Національна збірна України з футболу так і не змогла пробитися на фінальну частину чемпіонату світу з футболу, який цього року відбудеться у Катарі. Фатальне прокляття плей-оф й далі тисне на нашу команду. Програвши у фінальному матчі Уельсу, Україна продовжила сумну серію у відборах до мундіалю. Жодного разу у своїй історії «синьо-жовті» не змогли пройти цей раунд кваліфікації, хоча мали п'ять спроб. І найжахливіше, що ще жодного разу українці не перемогли в останньому матчі плей-оф. 

У 1997 нас зупинила Хорватія (0:2, 1:1), у 2001 році – Німеччина (1:1, 0:4), у 2013 році на шляху стала Греція (0:0, 0:1). Здавалося б, у 2013 році після домашньої перемоги над Францією з рахунком 2:0, путівка вже майже була в наших руках, але французи вдома вирвали її, перемігши з рахунком 3:0. І ось чергова невдача після чудової звитяги над Шотландією (3:1), болюча поразка від Уельсу.

Цікаво, що якщо додати два плей-оф до чемпіонату Європи проти збірної Словенії у 1999 році та 2015 році, то і тут другі матчі були зіграні з однаковим рахунком 1:1. Та якщо у першій грі словенці перемогли вдома 2:1 і поїхали на Євро, то вже через 16 років українці святкували успіх (2:0) і вперше в історії таки подолали раунд плей-оф. Але мусимо знову констатувати: жодної перемоги в останньому матчі.

Повертаючись до матчу на «Кардіфф Сіті Стедіум», слід визнати, що якби аналогічна поразка трапилася у мирний час, ми б своїх футболістів стерли на порох. Нині це робити не потрібно. Не можна. Тому що негативні моменти, емоції та дії треба проєктувати на чужих, а не на своїх. Україна переживе – та вже пережила – поразку на футбольному полі від Уельсу. Україна не переживе поразки на військовому полі від росії. Україна має перемогти рашизм. І лише в такому разі наш футбол отримає другу спробу, другий шанс. Проте проаналізувати головні причини нашої поразки варто, щоб зробити вже в найближчому майбутньому правильні висновки.

Майже ніхто не мав сумніву, що Петраков виставить той же стартовий склад, який виходив у Глазго на гру проти Шотландії. Як його було не виставити, адже хлопці справді зіграли потужно та натхненно. Напевно, дев'ять із десяти тренерів на місці наставника «синьо-жовтих» зробили б те саме, що й він.

Проте вже після закінчення ігрового часу ми можемо констатувати, що дублювання складу все ж таки виявилося помилкою. Деякі футболісти просто не зіграли на належному рівні. Не вистачило насамперед емоційного заряду. Не мотивації, а якось адреналіну, який бив ключем у першій грі плей-оф, у другій лише епізодично показував ознаки життя.

Не забуваймо й про фізичну готовність наших футболістів. Цей нюанс також обов'язково треба враховувати. Хай там як, але збірна Уельсу була апріорі в кращих умовах, ніж збірна України. Знову ж таки, це не проблема команди Пейджа. Це радше констатація факту. Головна гра, на яку налаштовував наш тренерський штаб своїх підопічних, була проти Шотландії. І це правильно, адже у разі поразки у тому матчі просто не було б гри у Кардіффі.

Але вийшло так, що повністю виклавшись у Глазго, кинувши в бій усі свої головні козирі, тоді як Пейдж виставив фактично дубль у грі Ліги націй у Польщі, на другий поєдинок у нашої команди просто не вистачило сил. Ні фізичних, ні морально-вольових.

Не слід забувати і про суддівські помилки. Епізод на 40-й хвилині гри, коли Аллен вдарив ногою в ногу Ярмоленка, однозначний – це пенальті. Незрозуміло, чим керувався суддя Лаос, не взявши на себе сміливості вказати на «точку». Хоча, певно, 9 з 10 суддів поставили б одинадцятиметровий. Але нам потрапив саме «десятий» суддя. І не хочеться вірити у змову – мовляв, Україна на мундіалі-2022 апріорі була небажаним гостем, проте і цю теорію не варто відкидати.

У жодному разі не можна недооцінювати перемогу наших суперників. Так, «червоні дракони» особливо нічим не здивували. І якби поставив Лаос той пенальті, все могло бути інакше. Проте супернику також треба віддати належне. Та й ми теж особливо нічим не здивували.

Ми забили самі собі, але все одно треба похвалити й Бейла за його гарне виконання штрафного удару. Момент з ударом Джонсона в штангу, божевільний промах Ремзі зі забійної дистанції й не менш божевільний сейв Бущана після удару Бейла: таких якісних моментів у нас просто не було. На жаль. І навряд Геннессі в підсумку виявився «сухим», якби Довбик головою пробив трохи далі в кут.

І ще... Вихід на поле Шапаренка, Довбика та Мудрика був прогнозований. Ці молоді гравці з'явилися б у грі у будь-якому разі. Але тоді їхній вихід не спрацював. Не спрацював з тієї причини, що ці троє (особливо два останні) – чудова опція для гри в контратаках. Але суть у тому, що наша команда грала у позиційний футбол, а контратакували якраз господарі.

Словом, Мудрик з його реактивною швидкістю просто не мав можливості проявити свої найкращі риси. Не було простору. Він і товариші просто в'язнули у щільному «частоколі» оборони.

У підсумку дивовижний Геннессі, плюс «нефарт», плюс Матеу Лаос з непризначеним пенальті Ярмоленку й стали причиною чергового фатального провалу. Шкода. Дійсно шкода. Бо дійсно могли й були достойні. Адже хай там як, збірна України по факту зіграла в цих двох матчах краще, ніж всі очікували від неї до 24 лютого. Зіграли якісно, навіть краще, ніж будь-хто міг очікувати після жеребкування з розумінням всіх виїзних розкладів гри двох спарених поєдинків на британських стадіонах, проте знову не пощастило.

«Наша мета – 2024». Ми знову змінили цифри на старенькому перекидному табло, тому збірна України після поразки в Кардіффі може зосередитися на ненапружених матчах Ліги націй (половину з яких українці зіграють найближчими днями) і потихеньку думати про відбір на наступний великий турнір – чемпіонат Європи в Німеччині.

Низка ветеранів догравали у національній команді, сподіваючись на Катар-2022. Насамперед два воротарі – 37-річний Андрій П’ятов (101 матч за збірну) та 34-річний Денис Бойко (7 матчів). Обох почали активно тіснити молоді конкуренти: Бойко вже програв боротьбу в «Динамо» Бущану (№1 у збірній), П’ятов вже став запасним у «Шахтарі» поступаючись Трубіну, який чудово провів багато матчів у Лізі чемпіонів. 

Однозначно прощаються зі збірною натуралізовані бразильці: 34-річний Марлос (27 матчів, 1 гол, 6 асистів) та 35-річний Мораєс (11 матчів, 1 гол, 1 асист) повернулися на батьківщину. У чемпіонаті країни, що воює, їм навряд чи є що робити, а у національній команді на їхніх позиціях підросла місцева молодь.

Вкрай мала ймовірність, що збірній знадобиться ще 32-річний Євген Коноплянка (86 матчів, 21 гол, 11 асистів). Циганков, Зубков, Мудрик закривають місця вінгерів на багато років уперед. Водночас 32-річний Андрій Ярмоленко (107 матчів, 45 голів, 22 асисти) навряд чи закінчить міжнародну кар'єру – останній рік довів, що він життєво необхідний збірній. У разі вдалої зміни клубу наш рекордсмен по «гол+пас» однозначно увійде до нового відбіркового циклу. 

32-річний Денис Гармаш (31 матч, 2 голи, 2 асисти) явно не потрібен Петракову. Сам оголошувати про завершення кар'єри навряд чи стане, а ситуація, коли він може знадобитися, не може виключатися.

Залишається ще кілька ветеранів, наприклад, 32-річний Тарас Степаненко, 31-річний Сергій Сидорчук, 30-річний Олександр Караваєв. Але всі вони потрібні, опорна зона – наша слабкість, у нас на диво малоконкурентна позиція зі застарілого стилю майстрами. Степаненко і Сидорчук навіть у гіршому агрегатному стані кращі за конкурентів. Правого захисника у нас немає як класу, навіть у «молодіжці» найкращий з них – хлопчина, що виріс в Іспанії, з глибин Сегунди. 

Що хорошого у штабів Шевченка та Петракова – вони охоче відгукувалися на прогрес молодих футболістів, тому є лише пара гравців, які можуть вважати, що поки що не дочекалися заслуженого шансу в національній команді. Це насамперед 21-річний захисник «Славії» Максим Таловеров. Поруч із Качарабою він досяг дуже серйозного прогресу, довів свій рівень у «молодіжці» – його точно треба буде заграти в найближчих офіційних матчах.

Другий – 20-річний Владислав Ванат. Найяскравіше відкриття весняного турне «Динамо», гарне враження від оренди у «Чорноморці», побиті рекорди турнірів U-21 та U-19. Такий форвард потрібен першій збірній, і точно більше, ніж, скажімо, Сикан, який не вразив у «Ганзі». Наразі це так. Також очікуємо на подальший прогрес Костянтина Вівчаренка, Антона Боля, Михайла Михайленка. 

Найбільш відкрите питання з тренером. Контракт із Олександром Петраковим УАФ підписала до 31 грудня 2022 року. Оригінально, тобто за цією логікою, у нього будуть і червневі матчі Ліги Націй, і навіть початок відбору до Євро-2024. Якщо він готовий продовжувати працювати у збірній, і з цим згодні в УАФ, є шанси реабілітуватимуться за Уельс.

Водночас Сергій Ребров офіційно теж не поспішає пролонгувати свою угоду з еміратським «Аль-Айном», вона триває до 30 червня 2022 року. Ключове рішення – тренерське питання матиме вплив на всю стратегію роботи збірної. Тут вирішуватиметься доля 3-5 років українського футболу. На боці Петракова є більший стаж роботи зі збірними. На боці Реброва – велика клубна практика, зокрема за кордоном, а також відоме футбольне ім'я. Виходом зі складної групи Петраков завоював собі багато шанувальників, однак у плей-оф збірна не досягла 100% результату, створивши чимало моментів у Кардіффі, але не зумівши переламати гру та досягти потрібного результату.

У дев'яти матчах Петраков програв лише раз, але й виграв лише тричі. У грі збірної було багато нервозності, надто багато нічиїх і не доведених до логічного завершення результатів. Ми звикли ставитися до Петракова як до «в.о.», а тим часом він на роботі у збірних вже настільки давно, що може вважатися одним із найдосвідченіших тренерів по роботі з віковими командами в Україні. Його період запам'ятався декількома яскравими поєдинками, але водночас й конфліктами з Малиновським, відрахуванням Буяльського, Бесєдіна та Гармаша, прощанням із натуралізованими бразильцями. І поки що – недомовленістю. Чи дасть керівництво йому другий шанс? Одна з головних інтриг цього літа.