мистецтвознавець, культуролог та ерудит покійний Гріша Забельшанський. Ми опинилися у квартирі Володимира Ілліча Порудоминського, автора багатьох книг про діячів російської культури ХІХ ст. Це було на Басманному, в центрі Москви, в районі, який я дуже люблю і де мені довелося згодом багато і довго працювати (1982 – 1991 рр.) спершу перекладачем, а потім – асистентом кореспондента французьких газет “Ліберасьйон” і “Монд”. Щоправда, доля склалася так, що в серпні 1991 року ми з чоловіком розлучилися.

Жінка в політиці

– Свого часу Ви виступали в клубі Раїси Горбачової. Як ставитесь до ґендерних питань?

– Дуже позитивно, тому що належу до покоління, яке переживало пік гостроти цієї боротьби. Коли я була студенткою, брала участь у різних демонстраціях із захисту прав жінок, у громадських програмах допомоги потерпілим у кризових станах. Найголовніше було сприймати тих, хто перебував у безвиході. Їм обов’язково треба було виговоритися, щоб пояснити, що з ними сталося.

– Свого часу Маргарет Тетчер говорила, що будь-яка домогосподарка, яка здатна дати лад у власному домі, зможе дати лад і в державі. Ви з нею погоджуєтесь?

– Вислів дуже специфічний. Але я спробую його інтерпретувати. Мені здається, вона мала на увазі, що жінки за своїм соціальним призначенням звикли вирішувати не одну проблему за іншою, а три одночасно. Ніби в них вмонтовано комп’ютер. Вони здатні водночас думати про те, над чим повинні попрацювати на роботі, що будуть готувати ввечері вдома, про те, що конче треба сказати дітям. Жінка здатна комплексно вирішувати проблеми: поєднувати та враховувати різні сторони життя одночасно, передбачати і прогнозувати, щоб не опинитись перед якоюсь несподіваною проблемою. Тому жінки дуже творчо підходять до свого життя.

– Важко бути жінкою у великій політиці?

– Я не вважаю себе жінкою у великій політиці, але гадаю, що дуже важко. Згадую Гілларі Клінтон, яка зараз мріє про посаду президента США. А чому б ні? Хоча всі пам’ятають той скандал з її чоловіком. Це ж залишилось. Мабуть, їй важко бути держсекретарем і займатись зовнішньою політикою США. Але це – Гілларі Клінтон! Жінок не так багато у великій політиці.

– А бути жінкою в політиці загалом?

– Думаю, що це дуже складно. Політика – це передусім чоловічий клуб. Вони допускають присутність жінок, але у них дуже традиційні рефлекси. Жінки залишаються в їхньому сприйнятті перш за все не політиками, а жінками. Тобто, людьми, з якими вони можуть теоретично мати якісь специфічні стосунки.

– Мені здається очевидним, що сучасній політиці, не лише українській, але й європейській, притаманна певна аморальність. Чи не внесе жінка більше моральності в політику?

– Можна, звичайно, це інтерпретувати і так, але не будемо думати про жінок лише як про ангелів…

Помаранчева революція

та Юлія Тимошенко

– Ви майже 19 років займаєтесь вивченням пострадянських країн. Достатньо добре знаєте і Росію, і Україну, і Грузію. Чому свого часу не був використаний позитивний момент Помаранчевої революції, коли низи прагли, а верхи України принаймні декларували прагнення до загальноєвропейських цінностей та євроінтеграції?

– Мені здається, що Європа і США сприйняли Помаранчеву революцію як визначну подію. Частково ми були в такому ліричному, романтичному стані. Однак частина людей, які тоді перебували при владі в Європі, була дуже добре інформована і розуміла, що проблеми виникнуть дуже швидко. Йдеться про тих, хто прийде до влади в Україні, і про те, що вони будуть боротися поміж собою. Причому дуже швидко. Тому коли почалася війна між Ющенком і Тимошенко, це для нас не стало сюрпризом.

– Тобто, ці конфлікти на Заході були завчасно прораховані?

– Так. Але навіть та частина інформованих людей все ж мала надію на те, що при взаємному бажанні ми зможемо щось виправити. Європа в цей час не особливо займалась українською тематикою, в неї були свої проблеми, зрештою, як і зараз. Скажімо так: навіть якщо ви підтримуєте в якийсь момент якийсь тренд або важливу подію, що відбулась в Україні, чи, до прикладу, в Грузії, це не означає, що ви будете все контролювати. Як писали якісь просто божевільні люди, нібито всі ці “кольорові” революції були керовані. Це просто жахлива брехня! Те, що відбулось згодом, це довело.

– Україна періоду Тимошенко – Ющенко – це як квартира, де тато з мамою сваряться з ранку до ночі. Це дуже сильна емоційна, можливо, навіть істерична складова. Це ознака жіночої присутності в політиці?

– Я гадаю, це те, що називають несумісністю. Ця несумісність може бути і між чоловіком і чоловіком, а може бути й між чоловіком і жінкою. Я, звичайно, не психоаналітик, але думаю, що в їхніх стосунках є щось особисте.

– Юлія Тимошенко – жінка з певною харизмою, сексуальністю, що превалює, із застосуванням жіночого кокетства в політиці, як механізму впливу на рішення. Чи могла б вона відбутись як політик такого рівня у будь-якій іншій державі Європи?

– Ні. Я гадаю, що це було б неможливо. Хоча б перш за все через порушення образу політичного діяча такого рівня в недотриманні дрес-коду. Це не сприймалось би ні у кого. Образ, який вона створила для себе в очах тих людей, які дивились на неї з-за кордону, виглядав по-іншому, ніж для українців. Від початку було зрозуміло, що цей імідж – ці кружева і рюші – не проходить. Це не суб’єктивні сприйняття. Її намагались про це повідомити. Але марно.

– Однак чи не складається у Вас враження, що Європа більше занепокоєна долею Тимошенко, аніж пересічні українці?

– Так. Мені видається, що достатньо швидко вона стала, як то кажуть, “гнаним політиком”. Це явище “гнаного політика” дуже цікавить політиків і журналістів. Щобільше, вона дуже любила піар, повідомляти про себе, культивувати свій образ. Це могло вплинути на журналістів, на ЗМІ.

– У якому плані вплинути? Позитивно? Негативно?

– І те, й інше. Вона стала сюжетом для ЗМІ. Зараз мало яскравих образів. Жінка і політика, жінка у ЗМІ – це дуже важлива тема для журналістів. Я не кажу, що журналісти створили образ Тимошенко. Вони просто зафіксували те, що не ординарно. І ми спостерігаємо, як Юлія Тимошенко знову набирає бали.

Про корупцію

– Нещодавно Ви давали інтерв’ю радіо “Свобода”. В розмові журналіст вжив термін “шрейдеризм”. Пояснив його як експорт російської корупції на Захід. Можливо, підкреслений тим, що екс-канцлер Німеччини нині – у керівництві газогону “Північний потік”…

– Я дуже чутлива до явища корупції. Спостерігаю, що й мої українські колеги теж небайдужі до цього питання. Хотілось наголосити їм, що мене як політичного експерта це надзвичайно турбує щодо України. Але є й історія Ґергарда Шредера. Так, Шредер, присутній у “путінському” бізнесі. З одного боку, це його право. Він – вільна людина і може займатись чим завгодно. Але, з іншого боку, він обіймав дуже відповідальну посаду в німецькому уряді та, відповідно, не був звичайним громадянином. Висновки самі напрошуються.

P. S. Наше інтерв’ю – неофіційне, в ньому Каріна Стакетті – просто жінка, з якою легко спілкуватись. У розумних очах – професійна штора ввічливої закритості, через яку час од часу пробиваються іскринки щирості та співчуття. Усміхається багато і світло. Дивно, зазвичай людина, яка володіє настільки великою інформацією, є випаленою із середини. А вона – ні. Якщо є небайдужість, значить – ще жива надія на краще. І ця надія пов’язана з нами. Тому що наше життя – частина її професійного інтересу. Це добра ознака для нас? Однозначно!

коментарі відсутні

Для того щоб залишити коментар необхідно увійти