На вулицях Львова часто зустрічаємо людей, які прокладають собі дорогу за допомогою палиці-тростини. Розуміємо, що їм не просто. Але далеко не всі знають, яке життя у незрячих насправді. Журналістка "Пошти" побувала в гостях у родини Володимира Браткова, в якій господар, його сестра - незрячі, дружина трішки бачить.

"Коли водії бачать незрячого, то натискають на газ"

Зір забрала хвороба. Дегенерація сітківки передалася Володимирові і сестрі Марії спадково. Коли Марії виповнилося  шість років, німецькі лікарі сказали матері, що дівчинка не бачитиме.  Зір щороку погіршувався, і у двадцять дівчина цілком його втратила. Не допомогли операції і її молодшому братові Володимиру, який, на відміну від сестри, бодай трохи бачив. "Дегенерація сіт­ківки - це недуга, яка не потребує оперування, - каже пан Володимир. - Таке лікування тільки погіршує зір. Натомість потрібна була пересадка печінки".

Але навіть важка недуга відступає перед працездатністю і завзятістю пана Браткова. Він, будучи незрячим,  вправно столярує і отримує від цього неабияке задоволення. Бачили б ви розкладне кріселко, зроблене його руками! Не відстає від брата і сестра Марія. Вона і їсти приготує, і закрутки зробить, і випере, і у квартирі  прибере. Колись Марія й калачі випікала, але зараз більше любить посмакувати варениками. Словом, диво-господиня. А головне, що, попри свою неспроможність бачити, Марія Братків не озлобилася, не замкнулася в собі. Вона дуже привітна і життєрадісна. І хоча їй уже за 70, її важко назвати бабусею - енергія  б'є струмком.

Власне, пані Марія не любить сидіти у квартирі. Вона гуляє вулицями міста, взявши у помічники тростину. "Ходжу на ринок за продуктами і в церкву святого Йосафата, - розповідає жінка. - Коли ж зустрінуться добрі люди, то переведуть через дорогу, а коли ні, то блукає дитина війни сама-самісінька розритими дорогами міста".

А дружина пана Володимира, також Марія, трішки бачить. Саме вона є справжньою опорою для чоловіка. Бере його під руку, й удвох прошкують львівськими вулицями.

"Зупинити маршрутку - справжня проблема, - каже жінка. - Побачивши незрячу людину, водії зазвичай тиснуть на газ. Коли вдається зайти у маршрутку, то частенько натрапляємо на лайливих водіїв, які не вірять, що Володимир сліпий".

Зарплата незрячого - 50 грн

Ці  люди не скорилися долі. Та, попри всі труднощі, які доводиться долати, в їхньому житті були й  моменти, про які жінки розповідають із захопленням. Один із них  -  робота в  УТОСі (Українське товариство сліпих). Раніше в області було два підприємства, на яких працювали незрячі, - у Львові та Дрогобичі. Сестра Володимира пропрацювала на львівському підприємстві 40 років - виготовляла коробки для кави, пізніше - для пельменів. УТОС був центром гуртування людей з вадами зору: там вони мали змогу поспілкуватися, поділитися і радісним, і сумним. "На підприємстві ми заробляли по 46 рублів, - згадує Марія, дружина Володимира, - могли дозволити собі піти в їдальню.  А тепер що? Грошей не вистачає навіть на необхідне".

Після розпаду колишнього Союзу підприємства практично перестали функціонувати. УТОС залишилося, але зараз для незрячих роботи немає. Міська влада не створила сприятливих умов для їх працевлаштування. Навіть приміщення, де можна б було їм зібратися, немає. "Ми потребуємо спілкування, як ніхто інший, - каже Володимир. - Але вимушені жити ізольовано, кожен у своїх чотирьох стінах".

Є й інша проблема - у Львові не продають тростин (палиць для незрячих). Раніше їх видавали в УТОСІ. Тепер їх виділяють у відділах соціального захисту раз на два роки. Коли ж тростина раптово зламається, незрячий, аби отримати тростину, змушений обійти шість лікарів (хоча не зрозуміло, який стосунок вони мають до його палиці), принести від них довідки, і тільки тоді йому видадуть нову. Уявляєте, як такій людині обійти лікарів без тієї  ж палиці? Вона не може цього зробити, тож залишається без найвірнішого друга - тростини.   

Пенсії у людей, що втратили зір, невеликі. Сестра Володимира Марія, яка має 40-річ­ний стаж, отримує 720 гривень. А додаткову допомогу видають вкрай рідко. "Минулого року на Великдень дали по кілограму муки, цукру і пачку маргарину",  - повідомила  сестра пана Володимира.

Щоб оформити субсидії, незрячі мусять зібрати аж десять довідок з різних інстанцій, які розташовані в різних міс­цях, серед яких і довідка  від лікаря. І обійти усі ці контори люди просто не в змозі, тому біль­шість з них залишається без субсидій.

Ще один парадокс. Торік запровадили нововведення, яке пригнічує незрячу людину. Щоб отримати пенсію, вона мусить в окрему графу вписати "неграмотний".  Але незрячий і неграмотний - це абсолютно різне. Серед людей з вадами зору є немало й таких, що закінчили вищі навчальні заклади з червоним дипломом. Вони справедливо обурюються, але на їхні скарги ніхто не звертає уваги.