Менше ніж тиждень залишилося до чергового матчу національної збірної України з футболу у відбірковій частині чемпіонату світу – 2022. І тільки минулого тижня УАФ визначилася з тренером, який виведе команду на матчі проти Казахстану (1 вересня у Нур-Султані), Франції (4 вересня у Києві) та Чехії (товариська зустріч, яка відбудеться 8 вересня у Пльзені).

УАФ так і не змогла домовитися зі Сергієм Ребровим, а точніше з його новим клубом, навіть попри те, що до цього процесу залучили «людей з найвищих кабінетів державної влади». З Мироном Маркевичем не домовилися ще раніше, і він, по суті, «образився» та пішов з УАФ. Михайличенко просто не захотів, а Блохіна вже як тренера ніхто не сприймає серйозно. Вже не залишилось часу на пошуки, тож довелося звернутися до єдиної більш-менш прийнятної кандидатури. А саме до Олександра Петракова, який і очолив збірну, щоправда, з приставкою «в.о».

Петраков – тренер, який став чемпіоном світу, нехай і з молодіжною збірною, але чи багато у нас таких спортсменів, які могли б похизуватися таким досягненням? На жаль, ні. Але це була молодіжна збірна, де тебе «слухають, бо усі молоді й тільки вчаться грати у футбол, набираються досвіду та всотають усі твої слова в себе, як губка». Головна збірна – це зовсім інше.

Тут вже є футболісти, які мають добрий десяток матчів на міжнародній арені, грали у півфіналах/фіналах єврокубків, здобули колосальний досвід роботи з багатьма тренерами, насамперед з іноземцями, які можуть дивувати навіть таких досвідчених гравців, як Степаненко, який нині у «Шахтарі» у свої 32 роки повинен наново вчитися грати в те, чому присвятив своє життя.

Чи може це стати проблемою для Петракова? Як сприйме кістяк команди, як приймуть його лідери збірної, якою буде реакція футболістів на тренера (будь-якого), який прийшов би після Шевченка? Цілком ймовірно, що проблеми будуть, проте після Євро-2020 збірна зазнала часткових змін. Адже наближається чергова зміна поколінь, і у цій ситуації досвід Петракова буде дуже доречним.

Супряга, Попов, Бондар, Булеца, Корнієнко, Лунін, Конопля, Сікан – це усі ті футболісти, які пройшли з Петраковим довгий шлях не лише на молодіжному ЧС, але й у самій системі збірних з 16-17 років. Хтось вже перейшов до «Реалу», хтось встиг дебютувати за збірну, і у ЛЧ пограв, хтось ніяк не може перейти до клубу з Серії А. Але усіх їх об’єднує одне – вони не є лідерами збірної, а потенціал у кожного з них шалений. У збірній є ті, хто вже не дотягує до високого рівня гри, і тому або вже завершив кар'єру, або ще сподівається один-два роки пограти, але вже помітні зміни у їхній формі, хтось з них довів це наочно ще й на самому Євро (П’ятов, Кривцов, Марлос, Сидорчук, Степаненко, Коноплянка). Є лідери, яким потрібна пристойна конкуренція, і в разі якоїсь проблеми замінити їх (Яремчук, Зінченко/Маліновський, Матвієнко, Караваєв, флангові півзахисники).

Звичайно, це не означає, що Петраков прийде та почне заново будувати команду, як це було у 2016 році. Просто поступово на деякі позиції підпускати футболістів, які, як і Зінченко, Малиновський, Яремчук, Караваєв, не одразу у 2016 – 2017 почали грати, а згодом стали лідерами головної команди. 

Проте перебудова команди – це добре, але зараз від Петракова очікують насамперед результату. Після Євро та першого місця у відборі до цього турніру вболівальники вже звикли до перемог і досягнень. Непотрапляння до ЧС вважатиметься фіаско. І нині головне питання – чи встигне він підготувати команду до дуже складних і відповідальних матчів. Тим паче, що не встиг Петраков стати до роботи, а вже зіштовхнувся зі складнощами на кшталт одночасних травм двох основних голкіперів збірної – Бущана та Трубіна.

Та й питання психології самого тренера ніхто не скасовував. Коли ти приїхав на молодіжний ЧС, на твою команду покладають не так багато надій, а ти стаєш чемпіоном світу – це одне. Друге – головна збірна країни, яку привчили до перемог, і вона потроху забуває (принаймні хоче), що таке непотрібні поразки або ж непотрапляння до великих турнірів. Усі звикли до феєричної гри та не менш феєричного результату. І чи зможе Петраков це забезпечити – час покаже.

Сам наставник спокійний. «У мене була розмова з президентом Української асоціації футболу Павелком. Він попросив допомогти, мені зробив пропозицію. Він пояснив ситуацію, запитав, чи не боюся. Я сказав, що не боюся. Він мені прямо сказав, що це може бути три гри, п’ять матчів або 55», – наводить слова Петракова sport.ua. 

Окрім того, наставник вже визначився з майбутнім у збірній двох легіонерів – Марлоса та Мораеса.

«Марлос дуже допоміг свого часу, дуже допоміг і Андрію Миколайовичу, збірній допоміг. Хлопець прийшов, у нього технічне оснащення, бачення, на ньому м'яч тримався. Він дуже допоміг тоді, а зараз, виходячи на заміни на 15 хвилин підтримувати темп, я закрию дорогу своєму молодому футболісту.

Я не націоналіст. Мораесу буде 35 років, Марлосу – 33, вони грають у клубах, величезне дякую, що допомогли, але у мене є наші хлопці, вони повинні далі грати.

Гравці збірної – це психологічно сильні люди, тут немає скигліїв. Хто буде скиглієм, той не буде грати… Іди в інше місце. Іди в клуб свій грай. Це національна збірна. Сюди приходять люди голодні. Вони розуміють, що відповідають за честь своєї країни.

Я не конфліктна людина. Всі ж люди різні, якщо я у свої 64 роки почну змінюватися – це буде вже не Саша Петраков. Я вже забув тріумф на молодіжному чемпіонаті світу. Це минуле. Я не хочу повертатися. Я не хочу це навіть згадувати. Це було й минуло. Якщо пам'ятатимеш, житимеш на цьому багажі, то нічого не вийде. Я перегорнув сторінку, рухаюся далі. Якщо я б це говорив, що виграю чемпіонат світу, то нічого б не виграв. Ми виграли. Команда виграла. Насамперед хлопці, мій тренерсько-адміністративний штаб, керівництво УАФ, керівництво всіх клубів, президенти клубів, тренери всіх клубів. Це спільна перемога всього нашого футболу. Це не моя. Я говорю щиро та чесно.

Я собі поставив мету. Вже давно працюю, мені нецікаво працювати, якщо нікуди не вийти. Мене цікавлять фінальні стадії чемпіонатів Європи та світу. І ми з моїми помічниками завжди туди потрапляли, тому що по-іншому мені нецікаво. Завдання одне – потрапити у Катар. 1 вересня початок. А як воно буде – передбачити неможливо», – підсумував Петраков.