Історія львівського футболу сягає кінця ХІХ століття, а його герої в силу історичних обставин за ціле століття змушені були виступати під прапорами різних країн, поки дочекалися свого жовто-блакитного. Відколи тривають чемпіонати світу, на підступах до фінальної частини у відбірних змаганнях, у фінальних турнірах у складі збірних Польщі та СРСР грали футболісти львівських клубів або ті, хто проходив вишкіл у Львові, а потім в силу свого таланту та майстерності потрапляв у провідні команди країни, звідки і дорога близька до збірної.

Уже у відборі до чемпіонату 1934 року брали участь перші львів’яни: у жовтні 1933-го збірна Польщі провела матч із чехами, яким поступилася заледве 1:2, а ті, як відомо, на чолі з легендарним воротарем Франтішеком Планічкою стали срібними призерами 2-го чемпіонату. У тій зустрічі брали участь три гравці львівської “Погоні” – воротар Спиридіон Альбанський та нападники Міхал Матіяс і Едмунд Майовський. Особливо колоритною фігурою був Альбанський, найкращий футболіст країни саме у тому 1933 році. Легкий, звинний, він був королем повітря та неприступною фортецею на лінії воріт. Трудно було повірити, що його не взяли до війська через… малу вагу (менше як 50 кг), але твердий духом і тілом – упродовж дев’яти сезонів він захищав ворота “Погоні” без заміни, провівши поспіль 174 матчі. Навіть шлюб з відомою акторкою львівської оперетки не завадив йому вийти наступного дня на поле.

Через чотири роки поляки виграли відбір у югославів і зіграли на чемпіонаті світу легендарний матч із Бразилією – 5:6, коли відзначилися бразилець Леонідас (3 голи) та поляк Ернст Вілімовський (4 голи), але жодного львів’янина у складі не було, у запасі залишався тільки півзахисник Ян Васевич, який у воєнні роки виступав за шотландський “Хіберніан”.

Найбільш несподівану кар’єру зробив вихованець “Погоні” Адам Волянін, який за “перших совєтів” встиг пограти за львівський “Спартак”, звідки його забрали до московського “Спартака”. Потім з армією генерала Андерса перебрався на Близький Схід і брав участь у воєнних діях як авіаційний механік. Після війни опинився в Чикаго, де грав за різні клуби настільки добре, що його запросили до збірної США на ЧС-1950.

У радянські часи відомі львівському уболівальникові прізвища з’явилися аж у 1970 році, коли на чемпіонаті світу у Мексиці виступили колишні львівські армійці Анатолій Пузач та Володимир Капличний, яких уже, на жаль, немає серед нас. Чемпіони України 1965 року у складі СКА на той час виступали у київському “Динамо” та ЦСКА і провели не одну гру за збірну. В історії “Динамо” Пузач залишається тим нападником, який поставив на коліна шотландський “Селтік” у Кубку чемпіонів у 1967 році. Наступний дует –  Андрій Баль та Юрій Суслопаров – вийшов із львівських “Карпат”, де молоді талановиті футболісти дебютували у вищій лізі, але до збірної їх запрошували вже з київського “Динамо” та московського “Торпедо”. Баль, один з недавніх тренерів збірної України, навіть відзначився голом у ворота збірної Бразилії на ЧС-1982, а Суслопаров у тому матчі зіграв 16 хвилин. Андрій Баль грав і на наступному чемпіонаті 1986 року у Мексиці, а поруч на лівому фланзі півзахисту виступав Василь Рац (4 матчі 1979 року у “Карпатах”), який забив на чемпіонаті гол у ворота команди Франції, де тоді грали Жіресс, Платіні, Папен та інші зірки європейського футболу. Рац ще зіграв на чемпіонаті 1990 року, і того ж року до збірної запросили Олега Лужного, але він за багато років виступів у збірній України так і не потрапив на футбольний форум, обмежившись відбірними іграми.

І нарешті маємо збірну України – фіналіста ЧС-2006, а в ній не обійшлося без львів’ян: Андрія Гусіна (“Карпати” – 1992 – 1993 рр.), Володимира Єзерського (1997 – 1998), Богдана Шуста (2004 – 2005 рр.) та вихованця Львівського училища фізичної культури Дмитра Чигринського, які тепер представляють інші клуби, але залишаться в історії львівського футболу як його вихованці.