Одинадцятирічна Інеса Посисень зі Сколівщини, яка народилася без ручок, влаштувала у школі першу персональну виставку малюнків, на яку запросила кореспондентів “Пошти”

Інеса малює тоді, коли до неї приходить натхнення, і за допомогою олівців, фломастерів передає гірський краєвид, що відкривається з вікна її кімнати, свої мрії-фантазії. Нерідко тема для її чергового малюнка визріває в уяві ще звечора, а вранці дівчинка спішить до робочого стола, аби зафіксувати її на папері. Чотирилапі друзі, яких дуже любить Інеса, а вони її, – це окремий цикл дитячої творчості. На малюнках дівчинки майже немає темних кольорів, лише світлі, яскраві. А це, як кажуть психологи, свідчить про те, що автор малюнків налаштований оптимістично, що в нього є внутрішня гармонія, емоційно позитивний стан, що він оточений любов’ю, турботою і не почувається самотнім. Що правда, то правда!

“Я така, як усі!”

Інеса обділена фізично, у неї немає ручок, є й деякі інші проблеми зі здоров’ям, але вона просто купається в любові, турботі, ніжності. У неї є друзі не лише на Львівщині, а й в усій Україні. Так  складається в житті дівчинки, її родини, що добрі, чуйні, співчутливі люди самі знаходять їх, зустрічаються на життєвій дорозі наче випадково. І підтримують їх, хто порадою, розрадою, консультацією, а хто матеріальною допомогою. Саме завдяки їм Інеса і її сім’я не почуваються покинутими наодинці зі своїми проблемами.

І дівчинка від усього серця хоче віддячити чимось їм, тож задаровує усіх своїми малюнками. Вона, здається, малювала б від ранку до ночі, нерідко батькам, бабусі доводиться просто забирати в неї олівці, бо тривале малювання ніжками – це надто велике навантаження на хребет. Окрім малювання, дівчинка чимало часу проводить за робочим столом під час уроків (учитель приходить додому), виконуючи домашні завдання, і за комп’ютером хочеться хоч трохи посидіти, тому, за порадою лікарів, навантаження треба контролювати, вона не повинна перевтомлюватися.

Я знаю цю дівчинку давно, з п’яти років, не раз писала про її біди, проблеми, допомагала їх вирішувати. Не бачила її останні два роки, спілкувалася лише телефоном. І під час останньої зустрічі в селі Тухолька, де мешкає Інеса, я зрозуміла, що вона змінилася, а точніше, змінилося її ставлення до себе, обставин, що склалися.

У її очах вже більше не читаєш німого запитання: чому я не така, як усі, що було раніше. Вона більше не крає рідним серце запитаннями, де її ручки. Пригадую, якось приїхала провідати її перед Новим роком і застала бабусю Марту в сльозах. Вона розповіла, що Інеса написала листа до святого Миколая, в якому було одне-єдине прохання – подарувати їй ручки.

 – Ви не уявляєте, з яким острахом ми чекали свята Миколая, – розповіла бабуся. – Дитина так сподівалася, що він виконає її бажання, що наших розмов не сприймала. Намагалися пояснити, що не всі бажання збуваються, але вона не слухала. В останні дні рахувала години, звечора не могла заснути. Коли вранці прокинулася й під подушкою не побачила ручок, в дитини був розпач, – розповідає бабуся.

Два роки дівчинка не писала листів святому Миколаю, без особливих захоплень знаходила під подушкою подарунки, ходила задумана і час від часу влаштовувала допит мамі або бабусі: “Ну чому я не така, як усі? Чому у вас ручки є, а в мене – ні? Нащо вам дві, дайте мені хоч одну”.

“Дякую, Боже, що я є на світі”

Нині Інеса вже не ставить подібних запитань. Дівчинка змирилася з тим, що вона особлива, сприймає все так, як є. Вона змужніла, нікому не дозволяє себе жаліти, намагається все по змозі робити сама. Не знаю, чи дівчинка вже знайома з творчістю Лесі Українки, але її слова: “Хто вам сказав, що я слабка?” – повторює доволі часто, вони стали її девізом.

Дістати з коробки олівці, зняти кришку з фломастера, розгорнути альбом, книгу, вирвати листок із малюнком ногами для неї не проблема. Вона легко почистить банан, мандарин, відкриє шоколадку, печиво. Бачачи, що її рідні невтомно працюють, особливо влітку, вона намагається і їм чимось допомогти. Скажімо, бачачи, що в кухні закінчилися дрова, вона може принести кілька полін, притиснувши їх на плечі головою. І найбільша образа для неї сказати, що цього не треба робити. Одне слово, Інеса намагається бути, як усі.

Цієї зими вона підкорила для себе ще одну, здавалося, нездоланну вершину – на гірськолижному комплексі “Плай” навчилася їздити на... лижах. Спершу було боязко, але вона дала собі слово: “Я зможу!” І коли все їй вдалося, дівчинка тиждень ходила під враженнями. Вона з нетерпінням чекала наступних поїздок, але вони не були такими радісними, бо батькам не вдалося позичити лижі. Тож у неї є мрія – мати свої лижі і кататися на них, коли і скільки заманеться.

Про те, що хід думок у дівчинки змінився, що вона налаштована оптимістично, що сприймає себе такою, якою є, і нікого в цьому не винить, свідчить і її вірш-подяка, який вона дала мені прочитати. Вона дякує Богу за синє небо, сонячне тепло, квітучу поляну, легкий вітерець тощо і за те, що дав їй можливість усе це побачити, за те, що вона є на цьому світі.

Змінилося і ставлення рідних до дівчинки. Звісно, поява у здорових батьків дівчинки-первістка з вадами розвитку було шоком, стресом, від якого вони довго не могли отямитися. Але вийти з цього заціпеніння їм допомогла Інеса.

– Ви не уявляєте, який це був шок, – каже мати Галина. – Увесь світ став чорний, ми відгородилися від людей, замкнулися у собі. Пригадую, якось я сиділа біля Інеси й сльози самі котилися по обличчю. І донечка несподівано витерла їх пальчиками ніжки. По мені наче струм пройшов, я зрозуміла, що не можна показувати доньці свого переживання.

Буду інспектором міліції!

Інеса – дуже розумна, допитлива, старанна дівчинка. З її учителькою, Лідією Богданівною Бабінець, – повна гармонія. Дівчинка не уявляє, що можна полінуватися і не зробити домашнього завдання. Стараннішої за неї учениці, мабуть, і годі шукати. А педагог, зі свого боку, щоразу радує свою вихованицю якимись сюр­призами. Інесі пощастило з учителькою, а вчительці – з ученицею. Дівчинка – відмінниця. І як розповіла нам директор школи Ганна Степанівна Циб, оцінки анітрохи не завищені. Вони зароблені чесно, важкою працею.

– Торік моїм улюбленим предметом була англійська мова, – каже Інеса. – Було так цікаво вчити слова, вчитися розмовляти, а тепер мені подобається математика. Здається, така складна задача, але коли добре подумати, все скласти, то виходить, що нічого складного й не було. А знаєш, ким я хочу бути, коли виросту? – несподівано запитує Інеса. – Інспектором міліції.

– А чому саме інспектором міліції? – перепитую у відповідь.

– Ну як ти не розумієш? – дивується дівчинка. – Подивися, скільки несправедливості навколо, винних чомусь ніхто не карає. Ну як таке може бути? Мусить же хтось нарешті навести порядок.

В Інеси є мрія. Вона вже навчилася працювати за комп’ютером ніжкою. І хотіла б через інтернет знайти друзів, переписуватися з ними, ділитися враженнями, ідеями. Але, на жаль, підключити інтернет рідні наразі не мають змоги. Та донька не втрачає надії. Вона розуміє, що вони роблять для неї все, що в їхніх силах, але можуть далеко не все. Тому ніколи нічого не вимагає, не просить. Вона вірить, що все у неї, її сестрички Божени та рідних буде добре. І ми щиро їм цього зичимо.

Львів – с. Тухолька –Львів

P. S.  Якщо у вас є можливість допомогти збутися мріям Інеси – придбати для неї лижі і підключити інтернет, дівчинка та її родина  будуть вам дуже вдячні. І такий прояв щирості віддячиться вам сторицею.