28 серпня минула 125-та річниця від дня народження Дмитра Донцова

Саме він остаточно переконав галичан не лише боронити "менше зло" від більшого - Австро-Угорську імперію від Російської, а виборювати власну державу. І хоч умов для цього було замало, саме січовики-галичани стали ядром армії УНР, яка змусила біль­шовиків проголосити СРСР, чим скористалася, розваливши його, Верховна Рада.

Марксист-сепаратист

Тож недаремно Євген Маланюк зізнався: "Страшно стає на саму думку: а що, якби отого "чорнявого студента" з Таврії забракло у нас". Адже частина братів і сестер ідеолога укра­їнського націоналізму іденти­фікували себе росіянами, бо народився він у Мелітополі, в Таврії, яку назвав "мішаниною з українців, поляків, жидів, болгарів, німців, греків, турків і росіян".

Згодом визнав: "Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко".

Із його слів, ще змалку за­своїв "засадничі речі (від котрих решта - "приложиться") - ворожість до російської сус­пільності, не тільки до царату, і підкреслення потреби боротьби, а не угоди з нею". Але обструкцію ним усього московського диктувала не патологічна злоба, адже він цитував чи не усіх російських класиків.

Навіть українофоб Бузина визнав: "Донцов перевершив за інтелектом оточення - і укра­їнське, і російське". Та позаяк найактивніше імперському режимові протистояли марксисти, вступив 1905 року в їхню Революційну українську пар­тію, яку перейменували того ж року в Українську соціал-демократичну робітничу.

Бо її програму писав автор "Самостійної України" Микола Міхновський, який поділяв марксизм доти, доки той не суперечив національним інтересам українців. Та саме Донцов уперше публічно закликав у столиці імперії (1905 року на вічі в Петербурзькому університеті) боротися за самостійну Україну.

Тричі в'язень

За це його виключили з університету й ув'язнили. Вдруге потрапив за грати за публікації в газеті української фракції російського парламенту "Наша дума". Втретє -1939 року опинився в польському концтаборі в Березі Картузькій).

Але під час другого ув'язнення Донцов занедужав так, що його звільнили на поруки. Він емігрував до Відня, де одружився зі студенткою-галичанкою Марією Бачинською й продовжив освіту правника, закінчивши її у Львові захистом дисертації. 1913 року в доповіді на Всеукраїнському студентському конгресі переконав галичан прийняти резолюції "боротися за програму полі­тичного сепаратизму від Росії" й "активізувати мілітарне виховання молоді".

Зголошуючись у січовики, тисячі галичан уже ніколи не звертали з розпочатого ними визвольного шляху. Зокрема, засновник ОУН Євген Коновалець визнав: "Саме Донцов посіяв у мені впевненість, що ми, українці, можемо перевернути цю нещасливу для себе історію".

На початку Першої світової очолив Союз визволення України, який вів антимосковську пропаганду серед українців у австрійських і німецьких таборах для російських військовополонених і сформував із них дві дивізії, які передали гетьманові Скоропадському. Але вийшов зі СВУ, протестуючи проти його перетворення в австро-німецьку агентуру.

1918 року був співорганізатором Української демократично-хліборобської партії, яка сприяла тому, що владу захопив Скоропадський. Керував Українською телеграфічною агенцією при його уряді. Коли після падіння гетьмана йому загрожувала небезпека, то виїхав за допомогою Коновальця до Львова, де той доручив йому видавати журнали, які виходили коштом січових стрільців, - "Літературно-Науковий Вістник" (ЛНВ) та "Заграву" (орган Партії національної роботи (революції), за якою стояла УВО).

"Батько" чи злий геній?

Є. Маланюк свідчив, що українці, яких інтернували в польських таборах, сумнівалися в сенсі подальшої національно-визвольної боротьби лише до першого номера ЛНВ. Саме Донцов переконав їх вважати національну спільноту найвищою цінністю.

"Енциклопедія Україно­знавства" констатувала, що тези Донцова "стали у великій мірі основою революційно-підпіль­ної діяльності ОУН". А дослідник її історії Анатолій Бедрій твердив: "Розгорнення на всенародню скалю організованої визвольної боротьби у великій мірі завдячуємо титанічній ідейно-виховній праці Дмитра Донцова. Ніхто інший так багато не причинився до уна­прямлення, цілеспрямування, формування і росту з малих нечисельних гуртків студентської молоді нової національної еліти, як цей динамічний мислитель, теоретик, пропагандист, виховник-педагог, пуб­ліцист і учений".

ОУН, якою керував Степан Бандера, навіть мала намір проголосити Донцова... Президентом України. У документі ні­мецької служби безпеки, на який натрапив у Берліні історик Володимир Косик, зазначалося: "Донцов передбачається можливим президентом".

Однак, не поділяючи сподівань ОУН щодо нацистів, він подався викладати літературу в університеті Монреаля, де 30 березня 1973 року й помер. Однак, саме йому закидають, що своїми обструкцією учасників визвольної війни 1914-1921 років і пропагандою культу фанатичного "героя" він сприяв розмежуванню молодих націоналістів і старшого покоління оунівців - старшин армій УНР та ЗУНР.

Та академік Іван Дзюба запевняв, що вчення Донцова "в багатьох своїх моментах було спробою української модифікації тоталітарних ідеологій ХХ століття - фашизму і ста­лінізму". А, може, в часи, коли винищували нації, не можна було інакше, аніж "клин - клином" і "з вовками - по-вовчому"?..