Робити усе, як для Бога
Анжеліка Рудницька, відома українська співачка, про мистецтво, дитинство, кулінарні вподобання та любов до мандрів
Анжеліка Рудницька, відома українська співачка, про мистецтво, дитинство, кулінарні вподобання та любов до мандрів
“Коли я щось задумую, то не надто прислухаюся до пустих порад “доброзичливців”, а слухаю свій внутрішній голос”, – саме таким життєвим правилом послуговується Анжеліка Рудницька – журналіст, письменниця, художниця. А ще – викладач, науковий діяч, віце-президент творчого агентства “Територія А”, заслужена артистка України й просто улюблена виконавиця мільйонів українців.
– Анжеліко, розкажіть, будь ласка, про своє дитинство.
– Одразу пригадується дуже живий період у житті: енергійний, веселий та рухливий. Бешкетниця і водночас спокійна, врівноважена та слухняна – це про мене. Бувало по-різному – могла тиждень гуляти, бігати, збиваючи до крові коліна й лікті, грати у волейбол, кататися на роликах, ковзанах чи лижах. А потім тижнями не виходити з дому, набравши у бібліотеці гору книжок, аби їх читати. Я дуже рано почала говорити. Своє перше слово – “тато” – сказала у п’ять місяців. У півтора року вже розповідала довгі вірші й цим вражала всіх дорослих. А ще я неймовірно любила спілкуватися із бабусею. Про своє дитинство можу писати книги.
– Про що Ви розмовляли з бабусею? Чого вона Вас навчила? Можливо, пам’ятаєте якусь цікаву історію-розповідь?
– Незважаючи на те, що я зверталася до бабусі на “Ви” й ставилася з великою повагою, вона була моєю подругою. Я любила розмовляти з нею про все на світі. Проте найважливіші наші бесіди – про Бога. Не можу переповісти їх, бо цих діалогів достеменно не пам’ятаю, та й надто вже інтимна справа. Це були розмови для двох. Увечері я лягала поруч із бабусею і слухала її оповіді, а потім бігла до себе у ліжко й бачила дивовижні сни.
Найважливіше бабусине правило, яким досі керуюся у житті, – усе робити, як для Бога, тобто максимально добре, в міру своїх можливостей і за совістю. Щоб пізніше було не соромно не лише перед людьми, але й перед Богом. Бабуся своїм життєвим прикладом доводила те, про що говорила, тому її принципи такі цінні й важливі для мене.
– Потяг до мистецтва у Вас ще з ранніх років – у школі Ви співали та грали на клавішних. Яким видом творчості захоплені зараз?
– Приділяю увагу мистецтву у різних його проявах. Із задоволенням ходжу на концерти, виставки, в музеї, читаю тощо. Мистецтво – це велика частина мого життя, це те, що дає мені можливість поділитися із тисячами людей своїми роздумами, переживаннями, емоціями.
Скажімо, мої вишиті полотна – це ще й медитація, свого роду розмова із Всевишнім, із вічністю; це те, що пов’язує мене й нас усіх із нашими предками й водночас із майбутніми поколіннями. Можливо, це прозвучить дещо зухвало, проте я точно знаю, що мої візуальні роботи переживуть мене. Я ж іще у п’ять років заявила батькам, що буду великим художником, але на деякий час про це забула. Однак життя саме нагадало мені мою обіцянку (сміється – “Пошта”).
– Скажіть, будь ласка, чи активно зараз займаєтеся малярством?
– Так, і вже незабаром, у грудні, готується моя нова велика виставка. Свій живопис презентуватиму в Києві у Національному музеї Тараса Шевченка. Експозиція називатиметься “Містерія літочислення” – таке собі міркування про час, вічність, його нестачу й водночас нескінченність.
– Ви – людина творча й маєте чимало цікавих справ, проектів. А як відпочиваєте?
– Для нових ідей та релаксації мені потрібні тиша, спокій і дозована самотність. Іноді достатньо просто полежати в ліжку кілька зайвих годин, провести час наодинці із собою. А щодо активного відпочинку, то найбільше до душі плавання, у холодну пору – в басейні, у теплу – в природних водоймах. Я обожнюю море! Літо – пора, коли, мабуть, найприємніше відпочивати. Воно дає відчуття свободи, розкутості, починаючи від одягу й закінчуючи можливістю приємно лінуватися на сонечку. Тішить, навіть якщо це короткі години. А ще влітку довгі дні й повно сил, які дає сонце.
– Мандрувати любите?
– Я несамовито люблю подорожі – завжди безліч нових ідей, емоційних сплесків і чудових спогадів! Між іншим, саме це ідеально розслабляє мене – купа вражень, повне випадання із звичного середовища дає багато нової енергії і натхнення. Відвідувати нові місця, міста, країни – улюблене заняття. Хоча у моєму житті доволі тісно переплелися захоплення із роботою, що важко сказати, що з усього цього хобі, а що – ні (сміється – “Пошта”).
– Прошу сказати, чи маєте кінематографічні уподобання?
– Як і більшості українців, найчастіше на очі потрапляє новорічний радянський фільм “З легкою парою...”. Та це радше не через любов до стрічки, а тому, що його показують саме у той час, коли вдома ввімкнуті телевізори. З великим задоволенням переглядаю фільм “Пропала грамота”, де зіграв Іван Миколайчук, – іронічна, колоритна та поетична картина. В студентські часи любила фільми Тарковського та Фелліні. Зараз на кіно не вистачає часу, тому дивлюся вряди-годи.
– Гаразд, а як щодо кулінарного мистецтва? Якій кухні віддаєте перевагу?
– Люблю українську та японську кухні. У Китаї люблю китайську, у Таїланді – тайську, у Франції – французьку. Але найсмачніші страви – мамині й бабусині. Це смак дитинства. З напоїв віддаю перевагу зеленому чаю.
– Скажіть, будь ласка, чи є у Вас коронна страва?
– Я вже не пам’ятаю, що таке моя коронна страва. Я надто рідко готую (сміється – “Пошта”). Можливо, якийсь із салатів. А може, рис із морепродуктами, що за технологією є чимось схожим на різотто та плов.
– Маєте табу в їжі?
– Так. Ніколи не вживала алкоголю. А також уже багато років не споживаю м’яса в жодному його вигляді.
– На що Вам бракує часу в житті?
– Та його на все не вистачає, тому розкладаю час по поличках і намагаюся його наздогнати (сміється – “Пошта”).
– Яким є Ваше життєве кредо?
– Не люблю гасла, кредо тощо. Гадаю, найважливіше – не кидатися фразами, а жити за совістю. Як вчила бабуся, робити усе, як для Бога. Бо від людей багато чого можна сховати, а від Бога – ні.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
