Цього понеділка відбулася церемонія нагородження «Золотого м’яча», який несподівано для багатьох отримав Ліонель Мессі. Церемонія вручення головного футбольного індивідуального трофея цього року спочатку очікували з особливим інтересом. Насамперед через те, що минулого року нагороду ніхто не отримував через пандемію, а у 2021 році чи не вперше за довгий час було важко визначити однозначного фаворита в боротьбі за нагороду. На трофей претендувала чимала кількість футболістів – від Лео Мессі до Каріма Бензема.

Причиною цього є одразу кілька факторів. Головний з них полягає в тому, що обидва головні турніри минулого року, а саме Лігу чемпіонів та Євро-2020, «взяли» не колективи одного гравця, який витягнув їх до вершини, а саме команди, підсумковий успіх яких визначили не окремі особистості, а комплексна робота усіх футболістів.

Візьмемо, наприклад, «Челсі». До приходу Томаса Тухеля лондонці справляли враження хаотичного клубу, який щойно закінчив перший сезон перебудови під керівництвом Френка Лемпарда, що, нагадаємо, пройшов під знаком трансферного бану, а влітку минулого року витратив на ринку значні 247 млн євро. Проте серце і диспетчер «Челсі» не зумів як слід інтегрувати до складу всіх новачків, що помітно позначилося на результатах і змусило керівництво незабаром звільнити наставника, запросивши Тухеля. Німцю вистачило кількох місяців, щоб привести «синіх» до перемоги в ЛЧ, перетворивши їх на справжню машину пресингу.

Десь у Італії в цей момент у задумі перебував Роберто Манчіні, який готувався вести «скуадру адзурру» на чемпіонаті Європи. Ще перед стартом Євро апеннінців вважали одними з головних претендентів на золоті медалі, їхня потужна серія без поразок вже тоді викликала повагу, але головна перевірка мала відбутися саме на континентальному турнірі. І вона була успішно пройдена! І навряд хтось серйозно заперечуватиме закономірність перемоги італійців, де кожен гвинтик та елемент, починаючи від тренерського штабу та гравців та закінчуючи фізіотерапевтами та лікарями, зробив вагомий внесок у цей тріумф.

Італія стала справжнім уособленням згуртованої команди, яка готова піти один за одного і у вогонь, і у воду. Чи можна і чи варто виділяти когось одного? Ні. І Джіджі Доннарумма, визнаний найкращим гравцем турніру, і чудова зв'язка Бонуччі – К’єлліні, і юне обдарування К'єза були лише частиною блискуче налагодженої системи.

На цьому ґрунті виникало серйозне питання – то кому ж необхідно віддати головну індивідуальну нагороду у світовому футболі? Отут і починаються проблеми.

Річ у тім, що в подібний момент за сумнівними завітами France Football починається якийсь броунівський рух між врученням нагороди цікавому кандидату, який виграв якісь значні трофеї, або привабливому медійно суб'єкту. І саме в такі моменти починає проявлятися жахлива некомпетентність сторони, що нагороджує, яка прямо впливає на результат голосування. А в ньому беруть участь не тільки європейські журналісти або умовні акули пера з Південної та Центральної Америки, а й роботяги з периферійних країн на кшталт умовного Тринідаду і Тобаго.

Зрозуміло, усвідомленістю та виваженим підходом там і близько не пахне. І навряд можна переконати місцевих журналістів у Сенегалі чи Єгипті в тому, що Роберт Левандовскі своїм впливом на спорт за останні три роки цілком заслужив цей приз, адже в такому разі вони осквернять честь своїх ідолів та кумирів – Садіо Мане та Мо Салаха. А про представників умовної Океанії ми взагалі промовчимо. Добре, що там хоч би знають про існування Мессі та Роналду.

То чому голос цих людей повинен мати таку саму вагу, як у журналістів з Німеччини чи з Іспанії? Питання риторичне. Втім, у France Football про це не думають. Там навіть не надто контролюють такі процеси. Наприклад, у 2018 році Marca провела розслідування, результатом якого стало викриття журналіста Абду Бойне з Коморських островів. Річ у тім, що сайт, від імені якого говорив Бойне, припинив існування ще у 2012 році, а сам кореспондент Абду Бойне ніколи в цьому виданні не працював. І якби провести ґрунтовне розслідування, то таких каламутних історій було б багато.

Але перейдемо до результатів нинішнього голосування. перша десятка якого виглядає так:

1. Ліонель Мессі («Барселона»/ПСЖ);

2. Роберт Левандовскі («Баварія»);

3. Жоржіньйо («Челсі»);

4. Карім Бензема («Реал»);

5. Нголо Канте («Челсі»);

6. Кріштіану Роналду («Ювентус»/«Манчестер Юнайтед»);

7. Мохамед Салах («Ліверпуль»);

8. Кевін де Брюйне («Манчестер Сіті»);

9. Кіліан Мбаппе (ПСЖ);

10. Джанлуїджі Доннарумма («Мілан»/ПСЖ).

Одразу після чемпіонату Європи та тріумфу збірної Італії головним претендентом на «Золотий м'яч» називали Жоржіньйо. Дійсно, з точки зору трофеїв це був би оптимальний вибір. Хавбек зібрав перемоги у Лізі чемпіонів та Євро-2020 – головних футбольних турнірах світу цього року. Однак згодом ступінь заслуг Жоржіньйо якось забувся та стерся. І зараз здається, що не таку він і ключову роль грав. Особливо в контексті того, що «Челсі» і восени грає непогано, а Жоржіньйо не надто й лідер цього процесу. До того ж напарник італійця Нголо Канте виявився дуже близько у голосуванні, хоча це радше вибір за звичкою – француз провів хороший рік, але він не виглядає явним фаворитом в оточенні інших хлопців, які зіграли теж добре, але більш яскраві.

Висока позиція Бензема багатьма прогнозувалася завдяки феноменальній грі француза, який переживає чергову молодість у «Реалі». Цього сезону він неповторний і штампує голи та результативні дії в кожному матчі по кілька штук. Але ключове: цього сезону. «Золотий м'яч» все ж таки більше цінує перше півріччя, коли розігруються трофеї. А там Бензема не надто блищав.

Жертвою цієї ж обставини став і Салах, якому пророкували боротьбу за перемогу, а він у підсумку опинився на сьомому місці, яке виглядає найбільш несправедливо найнижчим із цього списку. Єгиптянин розкрутив свою гольову нестримність переважно у другій половині року. 

Дуже низько опинився Роналду – так низько він не був у «Золотому м'ячі» з 2006 року. Не дарма у нього виник конфлікт з головним редактором France Football – португалець щось відчував. Але навряд чи можна було розраховувати, що він опиниться серед головних фаворитів. Все-таки за мірками Роналду, 2021 рік у нього не найвидатніший. Де Брюйне, як і Канте, є вже встановленим усіма стандартом високої якості, але коли ти розумієш, наскільки гравець крутий, проте бачиш, що все ж таки для статусу найкрутішого йому чогось не вистачає. І з таких майже високих оцінок складається підсумкова позиція в голосуванні. Не в трійці.

Для Мбаппе такий результат є чітким сигналом того, що потрібно йти з ПСЖ. Мессі, не маючи й близько такого впливу на гру команди, такого внеску в неї, перетягнув на себе увагу, став головною дійовою особою парижан, а Мбаппе залишився в категорії класних гравців, але не надто помітних на тлі Ліги 1 та Ліги чемпіонів – у першому випадку ПСЖ нікого не дивує, у другому теж, але з інших причин. Граючи подібно і з тим же ефектом, Мбаппе в «Реалі» або в якомусь англійському топклубі, він був би в трійці лідерів точно. 

Але все ж таки головні суперечки точитимуться не про ці всі позиції. А про те, що на верхніх двох рядках Мессі розташувався вище за Левандовскі. І став семиразовим. Незбагненний результат. І один із найбільш суперечливих за весь час вручення «Золотого м'яча» в епоху домінування Мессі та Роналду. По суті, на боці цього результату залишаються лише фанати Мессі.

Навіть нейтральним уболівальникам було б цікавіше та важливіше побачити на вершині іншу фігуру. Фігуру поляка, який був кращим минулого і неймовірно гарний цього року – не знизив планку попри те, що збірна Польщі не відзначилась. Але ми все ж таки говоримо про індивідуальну нагороду. Так, є споконвічний аргумент прихильників такого вибору: «Мессі – найкращий футболіст світу в історії». Певно, воно так і є.

Але ж премію вручають за конкретний відрізок часу. І вже на відрізку 2021 року, а також варто брати і суміжний 2020-й, Левандовскі був індивідуально не слабший за Ліонеля. А імовірніше, сильніший. Так, збірна Аргентини виграла Кубок Америки. Але відколи цей турнір став визначальним? Адже в інших турнірах та умовах Мессі та його команди не показали нічого видатного. На відміну від результату Левандовскі.

Тоді вже повернемося до Жоржіньйо та його набагато вагоміших титулів. На Мессі грає ім'я та емоційна інерція тих, хто голосує. Це живі люди, яким важко абстрагуватися від образу загалом і тверезо оцінити лише рік, поставити на ваги індивідуальну гру, трофеї, вплив на гру команди тощо. Скажемо ще раз, що нинішня схема вибору найкращого від France Football дискредитує себе більше, ніж коли «Золотий м'яч» вручався разом із ФІФА. І очевидно, що після такого фарсу адекватно сприймати цю нагороду стає незручно.

Наостанок зауважимо кілька інших нагород, які були вручені на церемонії. Втішний приз – найкращий нападник – отримав Левандовскі. І це вперше за всю історію вручення нагороди «Золотий м'яч». На рахунку Левандовські у 2021-ому є 64 забиті м'ячі, тоді як у Кріштіану Роналду – 42, а у Ліонеля Мессі – 41. Цікаво, що робитиме France Football, якщо у когось виявиться рівна кількість, або в тому разі, якщо більше усіх заб'є не нападник, а півзахисник. Він все одно визнається найкращим форвардом? 

Найкращим клубом став «Челсі». І, мабуть, одна з небагатьох номінацій, до якої взагалі не було жодних сумнівів та питань. Найкращим голкіпером став Джанлуїджі Доннарумма. Цікаво що за усіма показниками протягом цього року він поступився Едуару Менді з «Челсі», але знову медійність футболіста стала запорукою перемоги. 

А ось найкращий молодий гравець, а ним став Педрі («Барселона»), точно заслужив трофей. Хтось жартував про те, що якби зимова Олімпіада проводилася у 2021 році, то Педрі б узяв участь і в ній. Юний півзахисник хвацько увірвався до європейського футболу, здивувавши своєю зрілістю, прогресом та неймовірною працездатністю.