Останнім часом все гучніше в українському та російському футбольних товариствах лунає ідея про створення об’єднаного футбольного чемпіонату двох країн. А зі зміною політичного курсу в Україні такі заяви звучать все частіше. Але чи насправді це принесе користь українському футболу? І чи варто взагалі піднімати цю тему після того, як в 1991 році усі екс-республіки Радянського Союзу пішли своїм шляхом, зокрема у футбольному господарстві?

Виняток, що підтверджує правило?

У світі існує єдиний прецедент, коли дві незалежні країни вирішили об’єднати футбольні чемпіонати. Точніше, він ще не відбувся, а лише на стадії опрацювання.

Ідея про проведення спільних змагань виникла в Чехії та Словаччині. Федерації футболу цих країн офіційно заявили про те, що разом з УЄФА запускають проект об’єднання своїх чемпіонатів. Попередньо передбачається створити лігу з 12 чеських і 6 словацьких команд. Ініціатором об’єднання виступила Словаччина. Чехія вирішила приєднатися до проекту після того, як його підтримав УЄФА. Нині йде узгодження деталей формування єдиного чемпіонату обох країн. Щоправда, не уточнюється, коли саме буде запущений цей проект.

Є ще два подібних випадки, які мають своє логічне пояснення. Так, у чемпіонаті Швейцарії грають представники Ліхтенштейну. Але лише тому, що карликове європейське князівство взагалі не має власного чемпіонату. Все, що розігрує федерація футболу Ліхтенштейну, це національний кубок, переможцеві якого дістається путівка в 2-й кваліфікаційний раунд Ліги Європи УЄФА. У сезоні 2007/08 р. “Вадуц” став першою командою Ліхтенштейну, що здобула право грати у вищому дивізіоні чемпіонату Швейцарії. Щоправда, ненадовго, вже наступного сезону команда повернулася в Челлендж-лігу (аналог нашої першої ліги).

Ще в чемпіонаті Англії грають найкращі валлійські команди. Чому найкращі? А тому, що заради того, аби зберегти футбольну незалежність, у 1992 році Аланом Евансом, генеральним секретарем футбольної асоціації Велльсу, був спеціально створений окремий чемпіонат, який існує й донині. Саме острах втратити свою футбольну незалежність стає на заваді об’єднанню чемпіонатів Англії та Шотландії.

Але повернемося до наших теренів. Після кількох років політичної (а разом з нею і футбольної) незалежності почали точитися розмови стосовно того, як об’єднати втрачену імперію, бодай на футбольному рівні. Перші роки самостійності футбольних чемпіонатів продемонстрували величезний дисбаланс між лідерами і рештою колективів. Домінування на внутрішніх аренах певних команд, які за радянських часів входили до вищої ліги чемпіонату СРСР, було настільки очевидним, що для того, аби підвищити свій рівень, представники чемпіонів не раз замислювалися про створення спільного чемпіонату. Адже якщо на внутрішній арені московському “Спартаку”, київському, мінському чи тбіліському “Динамо”, “Нефтчі” рівних майже не було, то на євроарені ці команди здебільшого виглядали хлопчиками для биття. Саме тому тоді був створений Кубок Співдружності, який у перші роки справді був цікавим турніром з незмінним українсько-російським фіналом.

Проте наприкінці 1990-х під керівництвом Валерія Лобановського “Динамо” голосно заявило про себе у Європі. В Україні поступово зміцнювався донецький “Шахтар”. Та й російський чемпіонат з вливанням значних коштів теж підвищив свій рівень. І поступово Кубок Співдружності з його синтетичними полями московських арен перестав бути цікавим для провідних українських та російських колективів, та й для багатьох інших також. У кращому випадку на цей турнір посилали другі команди, а в останні роки і взагалі юніорів.

Щоправда, тоді, коли на євроарені жереб зводив українські і російські команди, інтерес до цих матчів був дуже високий, і думка про об’єднання першостей лунала все частіше. Кілька років тому, аби наочно перевірити, в якій країні клуби сильніші, був організований Кубок “Першого каналу”, який за гроші російського мільярдера Романа Абрамовіча відбувався в Ізраїлі. Але криза перешкодила продовженню цього турніру, і в головах футбольних функціонерів знову завирували думки про спільний чемпіонат.

Аргументи “за”

Головні аргументи, які наводять прихильники ідеї (а це здебільшого представники українських і російських грандів), дуже прості. Вболівальники матимуть суперінтригу. В українській першості рік у рік на золоті медалі претендують дві команди – “Динамо” і “Шахтар”. У Росії ситуація із претендентами зовсім інша. Але якщо об’єднати першості, вийде така кількість реальних претендентів на титул, якої немає в жодній національній першості.

Інтрига сприятиме глядацькому інтересу. Середня відвідуваність матчів української Прем’єр-ліги – близько 10 тисяч глядачів, у Росії – 13 тисяч. Але цікаво, що в Україні наразі є тенденція до зростання, а ось в наших сусідів – навпаки. Тому не слід сумніватися, що на українських стадіонах матчі за участю ЦСКА або “Спартака” відбуватимуться з аншлагом. Проте у Росії навряд чи приїзд, скажімо, донецького “Металурга” або “Таврії” у гості до московського “Динамо” викличе величезне зацікавлення.

Клуби стануть більше заробляти. Майже всі колективи Росії та України – збиткові, які існують за рахунок дотацій і фінансових вливань. Звичайно, дещо команди заробляють, але не покривають і половини витрат. А зростання інтересу до чемпіонату, безсумнівно, залучить рекламу, збільшить продаж клубної атрибутики, а головне – зростуть надходження від контрактів з телебаченням.

Рівень гравців підніметься. Об’єднаний чемпіонат фактично виключить так звані прохідні матчі. Отут уже футболісти змушені будуть у кожному матчі викладатися на всі сто відсотків, а, постійно перебуваючи в тонусі, вони стануть більш конкурентоспроможними на євроарені. Адже навіть, скажімо, в матчі останнього туру, коли зустрінуться представники українського і російського чемпіонату,– перемога в очній дуелі буде справою принципу. Ще один аргумент – відсутність баласту – команд, які давно грають в еліті українського та російського чемпіонатів, але ніколи ні на що не претендують і думають лише про збереження прописки.

Аргументи “проти”

А ось аргументів проти стільки, що навіть важко щось виокремити. Проект об’єднання чемпіонатів вигідний насамперед грандам, а ось що тоді робити іншим? В Україні і так величезна проблема з розвитком професійного футболу, достатньо подивитися на кількість команд у другій лізі, а якщо забрати ті колективи, які виступають з додатком “2” або “3”, кількість значно зменшиться.  Що очікує решту команд, які залишаться за бортом нової ліги й перестануть регулярно грати проти найсильніших колективів країни? Адже спочатку, звичайно, й Україна, і Росія будуть на однакових умовах (на інше просто ніхто не погодиться). Це в еліті. А як тоді з іншими лігами? Чи проводити спільний чемпіонат тільки для топ-клубів, а решта нехай вовтузяться у власному болоті? Наприклад, для “Закарпаття”, яке умовно виступатиме в першій лізі спільного чемпіонату, навіть один виїзд на рік у Хабаровськ чи Владивосток стане величезною проблемою для бюджету команди. І як бути тоді, коли з основної ліги вилетять, скажімо, дві українські або російські команди, а на їх місце прийде представник іншої держави? А через кілька років буде дисбаланс на користь однієї з країн. Звичайно, такі проблеми не мають хвилювати “Динамо” чи ЦСКА, адже вони ведуть боротьбу за найвищі місця, тож навіщо їм думати про тих, хто внизу?

Крім того, є просте питання. За яким принципом грати: весна-осінь, як у Росії, чи осінь-весна, як у нас? Росіяни грають за своїм принципом не просто так, а тому, що погодні умови такі, що для команд Сибіру та Далекого Сходу виходити на поле в лютому, березні чи грудні – просто нонсенс.

А ще є питання суддівства. У грі російського клубу з українським хто повинен судити? Росіянин? Українець? Чи на кожний такий матч треба буде викликати бригаду арбітрів з-за кордону? А тоді що робити з власним суддівським корпусом? Як будуть підвищувати рівень майстерності українські та російські арбітри, якщо вони навіть не матимуть змоги обслуговувати матчі еліти.

Що буде з уболівальниками, для яких це все робиться? Контролювати рух фанатів узагалі важко. А, враховуючи те, що законодавство Росії й України відрізняється і відповідальність за порушення різняться, що буде, якщо російські або українські фанати влаштують безлад і їх затримають?

Знову ж таки чи слід вважати легіонером українського футболіста в Росії (або навпаки), чи ні? Якщо ні, то чи не призведе це до засилля росіян в українських клубах, яке перекриє шлях для розвитку молоді?

І нарешті останнє. Ідея спільної першості прекрасно вписується в русло нинішніх відносин офіційних Москви й Києва. Тільки тут є одне дуже важливе “але”. А що буде, якщо через п’ять або десять років влада поміняється, і Україна знову візьме курс в інший бік. Що тоді? Знову роз’єднувати чемпіонати і шукати шляхи для об’єднання з Польщею? А хто буде цим усім керувати, і кому підпорядковуватиметься нова ліга: ФФУ, РФС? Адже при всіх нинішніх політичних курсах української влади і при заявах про те, що росіяни й українці – брати навіки, ми є різними, і шляхи у нас можуть лише перетинатися, але аж ніяк не перетворюватися на спільну дорогу. Звичайно, ностальгія за чемпіонатом СРСР живе в серцях багатьох, проте ностальгувати слід так, аби не заважати іншим.