Ніхто достеменно не знає, де і з ким проведе свою старість: у своєму домі з дітьми та онуками, на самоті чи у притулку для похилих людей. І така невідомість, без сумніву, лякає.

Боровся за спільне,
а особисте проґавив

Ярослав Токарський, ветеран УПА, 14 років провів у радянських тюрмах, а тепер, на схилі літ,  уже 12 років проживає у Львівському геріатричному пансіонаті (так офіційно називають притулок для людей похилого віку). Його життя минуло у боротьбі за незалежність, тому ніколи було думати про особисте, сім'ю, дітей. Тому тепер і коротає вік сам. Пан Ярослав іронізує: "Поміняв одну тюрму (радянську) на іншу - самотність. Нема  нічого страшнішого для людини за неї".

Пан Ярослав прийшов до пансіонату добровільно ще в 1996 році. На пенсію прожити було важко, тим паче самому. Тут він хоч серед людей. Однак у будинку для людей похилого віку є й чимало таких, котрі не мали б почуватися самотніми, у них є діти, онуки. Та одні кинули стареньких батьків напризволяще, бо самі стали алкоголіками, наркоманами, інші пропали безвісти в далекому зарубіжжі. Є й такі старенькі, яких діти самі привезли у притулок і платять за їхнє утримання відповідну суму.

- Люди це роблять тому, що їхнім батькам потрібен спе­ціальний догляд, адже вони немічні. Дехто прикутий до ліжка,  а доглядальниці, котрих наймали, не завжди відповідально ставилися до своїх обов'язків,  - розповів "Пошті" директор львівського геріатричного пансіонату Михайло Сенкевич.

Зараз у пансіонаті є 14 літніх людей,  догляд і утримання яких оплачують діти. І, як запевнив "Пошту" пан Михайло, усі вони немічні і за ними потрібен постійний відповідний догляд. Їх діти не можуть їм цього забезпечити, бо працюють приватними підприємцями чи перебувають на заробітках у близькому та далекому зарубіжжі. Зате вони регулярно перераховують на рахунок пансіонату 1159 грн (взимку 1300) і впевнені, що їхні батьки нагодовані, вмиті, отримують належне лікування і ними постійно опікуються.

Через зраду доньки мати померла

Проте діти бувають різні. Ярослав Токарський, який у пансіонаті є головою культурно-побутової комісії, пригадав такий випадок. Кілька років тому жінка привезла до притулку рідну маму, але не відважилась зізнатися, що вона донька. Усім назвалася її сусідкою. "Коли стареньку поселили, то запитали, чи знає вона, куди її привезли. "Знаю, у санаторій, щоб підлікуватися, - впевнено відповіла бабуся". Коли жінці розповіли правду про місце її перебування, то вона довго не могла повірити. Кілька разів намагалася звідти втекти, але їй цього так і не вдалося. І старенька  невдовзі з горя померла.

Проте бувають випадки, коли діти не мають іншого виходу, як віддати рідних до пансіонату. Скажімо, батько п'є й на оковиту пускає все майно. Припильнувати його неможливо, бо всі на роботі. У пана Ярослава є сусід на поверсі, який раніше був чекістом, а, вийшовши на пенсію, пристрастився до горілки. Усе нажите за роки служби добро, - а воно було чималеньке, - пропив за кілька років.

- Донька поїхала на заробітки в Іспанію, а сім'я сина не змогла жити з батьком в одній квартирі, - каже пан Токарський. - Спершу винайняли йому окрему квартиру. Але невдовзі у батька почалися проблеми із здоров'ям, тому діти вирішили віддати його до пансіонату. Донька з Іспанії пос­тійно надсилає гроші на його утримання, син  щотижня його провідує.

Пан Олег (ім'я змінено на прохання чоловіка) - один з  тих, за утримання якого у пансіонаті платить його єдиний син. Чоловік усе  життя віддав цивільній авіації, працював на відповідальній посаді - завідувачем складу. Тривалий час мав справу з пальним для літаків, до складу якого входить етил, тому має зараз проблеми з головою - підводить пам'ять. Сюди він прийшов добровільно. "Ми зібралися на сімейну раду, подумали і вирішили, що деякий час мені краще відпочити тут. Відтоді я вже "відпочиваю" в пансіонаті три місяці й не можу дочекатися того моменту, коли повернуся додому. Мені тут не подобається, не маю чим займатися, а я звик до праці й люблю бути корисним сім'ї",  - поділився  з "Поштою" наболілим пан Олег. Син та дружина провідують його, якщо випадає така можливість. Сам боїться навідуватися до рідних, хоч у пансіонаті це не заборонено, але боїться, що може загубитися. Тож дідусь чекає не дочекається, коли син нарешті забере його звідти.

"Хоч би на день перед смертю додому"

Пансіонат для людей похилого віку - це будинок відкритого типу. Його мешканці живуть в окремих кімнатах, як у квартирі. Можуть вийти і, коли захочуть, повернутися. Лише коли не ночуватимуть у пансіонаті, то повинні про це повідомити. Старенькі можуть відвідувати близьких, правда, не всім це до снаги. Діти можуть на якийсь час забрати батьків у село чи у санаторій. Тому влітку мешканців у притулку менше, ніж в інші пори року. Зараз тут перебуває  майже 380 людей, а загалом - до 405.

У геріатричному пансіонаті старенькі мають, здавалося б, усе, чого вони не мали вдома. Але це їх не тішить, бо біль­шість мріяла доживати віку бі­ля дітей та онуків. Майже всі мешканці притулку мріють про те, що колись діти заберуть їх звідти, що вони знову повернуться до домівок, в яких прожили майже все життя.

"Хоч би перед смертю повернутися в село, до своєї хати, - сказала нам пані Марія. - Подихати тим повітрям, побачити своїх людей. Тоді б можна було і спокійно померти". Але навряд чи збудеться її найзаповітніша мрія. Та жінка сподівається, і ця надія тримає її на цьому світі.

Цікаво, чи задумувалися діти, які віддали своїх стареньких батьків до геріатричного пансіонату, що на старості можуть повторити їхню долю. Їхні діти, бачачи, як батьки вчинили з дідусем і бабусею, згодом і самі можуть повторити такий крок, бо це вважатиметься закономірним. Недобрі вчинки у життя повертаються бумерангом.