26 липня 80-річний ювілей відзначив один із перших ди­сидентів та найвідоміший автор українського самвидаву Іван Дзюба. Він – символ “шістдесятників”. Його життя було схоже на постійне коливання між визнанням та засудженням. Після радянського “недрукованого” періоду, став одним із співзасновників Народного руху та міністром культури незалежної України. Нині – літературознавець, громадський і політичний діяч, академік Національної академії наук України (1992), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1991), Герой України (2001).
“Пошта” щиро вітає ювіляра і бажає міцного здоров’я, сили, творчої наснаги.
Кажуть, половина здобутків і успіхів чоловіка – це заслуга його дружини. Лише при добрій, розумній жінці чоловік може реалізуватися повністю.
Треба було мати неабиякий талант, мужність та розуміння, щоб у той складний час розділити погляди чоловіка, створити йому необхідний для роботи затишок. Такою берегинею, вірною супутницею, коханою і другом завжди була для Івана Михайловича його дружина Марта. А в житті було все: щастя і біда, жахливі роки репресій і безробіття, слава й всесвітнє визнання. Вони завжди разом – і в радості, і в горі – вже майже п’ятдесят літ…
“Пошта” зустрілася з Мартою Дзюбою і попросила поділитися спогадами.
– Ірину Вільде можна вважати хрещеною матір’ю Вашої сім’ї. Саме на ювілеї письменниці Ви познайомилися. Пані Марто, це було кохання з першого погляду і на все життя?
– Це було у Львові на святкуванні 55-річчя Ірини Вільде. Ми з нею були сусідами в будинку на вулиці Кривоноса, а моя мама товаришувала з пані Іриною. Молоді київські літератори Микола Вінграновський, Іван Драч та Іван Дзюба на запрошення Дмитра Павличка приїхали до  Львова і прийшли до пані Ірини. На вечір я запізнилася, бо мала якесь побачення. Прийшла в розпал забави, в момент, коли худорлявий брюнет в окулярах читав щось із поезії Гейне. Подумала – симпатичний. Зовнішність Драча й  Вінграновського на мене враження не справила. Тоді ми з Іваном  протанцювали увесь вечір і домовилися про завтрашню зустріч. А вже наступного дня Іван просив у моєї мами дозволу на одруження. Дістав відповідь – “через рік”. Отож, за рік – у травні 1963-го – ми побралися. Іван тоді хворів, мав відкриту форму туберкульозу, лежав у лікарні й на день відпросився. “Весілля” святкували в парку на вул. Інститутській, неподалік Палацу одруження, з кільканадцятьма Івановими друзями.
– А як складалися ваші стосунки? Ви за фахом фізик, то чи були протиріччя між фізиком і ліриком?
– У родині між фізиком і ліриком, на мою думку, протиріч немає, коли доля зводить людей-однодумців. А коли ми з Іваном побралися, то він дуже втішився, що я не філолог. Я була фізиком доти, доки мої інте­реси крутилися в товаристві фізиків. Зустріч з Іваном усе змінила.
– Зі Львова Ви переїхали до Києва, працювали в науково-дослідному інституті, могли зробити кар’єру. Ви пожертвували своєю роботою задля сім’ї?
– Переді мною так питання ніколи не стояло. Не збиралася я робити кар’єри фізика, хоч фізика мені подобалася. Але Іванові справи були для мене цікавішими, його світ захопив мене значно більше. І, звичайно, сім’я для мене – це головне.
Пригадую слова нашого чудового професора фізики твердого тіла Глаубермана Аби Юхимовича: “Марточко, мене хвилює більше ваше особисте життя, ніж ваша доля у фізиці. Я дам вам рекомендаційні листи в Київ, але сім’я  – це основне”.
У Києві мені не довелося вибирати. Івана вчергове звільнили з роботи, і я, залишивши п’ятимісячну Оленку на мамині руки, влаштувалася в обчислювальний центр одного з київських науково-дослідних інститутів. Роботою я не була захоплена, але зарплата була непогана, колектив гарний, інститут поблизу дому. Це не було жертвою, це були реальні обставини. А ще нам багато допомагала моя мама, яка переїхала зі Львова до нас.
– В одному з інтерв’ю Іван Михайлович гарними словами згадував Вашу матір. Як складалися взаємини тещі і зятя?
– Моїй мамі, Ользі Ленець, Іван присвятив цілий розділ у своїх споминах, за що йому щиро вдячна. Я не могла похвалитися добрим здоров’ям, і без допомоги матері, як би ми виживали, не знаю. Як складалися стосунки між тещею і зятем? Це радше були взаємини матері й сина. Іван “увірвався” в нашу родину на третій день нашого знайомства з якоюсь дитячою щирістю і відвертістю. З’явився у дверях з маленькою валізочкою в руках і словами, зверненими до мами: “Ольго Іванівно, моє відрядження закінчилося, грошей залишилося тільки на дорогу до Києва, а їхати я ще не хочу. Можна, я залишуся у вас?” Мама від несподіванки і здивування сказала: “Можна”. Я не пам’ятаю, щоб між ними було якесь непорозуміння від першого дня знайомства і до її останніх днів, а вони разом проводили дуже багато часу, бо Іван часто був безробітним.
– Ви одружилися і приїхали до Києва незадовго до прем’єри “Тіней забутих предків” Сергія Параджанова, де Іван Дзюба виголосив знакову промову... Як сприйняли все, що відбувалося?
– Фільм “Тіні забутих предків” став для нас потрясінням, це було щось особливе, чого раніше ніколи на екранах не було – карпатський колорит, фольклор, краса побуту, герої заговорили гуцульським діалектом... Про те, що Іван виступатиме, я не знала. Його виступ мене дуже вразив. Почався шум, гамір, метушня, Івана почали стягувати зі сцени. Дехто з людей на заклик Василя Стуса встав, частина – ні, хтось злякався й вийшов із залу... Після показу ми з друзями пішли до Параджанова, де просиділи до ранку. І хоча Сергій жартома говорив, що йому зіпсували прем’єру, він був дуже задоволений, що такий виступ відбувся.
– Після цього Івана Михайловича звільнили з роботи, з видавництва “Молодь”, але він і далі працював над книжкою “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Чи ви передбачали, чим це закінчиться?
– Чергове звільнення його з роботи я не дуже переживала, лише розуміла, що мені треба мати надійну роботу. Друзі допомогли влаштуватися в Науково-дослідний інститут автоматизованих систем будування. Що стосується “Інтернаціоналізму чи русифікації?”, то я говорила Іванові: “Тобі цього не пробачать”. А він відповідав: “Не  бійся. Вже не ті часи”. У нього не було страху перед системою. Іван не думав, що знову повернуться часи репресій, але до переслідувань був готовий. Працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?” він надсилав у ЦК партії та в редакції журналів, щиро сподіваючись, що можна щось змінити.
– Як Ви сприйняли арешт Івана Михайловича? Чи поділяли позицію чоловіка, коли він писав працю-спростування “Грані кристала”?
– Арешт був для нас несподіванкою. В Івана було багато творчих планів, і раптом усе обірвалося… Мені було дуже тяжко, особливо морально. Але багато допомагала мама і друзі. В Івана було слабке здоров’я, і я думала лише про те, що можу зробити, аби його витягнути. Його позицію я цілком поділяла і підтримувала, а компроміс, на який пішов, не відбувався за рахунок наклепів на когось. Іванові довелося відмовитися від своїх поглядів. Повернувшись на волю, він все одно продовжував свою справу. Почалося восьмирічне літературне заслання у багатотиражку на авіазаводі та певне нерозуміння колег. Але Іван – не політик, його справа – це література. Він – не трибун, йому потрібен стіл і книжки, його життя в цій праці.
– Чи Іван Михайлович питає Вашої поради і цікавиться Вашою думкою з якихось літературних питань?
– Відповісти на це запитання “так” було б, мабуть, зарозумілістю. Можу тільки сказати, що перша читаю майже все, написане Іваном. Давати літературні поради – то не моя справа, але стосовно якихось політичних уподобань іноді маю маленькі сатисфакції. Можу сказати, що ми в основному – однодумці. Мене тішить те, що він поважає мене, що ми разом знаходимо спільну мову. І, звичайно, біля нього мені завжди цікаво.
– Про літературну діяльність Івана Михайловича відомо багато. А який він у  сім’ї, у побуті?
– Іван дуже зважений, спокійний і в побуті зовсім не вибагливий. З огляду на постійну зайнятість, я звільнила Івана від будь-яких хатніх обов’язків. Але він завжди був готовий допомогти. Проте раніше не вистачало часу, а тепер – і здоров’я.
– Як проводите дозвілля, любите подорожувати?
– Колись їздили багато, любили мандрувати Карпатами. Тепер вільного часу у нас немає. Іван “горить” роботою, постійно працює, без відпусток. Уже навіть прошу зробити собі вихідні. Пообіцяв, що після вісімдесяти буде більше відпочивати і не писатиме взагалі, лише читатиме для власного задоволення (сміється). А я маю багато своїх зацікавлень – відвідую виставки, прем’єри, стараюся вільну годину використати для читання. Дуже люблю квіти. Вдома маю багато кімнатних рослин. Вазони стоять усюди, де лише знаходжу вільне місце: на підлозі, на підвіконнях. Постійно “воюємо” з Іваном за територію: він – для книжок, а я – для рослин. Маємо під Києвом невелику присадибну ділянку. Спочатку експериментувала з овочами, але припинила: ґрунт не дуже добрий. Отож, тепер вирощую лише квіти, а  Іван займається садом.
– Відомо, що Іван Михайлович не любить пафосних привітань. Як ви відсвяткували його 80-річчя?
– У сімейному колі – до нас на дачу в Рудики приїхали донька Оленка, зять Сергій і внучка Олюня. Разом повечеряли. Ми любимо такі спокійні родинні вечори.