Живемо в час, коли дуже важко когось - тебе, мене, вас - чимось здивувати. Наприклад, бачимо ненависників української державності у залі Верховної Ради, і хоча б хтось підняв брови і з дивовижею мугикнув: "Ти диви, що робиться?!" Звикли, жодних сенсаційних настроїв від того, що вартість кранової води сягнула колишніх цін пива, що найбільш запеклі патріоти селяться чомусь не на просторах Неньки, а на, як писали наймити-перодряпи, на заокеанських смітниках, аби там тужити. Наведу й конкретний приклад: найменшого подиву не викликає у селян Чученосів, що їхній голова чомусь знає точну поштову й електронну адресу банку на Кайманових островах...

І все-таки місце для такої-сякої дивини зарезервовано і в нас. Наприклад, дім, фотографію якого тут подаємо. Ні, він зацікавив не тим, що зовні схожий на заборонений плід азій­ського хтивця і європейської "медхен фір аллес". Ні, цей ар­хітектурний байстрюк дивує посполитих своєю долею. А точніше - фортуною господаря. Ось що пише до мене старий студентський друзяка Костик, а нині учений і відомий у Полтаві лікар Костянтин Зеров. Він не однофамілець незабутнього у літературознавстві і національному рухові українського неокласика Миколи Зерова, а його небіж, племінник по рідній сестрі: "Перед тобою фотознімок дому, спорудженого півтора десятка літ тому на гроші, зароблені "чесним" рекетом, - йдеться у листі. - На час його побудови цей будинок - найбільш пишні палати скоробагатьків у цьому полтавському закутку. Втім, і сьогодні, він не схожий на притулок злидоти чи бюджетної інтелігенції.

Але ось прийшов день, коли земляків буквально приголомшила несусвітня новина. Що примусило "чесного" рекетира розкаятись, відомо хіба йому і Всевишньому. Але подія сталася - такий собі сучасний Кудеяр будинок продав, а на виручені кошти відбудував на території Хресто-Воздвиженського монастиря зруйновану більшовиками Свято-Троїцьку трапезну церкву. Але це ще не все. Недавній многогрішник став при ній священиком!

Мушу сказати, що дехто іронічно вважає такий крок людини комерційним проектом. І дивується з її винахідливості. Не буду суддею, не знаю. Зауважу лише, що, мабуть, даремне таке очорнювання людського пориву, а розкаяння щире. Думаю, краще будувати храми хоча б і в такий спосіб, ніж їх руйнувати".

Як бачимо, інформація цікава сама по собі, дивує тим, що ми можемо бути не тільки захланною чередою, а й підноситися до високостей духу. Усві­домлення цього ґнотиком гріє одну-другу захололу в безнадії душу. А як хочеться подивуватися з чогось подібного не лише у Полтаві, а й на закам'янілих луках Полтави!

Ну хто перший хоче залишити нащадкам по собі добру пам'ять? Відкрити садок для дітей, спортивний зал, комп'ютерний клас у школі, фельдшерський пункт? Лише для того, аби дерти за це із земляків "бабки".

Що, слабо?!

P. S. Невже нас омине манівцями філантропія багатих добродіїв? Не віриться, що станеться така несправедливість, а вчення великого народознавця О'Генрі зазнає такого гіркого провалу. Пам'ятаєте, він переконував світ: "Думка зробитися філантропом рано чи пізно приходить до голови кожного злодія і ошуста".