Михайло Хусківадзе - 90 років!
6 серпня заслуженому тренерові України та СРСР Михайлові Кронідовичу Хусківадзе минуло 90 років! Цього дня спеціально збирається на своє засідання виконком відділення Національного олімпійського комітету України у Львівській області, щоб урочисто привітати легендарного тренера і вихователя. Свої вітання йому надіслав і президент НОК України Сергій Бубка, подякувавши за видатний внесок у розвиток українського спорту та підготовку спортсменів, які своїми успіхами прославили нашу державу у світі.
Пам'ятаю, як десять років тому на 80ліття у стрілецькому тирі львівського медуніверситету - головному місці перебування ювіляра впродовж багатьох останніх років - проходили урочистостівітання легендарної людини. Прибуло чимало гостей - керівники навчального закладу, керівники спортивної галузі області, численні вихованці знаменитого тренера. Були квіти й подарунки, обійми і теплі слова... Ювіляр їх чемно слухав, але, здавалося, Михайло Кронідович чекає, коли все закінчиться і він знову зможе повернутися до улюбленої справи, від якої його так невчасно відірвали. Та й у день нинішнього ювілею Хусківадзе не скасував ранкового тренування...
90 років - чималий шмат життя, з висоти якого можна писати цікаві романи. Скільки усього відбулося за ці літа! Кадровий офіцер, який зустрів війну командиром окремого мінометного батальйону. У бою під Москвою, поблизу Волоколамська, тривали найзапекліші бої першого року війни, в одному з яких ворожою міною, що вибухнула поряд, поранило руку й обидві ноги. Значна втрата крові, місяць не приходив до тями. Його двічі оперували під наркозом, а втретє - "наживо", бо лікарі боялися, чи витримає серце. Закінчилося все ампутацією кисті лівої руки та ступні. Двісті днів у шпиталях, операції, перев'язки, важкі роздуми про майбутнє... Він пробував повернутися на фронт, а його призначили викладачем мінної справи.
Отак почав учити стріляти інших. А в 31 рік став майстром спорту зі стрільби з пістолета. 1960 року зацікавився стрільбою з лука, що саме тоді відновився у Львові, і вирішив вступити до інституту фізкультури, щоб пізнати методику тренувань нового для нього спорту. Довелося отримувати спеціальний дозвіл аж у Москві, щоб 42літнього інваліда прийняли на навчання. У студентські роки вдруге виконав норму майстра спорту - цього разу в стрільбі з лука. Сам собі зробив протез, аби можна було утримувати зброю. Його ідеї та експерименти в техніці стрільби з лука тривалий час не мали належного визнання, поки він не довів їх перевагу, ставши чемпіоном України. А згодом його методику підтвердили численні успіхи учнів і послідовників. Жаль, що тоді СРСР не признавав спорту інвалідів і не брав участі у Паралімпійських змаганнях - ходити б Хусківадзе медалістом...
Фанатична працьовитість породила чимало легенд, які люблять оповідати його учні та колеги. Чого вартує випадок, коли Михайла Кронідовича з переломом ноги привозили у тир, бо він готував свого підопічного Ігоря Прокопіва до чемпіонату Європи. Пожертва не була даремною - Прокопів таки став чемпіоном Європи. Свят, хвороб чи відпусток для нього не існує - лише робота.
Це він, розпочавши з "абетки", навчив влучно стріляти студентку стоматологічного факультету Валентину Ковпан, яка стала першою львівською олімпійською призеркою, здобувши срібну нагороду у Монреалі 1976 року, а потім і неодноразовою чемпіонкою та рекордсменкою світу та Європи. Через його руки пройшли сотні спортсменів - заслужених і просто майстрів спорту, десятки чемпіонів і рекордсменів, заслужених тренерів, що працюють нині по всьому світові.
Років двадцять тому Михайло Хусківадзе став ініціатором розвитку інвалідного спорту в Україні. Сам інвалід, він добре розумів, як важливо людям із фізичними вадами чи обмеженнями мати свої захоплення, постійно вдосконалюватися і почуватися повноцінними. У себе в медуніверситеті, де багато років працював доцентом на кафедрі фізичного виховання, створив секцію зі стрільби з лука для інвалідів. Згодом його нові учні стали членами збірної України, почали виступати на престижних міжнародних змаганнях і привозити звідти додому звання і медалі, брати участь у Паралімпійських іграх, звідки 2000 року Сергій Атаманенко привіз срібну нагороду.
Він часто втомлюється, бо людські сили не безмежні, та й вікові болячки докучають. Але він і далі переживає за своїх вихованців, як і на початках тренерської діяльності. Та й дух цього грузина, що прикипів до галицької землі та її людей, невичерпний. І дай йому, Боже, ще здоров'я та сили на подальші літа!
