Руслан Забілий, директор Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”

Навесні цього року інтернет облетіла звістка – на продаж виставили кілька тисяч листів документів Української повстанської армії. За такий скарб його власники хотіли отримати півмільйона гривень. За словами експертів, така сума за документи, які мають лише історичну цінність, є нереальною. Після того, як справі надали публічного розголосу, оголошення про продаж швидко зникло з інтернет-сторінки. Однак цей випадок ще раз довів, що в Україні процвітає чорний ринок археологічних та воєнних знахідок.

Часто артефакти, які можуть стати окрасою будь-якого музею, назавжди опиняються у приватних колекціях, де їх ніхто не бачить. Разом із тим, через нечесних пошуковців ми часто втрачаємо можливість дізнатись про реальні події кількадесятилітньої давнини. “Пошта” розмовляє з Русланом Забілим, директором Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”, про розкрадені криївки і те, що найбільше цінують колекціонери.

– Скажіть, будь ласка, чи відома нині доля архіву, який намагались продати?

– Наскільки я знаю, архів і досі у людей, які його знайшли. Нинішні власники архіву – це люди,  що цілеспрямовано шукають артефакти з метою їх подальшого продажу. Вони здебільшого займаються пошуком важкої техніки періоду Другої світової війни. Під час одного з таких пошуків у лапаївському лісі вони випадково натрапили на сховок документів УПА. Це було торік навесні.

Спершу вони звертались до істориків та колекціонерів із пропозицією викупити документи. Потім вели переговори з музеями та власниками антикварних крамниць. Коли не знайшли покупця, дали оголошення в інтернеті. Однак треба розуміти, що це не цінні артефакти. Це лише стоси паперу з інформацією, які мають цінність лише як історичне джерело. Тому вони цікаві лише для музеїв та архівів.

– Чи займаються українські наукові установи та музеї пошуком повстанських криївок?

– У нас майже не приділяють цьому уваги. Пошук проводять громадські організації, які спеціалізуються на такій роботі. Фінансуються такі пошуки за кошти спонсорів. До прикладу, у Львові проводить збір і пошуки повстанських архівів Центр досліджень визвольного руху в парі з іншими організаціями. Працівники центру розробляють наукове підґрунтя,  тобто досліджують, де шукати і що. А далі організації, які мають досвід пошукових робіт, у нас це “Доля” та “Пам’ять”, безпосередньо проводять пошуки спільно з центром. Знайдені речі стають частиною виставок або частиною експозиції музею “Тюрма на Лонцького”.

Дуже важливо, аби до знайдених речей був максимальний доступ науковців та громадськості. Буває й так, що селяни повідомляють про знайдені випадково бідони з документами.

До речі, минулого тижня один такий привезли з Перемишлянського району, який для ЦДВР та музею передав мешканець одного із сіл. Ці документи реставруємо і оцифровуємо. Деякі з них стануть у майбутньому частиною експозицій музею “Тюрма на Лонцького”, інші опрацьовуватимуть науковці Центру досліджень визвольного руху, які намагаються не лише збирати документи, але й створюють елекронний архів, доступний для громадськості.

– А як щодо пошуку повстанських речей із метою продажу? Чи багато криївок знаходять чорні пошуковці?

– Мені важко сказати точно. З тієї інформації, яку я маю, сьогодні це явище вже має загрозливий масштаб. Торік було мінімум сім-вісім випадків, коли пошуковці незаконно знаходили повстанські документи, які зазвичай ховали в бідонах, та криївки. Загалом криївок було десятки тисяч. Складно сказати, скільки їх ще не віднайдено, адже за ними полював НКВС. Найчастіше такі пошуковці представляються працівниками наукових організацій і випитують людей про те, де були криївки. Люди в нас доволі довірливі. Зокрема, мені відомі випадки, коли невідомі приїжджали на Франківщину, представлялись працівниками львівських музеїв і забирали в людей фотографії часів війни.

Є чимало осіб, які цілеспрямовано шукають повстанські речі з метою наживи. Часто артефакти скуповують по селах фактично за безцінь, частину – знаходять у землі. Це вигідно, оскільки є багато приватних колекціонерів, які збирають артефакти, пов’язані з УПА і не тільки. Осівши у приватних колекціях, ці речі здебільшого є втрачені для науки. Адже лише дехто з колекціонерів надає доступ до своєї колекції науковцям.

Величезною проблемою незаконних розкопувань є те, що знайдені речі фактично виривають з історичного контексту. Тобто, ми не можемо дізнатися, де точно їх знайшли, кому вони належали тощо. Часто буває так, що речі, які належали одній людині, потрапляють у різні колекції. Фактично тоді вони втрачають великою мірою свою історичну цінність.

– А що найбільше цінується серед колекціонерів?

– Колекціонують багато речей. Зокрема, повстанські портсигари, горнятка, зроблені з гільз з чеканкою тризуба і різними написами, повстанську зброю, однострої, ґудзики.

Кілька років тому була цікава історія. На одному сайті виставили фото трьох повстанських прапорів, які були знайдені на Волині. Їх виставив для огляду та ідентифікації житель США. Це фактично унікальна знахідка, адже досі ніхто не знаходив повстанських прапорів. У наукових колах навіть є дискусії, чи упівці мали свої прапори, чи ні. Є згадки, що власне на Волині повстанці ніби мали прапори, але досі їх ніхто не бачив.

На чорному ринку такі речі коштують доволі дорого. Вартість однієї від кількох сотень доларів. Великий попит, як розповідають, повстанські речі мають у Росії. Це пов’язано передусім із тим, що багато людей звідти воювали тут, і їхні діти та внуки, мабуть, хочуть мати якийсь трофей звідси. Для них не цікава історія нашого народу. Багато росіян ведуть у нас цільові пошуки техніки та зброї періоду Другої світової війни.

– Що каже наше законодавство про такі пошуки і чому правоохоронні органи ніяк не реагують?

– Якщо пам’ятки археології добре захищені законодавчо, то про речі останніх кількох десятиліть, які теж мають історичну цінність, цього сказати не можна. На жаль, у наших законах недостатньо сказано про незаконні пошукові роботи. Приватним особам, які ведуть пошукові роботи без жодної прив’язки до громадських організацій чи наукових установ, максимально загрожує штраф 520 грн і лише за умови, що їх спіймали на місці розкопу, а хто за цими людьми ганятиметься по лісах? У Радянському Союзі фактично при кожній школі були пошукові групи. Але тоді знайдені речі обов’язково потрапляли в музеї. Нині їх шукають для продажу.

– Чи знаєте Ви, як на це регулюють за кордоном?

– У більшості країн пошукова діяльність дозволена, але її здійснюють під наглядом. Пошуковці отримують своєрідну ліцензію, всі знахідки обов’язково декларують, вносять у каталоги, сертифікують і надають до них доступ історикам. Окрім цього, всі знахідки обов’язково страхує держава. Особа, яка має певну річ у колекції, може її передати тимчасово музею, може зберігати її вдома або продати на відкритому аукціоні. Але якщо річ пропала, поліція чітко знає, що шукати. Важливо, що музеї можуть купити речі для поповнення своїх колекцій. Це відбувається або за кошти музею, або за кошти меценатів. На жаль, у нашій країні музеї та архіви є доволі бідними і не мають змоги поповнювати свої колекції в такий спосіб.

Нам ще багато чого треба навчитись. Передусім потрібно вносити зміни у законодавство, враховуючи досвід інших країн, проводити широку роз’яснювальну роботу.