Національна збірна України з футболу продовжує підготовку до матчів плей-оф чемпіонату світу 2022 року. Вже сьогодні, 11 травня, національна команда проведе свій перший у цьому календарному році поєдинок. Це буде товариський матч проти «Боруссії» з Менхенгладбаху, що відбудеться у Німеччині. Напередодні до табору збірної завітали журналісти, серед яких був кореспондент The Mail on Sunday Деніел Меттьюз. Пропонуємо вам переклад його репортажу.

Сергій Сидорчук дістає свій телефон і починає шукати нагадування про важкі спогади. Пошук не триває довго. «Ось що я тобі покажу», – каже український півзахисник, переходячи на англійську. Фотографія не потребує перекладу: його вагітна дружина спить на стоянці, а маленькі діти туляться у багажнику.

Минуло менше року після матчу Сергія Сидорчука у Римі проти збірної Англії у чвертьфіналі Євро-2020. Нині його оточує спів птахів та гори неподалік Любляни.

Дорога між цими двома місцями всіяна бомбами, розбитими вікнами, тілами та ковдрами. Зрештою, вона привела його та інших гравців збірної України до невеликого поселення Брдо у Словенії. Вони пройшли через Румунію, Варшаву, виробничі приміщення та підземні притулки.

«За день до вторгнення моя дружина не могла заснути. Вона приготувала м’ясо, щоб завтра зробити суп. Я поставив будильник на сьому ранку, щоб відвезти доньку до школи», – згадує Сидорчук.

За кілька годин російські війська почали штурмувати аеропорт під Києвом. «Ручки вікон у моїй квартирі були зламані. Вони просто випали», – каже Сидорчук.

Він і його молода сім’я спустилися в підземний паркінг. Тут Сидорчук провів два дні з Сергієм Кривцовим, Андрієм П’ятовим та Миколою Матвієнком.

Сидорчук зафіксував цей епізод на свій телефон. Потім півзахисник показує ще одне фото, зроблене вже у таборі біженців у Польщі. На ньому зображений хлопчик із блокнотом. «Йому сім років», – сказав Сидорчук. Дитина намалювала російський прапор і будівлі, що палали поруч. Він вже малює війну. І не лише він.

Дорога гравців та персоналу збірної України на перший збір після початку війни супроводжувалась проникливими знімками.

У середу ракети впали менш ніж за кілометр від будинку сім'ї одного з членів персоналу; у воротаря Дмитра Різника народився син за день до того, як росія перетнула український кордон. Батьки Сидорчука допомагають біженцям із Маріуполя.

«Краща новина на початку дня або протягом дня – це отримати від них повідомлення, що все добре», – каже він. Водночас життя повертається до норми.

Збірна України, яка не грала з листопада, у середу проведе товариський матч із «Боруссією» Менхенгладбах. Потім українській національній команді потрібно якось готуватися до матчу плей-офф із Шотландією, і, можливо, Уельсом.

Поки ж безтурботні пейзажі Словенії пронизані разючими історіями про трагедію, біль і страх.

Проте на цьому чудовому тлі вони несуть у собі образи опору та переродження. На гомілках Миколи Шапаренка, родичам якого нещодавно вдалося покинути лінію фронту недалеко від Донецька, є татуювання. На одній нозі татуювання зі словом Blessed (у перекладі з англійської мови – «благословенний»), на другій – Hope (у перекладі з англійської мови – «надія»). Поруч зображення голуба та маленького футбольного м'яча. Татуювання були зроблені до початку війни, але навряд чи вони можуть бути доречнішими, ніж зараз.

Також на лівій нозі Шапаренка є фраза латинською мовою – Pugnare enim vivere. Боротися, щоб жити. Це все, що може зараз робити Україна та її футболісти.

«Ми повинні захистити нашу честь», – каже Різник.

Сидорчук додає: «Як сказав наш президент Зеленський: «Кожен, хто на передовій чи допомагає чим може, він бореться за країну».

Щодня футболісти збірної одержують повідомлення від українських воїнів. «У них тільки одне прохання, – каже Тарас Степаненко. – Будь ласка, зробіть все, щоб пробитися на чемпіонат світу».

Перший автобус, який прямував до Брдо, виїхав з Києва о восьмій ранку минулої суботи. У ньому їхали головний тренер збірної Олександр Петраков зі своїми асистентами, а також молодий воротар Різник, син якого розпочинав своє життя у укритті у Харкові.

«Я провів чотири дні у пологовому будинку зі своєю дружиною і сином, потім повернувся до нашої квартири в Полтаві, – згадує Різник. – Щодня звучали сирени, і ми спускалися в укриття».

Зрештою, 23-річний кіпер сів у автобус, який прямував до збірної. Після десяти годин в дорозі, протягом якої заїжджали до Львова та Ужгорода за іншими гравцями, вони переночували недалеко від кордону. Потім ще десять годин у дорозі, 800 кілометрів через Угорщину.

«Мені 64, я багато чого побачив у своєму житті, – розповідає Олександр Петраков. – Але ми проїжджали порожні заправки, вздовж яких були довгі черги. Коли ми перетнули кордон, я побачив мирне життя, забуте мною в Україні. Усередині я відчув невелике умиротворення». І водночас «Я відчуваю величезну відповідальність за те, що я роблю. Я відчуваю її за весь мій народ».

Різник теж розривається: «Дуже важливо представляти нашу країну, але моє серце тут, у Полтаві. Я ніде більше не відчуваю себе вдома, тому зрозуміло, що я переймаюсь за всіх своїх родичів, всіх українців, за нашу країну. Я знову заспокоюсь тільки тоді, коли повернуся додому і війни не буде».

До четверга до Словенії прибули 23 футболісти з українських клубів. Загалом у поїздці взяли участь 50 осіб. Незабаром, минаючи поле для гольфу, озеро та струмки біля національного словенського футбольного центру, до них приєднаються зірки збірної – Олександр Зінченко та Андрій Ярмоленко.

Елегантна будівля центру розташована за 20 кілометрів від столиці Словенії Любляни. Вона стоїть у зеленій ущелині, оточеній Альпами.

Тренування в четвер складалося не більше ніж з двосторонок та ударів на точність у перекладину; тут єдиний літак, який гуде над головою – це дрон збірної. Під ним тренер збірної Петраков намагається підняти настрій гравців жартами та історіями з футболу і життя.

«Це жах, – каже Петраков. – Важливо відірвати їх від поганих думок, але ми всі знаємо, як багато людей і воїнів гине за Україну. Футболісти повинні це знати, тримати це у себе в голові та серці».

Деякі гравці, як, наприклад, Різник, нормально не тренувалися з початку вторгнення. Інші, як Сидорчук з київського «Динамо», грали благодійні матчі, аби допомогти біженцям. Саме тому він був у Варшаві, там він відвідав колишню фабрику, де тимчасово живуть біженці з України.

Сидорчук все ще пам'ятає дух цього місця і того хлопчика: «Сподіваюся, що в майбутньому він житиме зі своєю сім'єю нормальним життям, у нього буде все, що він забажає. Але я думаю, у нього залишаться шрами на серці».

Петракову доводиться збирати по частинках національну команду. Він не залишав Київ і намагався вступити до територіальної оборони. «Мені 64 роки і нічого в моєму житті не відбувалося гладко. Часто виникали якісь серйозні проблеми. Думав, чому саме я? Але це моє життя, я приймаю цей виклик».

Петраков займався вивченням збірної Шотландії до старту війни, і минулого грудня 37 футболістам збірної України були готові британські візи. А базу своєї національної збірної запропонував Україні словенець, президент УЄФА Александер Чеферін.

Одноклубники Різника по «Ворсклі» теж повернулися до тренувань. «Навіть серед сирен, – каже воротар. – Решту часу вони займаються волонтерством, надають гуманітарну допомогу лікарням, допомагають біженцям зі східних регіонів та іншим нужденним. Якщо не ми, то хто?».

Першого червня на «Гемпден Парк» ніхто збірній України вже не поступатиметься. Й Петраков цього не хоче. Він ніколи не вважав, що Україна має автоматично отримати місце у Катарі. «Було б сумно, якби воно нам дісталося просто так. Гравці цього не хочуть. Я знаю, що нам буде дуже складно, але я вірю в нас», – каже Петраков, додаючи, що без удачі не обійтися, але її треба заслужити.

«Ми віримо в людей, які захищають нашу країну і ми віримо, що переможемо», – сказав Різник.

«Я зараз у такому віці, коли мені нічого не потрібно: ні будинку, ні машини, – додає Петраков. – Якщо я повезу збірну в Катар, я знатиму, що прожив своє життя недарма».