Андрій Шевченко,екс-головний тренер збірної України з футболу
Я спав. Мені зателефонували. Це була моя мама. Вона… Вона сказала: «Війна почалася». Ми не могли повірити, що Росія піде на такий крок і почне війну. Ми були шокованими. Ти відчуваєш кожну бомбу, яка влучає в землю, тому що будинок тремтить. Ось такий вигляд зараз має війна. Та стадія, коли росіяни оточують місто і просто бомбардують. Вони не зупиняються. Це безжалісно.
Вони не дають українському народу шансу на гуманітарні коридори. Моя мама там. Сестра теж, як і дядько, тітонька, двоюрідний брат. Мої друзі – деякі на передовій. Вони стоять за нашу країну, свободу, вибір, гордість. Ми захищаємося, боремося. Ми мусимо. У нас немає вибору.
Позиція президента Володимира Зеленського була дуже важливою. Він міг виїхати. Але чітко сказав, що залишиться і що ми повинні захищати нашу країну. Це об’єднало український народ. Він залишився з ними, ми не здамося.
Коли ти бачиш людей на вулиці, які йдуть без зброї, щоб зупинити танк – це сильно. Ми будемо захищатися до кінця. Росії тут не раді. Я просто кажу правду. Правильний підхід – говорити правду. Мені дуже шкода журналістів, які гинуть. Ті, хто перебуває на передовій, намагаються розповісти світові правду, а їх вбивають. Джордан, мій старший син, пішов зі мною на протести в Лондоні. Він знає, що відбувається.
Володимир Кличко,екс-чемпіон світу з боксу
Я думаю, російський уряд прорахувався, коли вирішив розпочати цю війну. Вони думали, що захоплять нас за 2-3 дні. Так званий бліцкриг не пройшов.
Вони думали, що ми вітатимемо російську армію, але цього не сталося. В окупованих містах люди виходять з українськими прапорами перед російськими танками та показують: «Це Україна, вирушайте додому. Вам тут нічого робити. Це наша країна, просто йдіть додому». Мирні люди без зброї демонструють, що ми є українцями.
Це наша земля, наш дім. Це місце, де наші діти ходять до дитячого садка та школи. Тут ми будуємо своє майбутнє, мешкаємо свої життя. Тут поховані наші батьки.
Це наш дім, тому ніщо не змусить нас втекти чи рятуватися, щоби вижити. Ні, ми захищатимемо себе. Ми залишатимемося сильними, тому що наша воля сильніша за будь-яку зброю і будь-яку армію.
Сергій Стаховський (тероборона, Київ)
Станіслав Горуна,бронзовий призер Олімпійських Ігр Токіо-2020
О 4 ранку я переважно сплю. Так було і 24 лютого. Я відразу зрозумів, що це реальність. Про це говорили досить активно останні тиждень-два. Та ще й до того я розумів, що війна буде. Я в це вірив, бо не може бути така концентрація військ з мільйонними витратами на мобілізацію зі стягненням військ, техніки, людей до нашого кордону. Це не було просто залякуванням, це мало в щось перерости. Я розумів, що назад вони не підуть. Тільки вперед.
Я у Львові в листопаді 2019 року підписав контракт із ЗСУ. І я завжди представляв ЗСУ на змаганнях. Тому, коли це все почалося, мені подзвонили з військової частини о 5 ранку. Я швидко зібрався і поїхав до частини для отримання інструкцій щодо подальших дій. З першого дня нам видали зброю та розповіли, що кожен має робити. На дану секунду я знаходжуся у тій частині.
Зараз ранок розпочинається із шикування. Командування перевіряє чи всі на місцях, після чого розставляють наряди. Ми знаходимося у військовій частині і патрулюємо по периметру, вступаємо у добові наряди. Добу стоїмо, а потім відпускають на добу додому виспатися. Не спиш під час чергування, ну, може, вдається декілька годин відпочити, підстраховуємо один одного. За ніч виходить відпочити 3-4 годинки, та й то не в комфортних умовах. Але я розумію, що то так треба. Всі міста наразі у стані бойової готовності. Всюди є диверсійні групи, які останнім часом залягли на дно, тому що їх почали викривати, зруйнувавши всі їх плани. Але вони все одно є, тому всі військові об’єкти мають бути під охороною.
-001.jpg)
Тетяна Романенко,футболістка збірної України та французького клубу «Реймс»
Мій перший пост українською мовою. Бо я свідомо відмовляюся розмовляти мовою людей, які несуть біль та страждання у мою країну. Нехай я буду розмовляти з помилками, і може це буде не зовсім мелодійно, але мої діти вже будуть розмовляти без помилок, а мої онуки своєю чергою ніколи не промовлять російське слово, бо вони знатимуть, що це мова боягузів, мова диктатури, мова, якою давалися команди знищувати українську націю та українську культуру, вони знатимуть, що це мова, яка століттями несла смерть на українську землю.
Я сподіваюся, що ці потвори, які зараз на нашій землі, житимуть довго, до глибокої старості. Ні, я не з’їхала з глузду. Померти – це просто, дуже легка ціна за все скоєне в Україні та інших країнах світу. Я хочу, щоб коли ми перемогли, ці створіння дожили до глибокої старості як полонені, і щоб кожну секунду свого жалюгідного існування вони страждали так, як страждають батьки, які втратили своїх дітей, як страждають матері, які втратили своїх синів, як всі ті, хто втратив своїх близьких, свої домівки і своє майбутнє. Щоб вони благали померти, але не вмирали. А коли померли, то й на тому світі щоб їм не було спокою. Бо вони горітимуть у пеклі, і назавжди їх нікчемні душі будуть знищені.
Війна – це найстрашніше, що може трапитися, але вона знімає усі маски. Вона створить героїв і зрадників! Вона покаже тобі, хто ти є насправді, і хто є всі ті люди, яких ти вважав друзями. Бо перед лицем війни ми всі голі і такі, якою є наша сутність.
Тож бережіть тих, хто в час біди простягнув руку допомоги, а всіх інших – вслід за російським кораблем! І не сумнівайтеся, ми переможемо! Тримаймося, молюся за всіх воїнів, лікарів, волонтерів, оборонців, всіх, хто ризикує життям в тилу та на передовій, хто ночує у підвалах та метро, хто вивозить сім‘ї під обстрілами нелюдів, хто допомагає Україні йти до перемоги. Молюсь за вас всіх і за тебе, Ненько.
Тримайтеся, залишилося трохи. Слава Україні!
 Дмитро Підручний (чемпіон світу з біатлону, Національна гвардія) |  Василь Вірастюк (тероборона) |
Ярослава Магучих,
чемпіонка світу у приміщенні зі стрибків у висоту
чемпіонка світу у приміщенні зі стрибків у висоту
Змагання були хороші, але для мене було складно змагатися, бо моє серце залишається в Україні, яка перебуває у війні. Але моя тренерка сказала, що я маю сконцентруватися на стрибках. І це буде добре виграти медаль. І якщо чесно, я була вмотивована виграти медаль. Але у мене золото – і це золото для усіх українців, для України. Було складно змагатися, але я горда змагатися для України, для моєї улюбленої країни, для українців.
Наразі тут важко бути, але, змагаючись на стадіоні, я захищаю свою країну і присвячую цю перемогу всім своїм землякам.
Припиніть удавати, що війни немає! Росія напала на Україну. Вони бомбардують міста, розстрілюють мирних жителів, і це наша реальність. Якщо ви нічого не робите, щоб зупинити це, це означає, що ви підтримуєте війну
Не знаю, що буде завтра в Україні, я сподіваюся, що зможу повернутися в Україну якомога швидше і продовжу підготовку до ЧС саме в Україні. Але зараз я їду в Німеччину, в офіс Puma, де нас підтримують.
Я хочу подякувати нашій армії, що вона захищає нашу країну. Бо завдяки вам я знаходжуся тут і захищаю нашу країну на доріжках. Дякую вам. Хочу сказати, що ми дуже сильна нація, ми будемо боротися за свою незалежність, за свою свободу. Я дуже вас люблю. Ми всі будемо боротися за свободу.
Iгор Литовка,голкіпер чернігівської «Десни»
У мене день почався, як і у всієї нашої країни. Не пам’ятаю, в 4 або 5 ранку мені подзвонила дружина. Вона була в пологовому будинку в Києві. Сказала, що у них чутно вибухи. Я спросоння відразу не повірив. Прокинувся, в голові була каша. Дружина каже: «У нас вибухи, потрібно йти в бомбосховище». Мені було важко в це повірити. Можна сказати, був шок.
Мої батьки з моєю старшою донькою під час обстрілів сиділи в Чернігові в підвалі. Моя дружина, поки не народила, постійно бігала з палати в бомбосховище. А вже після пологів бігала з дитиною. Вона тільки кілька годин як з’явивлася на світ, а вже була змушена сидіти в бомбосховищі.
Безумовно, стати батьком вдруге – радісна подія. Вона сталося на третій день війни. Однак всі мої думки були з моїми батьками, які на той час перебували в Чернігові в бомбосховищі з моєю старшою донькою. Я дуже переживав. Намагався якнайшвидше знайти можливість їх об’єднати та вивезти на безпечну територію. Хочу сказати спасибі всім тим людям, які мені допомагали.
Вірю в наші ЗСУ. Хлопці молодці. Вони показують, що ми на нашій землі, і у фашистських окупантів, які поводяться гірше, ніж нацисти і Гітлер, стріляючи по дитячих будинках і пологових будинках, немає шансів на порятунок і прощення. Слава Україні.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
