Минулого тижня збірна України з футболу провела останній матч у 2022 році. На жаль, наша команда не змогла переграти збірну Шотландії, зігравши внічию 0:0. Відразу після матчу актуальною стала тема перебування Олександра Петракова на посаді головного тренера збірної України. Якщо раніше ця тема була більш дискусійною, то після нічиєї з Шотландією досягла свого піку, повідомляє портал Tribuna.com. Перед УАФ зараз знову стоятиме непростий вибір – продовжувати контракт чи призначати когось іншого перед відбірним циклом Євро-2024. 

Слід пригадати, що наприкінці минулого літа Петраков став рятівним варіантом для асоціації, яка похапцем взялась шукати кандидата після несподіваного відходу Шевченка. Історія з так званим тимчасовим тренером у підсумку розтягнулася вже на рік.

По суті, за весь цей час перед Петраковим постало три основні завдання – спочатку здобуття путівки в плей-оф кваліфікації ЧС-2022, потім вихід на мундіаль, а вже тоді повернення місця в елітному дивізіоні Ліги націй. Він впорався лише з одним із трьох, що важко назвати вагомим досягненням. Але неправильно судити цей результат без врахування зовнішніх факторів, які впливали на роботу тренера. Петраков за рік у збірній пережив стільки всього, що деяким європейським командам навіть й не снилося. 

Перешкод на шляху до можливого успіху було вдосталь. Перша – робота у вкрай екстремальних умовах під час дебютного збору команди. Тоді, нагадаємо, Петракова призначили виконувачем обов’язків за 12 днів до стартового офіційного матчу. Друга й найголовніша – це, звісно, війна та дуже важка підготовка до плей-оф проти Шотландії та Уельсу. Те, який вигляд мала команда у стикових матчах, фахівець може зарахувати собі до активу. Щоправда, це був останній момент, який заслуговує на похвалу.

Цікаво, що Петраков отримав спадок від Шевченка у вигляді зіграності колективу. Це були футболісти, які впродовж декількох років відпрацьовували механізм, що в підсумку подарував вихід на Євро-2020 та чвертьфінал основної частини турніру. Проте, як виявилося, це навпаки перетворилося на ще одну проблему для тренерського штабу. Виник постійний тиск «стилю футболу Шевченка», що вже є темою якості продемонстрованої гри збірної під керівництвом Петракова.

Що вийшло в підсумку? Граючи за 4-3-3, збірна, як і раніше, більше контролювала м’яч, частіше володіла ініціативою та здавалася агресивнішою. Водночас команда була беззубою в завершальних стадіях атак, адже не могла знаходити протидію організованій обороні суперника.

Навіть коли це вдавалося, то шкутильгала реалізація. У цьому плані Петраков дійсно став унікальним тренером, бо такого невезіння у когось з його попередників одразу не пригадаєш. Прикладів достатньо – матч з Шотландією, Уельс, товариська зустріч з Болгарією, нічия з Казахстаном. Петраков не зміг визначитися з тактикою та погнався за двома зайцями, не впіймавши жодного.

Хтозна, як зараз виглядала б збірна, якби тренер витратив час на реалізацію саме власних ідей, а не на намагання використовувати те, що працювало раніше. З одного боку, можна зрозуміти перехід на більш надійну стратегію у виїзному матчі з Боснією, коли на кону стояла путівка в плей-оф відбору. З другого боку, чому Петраков не гнув свою лінію у Лізі націй? 

Ця невизначеність призвела до того, що зараз важко зрозуміти тренерську ідею, якщо така взагалі є. Постійні зміни та хаотичні ротації залишали надію лише на індивідуальний клас гравців. Клас гравців, який регулярно підводив коуча в контексті реалізації моментів.

Україна майже не підлаштовувалася під суперників. Сам Петраков це частково підтверджував, повторюючи на пресконференціях фразу: «Я дивлюся за своєю командою». Ми все ж не входимо до когорти топових колективів Європи, тому нехтувати можливістю виявлення слабких сторін опонентів не варто. Єдиним матчем, у якому прослідковувався чіткий розбір суперника та розуміння того, як нейтралізувати головну небезпеку, було червневе протистояння з Шотландією. 

Отже, якість футболу стала ледь не найбільш ключовим аргументом тих вболівальників, які тепер обставатимуть за непродовження угоди Петракова. За понад рік майже ніхто так і не зрозумів, на що робить ставку цей тренерський штаб.

Черговий момент, який постійно викликав дискусії – підбір гравців. Було різне – ігнорування Маліновського та довіра Шапаренку, остаточне переведення Циганкова на лівий фланг, активна ротація голкіперів, продовження саги з Буяльським. Але найбільше Петракову закидали за «протягування» своїх футболістів з молодіжної команди. Це стосувалося насамперед Сікана, Бондаря та Попова, а також частково Корнієнка та Булеци. 

Загалом за останній рік за збірну дебютували 10 нових гравців, але до вересневого циклу активно залучалися лише Мудрик, Піхальонок та Ігнатенко. Міцним гравцем основи з перелічених виконавців ніхто поки не став. Виправдати довіру вдалося меншій половині, а до основи впритул наблизився тільки Мудрик. Що стосується Ігнатенка, то якби були здорові Шапаренко, Степаненко та Зінченко, він у склад команди не потрапив би, принаймні станом на сьогодні.

А ще у Петракова розвинувся так званий синдром Фоменка, або невміння вчасно вносити корективи в гру. Вихід свіжих гравців на 74 хвилині домашнього протистояння з Шотландією викликав у вболівальників шок. Коли команда впродовж усього тайму створила мінімум моментів, Петраков за цим спокійно спостерігав.

Дощ, важке поле та напружена атмосфера – це все ж не ті виправдання, які хочеться чути після фінального свистка. З Уельсом на 70 хвилині першим з’явився Сидорчук, з Шотландією останнім з поля на 87 хвилині пішов Ярмоленко. Висновки напрошуються самі собою.

А от за що Петракова точно можна похвалити, то це за роботу з молоддю, яка утворювала найближчий резерв. На рівень дорослої збірної перевели Мудрика, Циганков на якийсь час став основним вибором на, здавалося, проблемну позицію лівого вінгера, а Довбик та Піхальонок вперше мали такий великий кредит довіри. Олександр взагалі отримав дебютний виклик, а вже зараз його розглядають як одну з альтернатив Маліновському. Чи можна було провести цю мінізміну поколінь ще ефективніше? Ймовірно, що так. Сам Петраков насправді постійно турбувався про стан гравців та дуже часто відвідував розташування клубів УПЛ. Деколи навіть тих, звідки так і не викликав жодного футболіста.

Одночасно Петраков намагався таки змінити стиль збірної. Нехай футбол Шевченка в окремих матчах й був побудований від захисту, але ставку на контратакувальну гру він та його помічники робили не так часто. Петраков у перші тижні роботи зі збірною вирішив кардинально змінити стиль, розраховуючи саме на швидкі випади та вміння своєчасно переходити з оборону в атаку. Це пояснювалося доволі просто – «ми не Іспанія».

Десь з цим можна було погодитися, адже трикутник Степаненко – Зінченко – Маліновський за якістю точно переважав тих, хто був у центрі поля команди роками раніше, але все ж поступався підбору виконавців у топових та навколо топових збірних. З іншого боку, 3-4-3 спровокували той самий конфлікт з Маліновським, коли Руслану не надто довіряли одне з двох вакантних місць у складі через млявий старт сезону в клубі.

Контратакувальні потуги команди об’єктивно оцінити важко, адже все залежить від уподобань вболівальників. Комусь могло подобатись, як Циганков та Шапаренко (ледь не ключові гравці на початкових етапах роботи Петракова) за декілька секунд переходили центр поля та вривалися на оперативний простір, а хтось все ніяк не міг звикнути до того, як часто українці ризикували та віддавали м’яч суперникам у необов’язкових ситуаціях.

Як вже згадувалося раніше, Петраков сам вставляв собі палиці в колеса, коли почав бігати від одного стилю до іншого. Якби він зайняв більш міцну позицію та просував власні ідеї, то, мабуть, зараз би не довелося так критично відгукуватися про якість гри збірної.

А ось поведінка Петракова – це окрема тема. За рік робити він подарував стільки контенту, скільки не було за п’ять років з Шевченком. 39 слів на пресконференції, заклик до футболістів «попрацювати в ліжку з дружинами», перепалки з журналістами, відкритість, яка деколи переходила межі, пряма критика гравців, показовий плювок у відповідь на питання про контракт після останніх нулів з Шотландією.

Водночас були й непогані жарти та місцями приємна атмосфера. Або проста поїздка у метро ще до війни. Такий собі український аналог «Доктора Джекіла та містера Гайда», адже вгадати емоційний стан Петракова перед кожним виходом на публіку було вкрай важко.

Втім, хороша людина – це, на жаль, не професія. Тому цілком доречними були закиди на адресу Петракова щодо того, як він представляє Україну. З цим теж можна погодитись, бо після справжнього дипломата Шевченка рівень спілкування значно змінився. Комусь здавалося, що він поводиться нахабно, а хтось симпатизував такій прямолінійності. Щоправда, це тривало недовго, бо витримувати критику тренеру з часом ставало дедалі важче, що позначилося на його ставленні до журналістів.

Чим Петракову точно не дорікнеш, то це його публічній позиції під час війни. Позов РФС в УЄФА щодо потенційного штрафу за висловлювання проти країни-агресора – найкращий доказ того, що він все робив правильно. Інтерв’ю коуча з’являлися в італійській та британській пресі, а на конференціях постійно порушувалась тема подій в Україні.

Він намагався створити «домашню» атмосферу під час зборів. Однак знаходити спільну мову з підопічними вдавалося не завжди. Такого конфлікту, який виник з Петраковим у Маліновського, на пам’яті національної збірної не було вже давно. Його вдалося залагодити, тільки це все одно перетворилося на негативний спогад про роботу фахівця в команді. Страждала комунікація й з УАФ та тренерами молодіжних збірних. Питання відправлення гравців до U-21 вирішувалося через адміністраторів, а прямою розмови з тим же Ротанем начебто не було. Звісно, це не повністю провина Петракова, бо для таких справ є асоціація футболу. Але йому таки не вистачило характеру та бажання брати ситуацію у свої руки. Чекати ініціативи від УАФ – марна справа, тому частина провини тренера теж є. Тут знову не втекти від порівняння з Шевченком

Але для УАФ залишити Петракова все ж вигідно. Він зі своєю зарплатою у 10 тисяч доларів на місяць є дуже оптимальним фінансовим варіантом, а його тренерський штаб працює навіть не за помісячну оплату, а за добові. Тільки чи готовий український футбол на благо бюджету УАФ ризикувати та вступати в новий цикл з тренером, який викликає так багато запитань?

Вішати всіх собак на Петракова не варто, враховуючи, що він працював у найважчий період в історії незалежної України, але масштабні зміни в збірній все ж здаються логічним виходом зі ситуації. Та й не факт, що сам Петраков готовий продовжувати роботу, яка вже забрала в нього немало нервових клітин.