Минулого тижня в Токіо завершилася багатостраждальна літня Олімпіада. Те, що мало бути спортивним святом, по суті перетворилося на необхідність провести змагання заради того, аби вкладені гроші бодай якось використати. Адже спортсмени змагаються не лише заради нагород і визнання, але й для глядачів, яких на змаганнях майже не було. Проте це вже проблеми Міжнародного олімпійського комітету, для нас головнішим був виступ наших спортсменів, який на загальному тлі пандемії та ситуації в країні теж важко сприймати. Якщо аналізувати результат тільки з кількості медалей і місця в медальному заліку, то в Лондоні-2012 Україна посіла 14-те місце, в Ріо-2016 – 31-ше, а в Токіо-2020 – 44-те. І це виглядає, як провал. Натомість за кількістю медалей картина інша: в Лондоні було 19 нагород, в Ріо – 11, а в Токіо – знову 19. І тут ніби вже позитив.

Взагалі в нашій країні все має лише два полюси. Або перемога, або зрада. Але цього разу оцінювати Олімпіаду слід не лише як чорне та біле. Перед Іграми міністр молоді та спорту Вадим Гутцайт сподівався, що Україна завоює 13-15 медалей. Міжнародні спортивні аналітики пророкували нам до 18 медалей. Тож не дивно, що чиновник говорить про перемогу: «Серед 206 країн Україна перебуває в топ-20 за загальною кількістю медалей. Кожен восьмий спортсмен нашої збірної здобув медаль. Це значно краще за результати попередньої Олімпіади – тоді 206 атлетів привезли 11 медалей».

Проте Гутцайт не сказав жодного слова про загальний медальний залік, де ми опустилися на 13 місць проти Ріо. І називати успіхом те, що медаль здобув кожен восьмий наш спортсмен – традиційна маніпуляція будь-якої влади. Адже, по-перше, той факт, що в Токіо поїхала найменша кількість українських спортсменів говорить про те, що загалом рівень спорту в нас продовжує стрімке падіння. А по-друге, в нас вкотре не було представників у командних ігрових видах спорту. А це плюс 12-20 спортсменів – і до чого б тоді привела «успішна математика» міністра?

Але навіть ці невеликі приклади налаштовують на те, що в пошуку відповіді на питання «Токіо – успіх або провал?» немає однозначності. Якщо брати винятково спортивну складову, ми трохи відштовхнулися від дна. Адже в нас з’явилися перші історичні нагороди в артистичному плаванні та карате (щоправда, останній вид навряд чи з’явиться в наступних Олімпіадах) А ось організаційна складова продовжує перебувати на рівні радянських часів.

Одна з найпомітніших претензій українських уболівальників до олімпійців: чому Україна здобула лише одне «золото»? А «срібло» і «бронза» для декого є розчаруванням.

Точної відповіді тут немає, але головне, що чемпіонських надій перед Іграми у нас особливо багато й не було. Очевидними лідерами сезону можна було назвати хіба що дзюдоїстку Дар’ю Білодід, боксера Олександра Хижняка, легкоатлетку Ярославу Магучіх та плавця Михайла Романчука. Їхні медалі певною мірою розчаровують, але для кожного з них є більш-менш логічне пояснення.

Приклад – «бронза» 19-річної Ярослави Магучіх. Ярослава в цьому році виступила вже на більш ніж 10 стартах, стрибала навіть 206 см, і такий же стрибок зробив би її олімпійською чемпіонкою. Водночас її суперниця Марія Ласіцкене заліковувала травми та готувалася виключно до старту в Токіо, де показала свій нинішній пік. Підсумок: Марія стала чемпіонкою. Але Ярослава все одно є головною системною надією сучасних стрибків у висоту. Про невдачі Олександра Хижняка можна казати багато. Але це спорт, і в ньому все можливо. Чудово виступив Жан Беленюк, ми могли (або радше хотіли) розраховувати на більше від Станіслава Горуни та Дар'ї Білодід. 

Відверто провалилися лише Ігор Радівілов, а також Ольга Харлан, але схоже, що спорт в житті нашої знаменитої фехтувальниці дедалі більше відходить на другий план. 

Тож загалом можна нарікати на певну невдачу саме в момент виступів українців. Вони могли і боролися за «золото», але щось стало на заваді.

А ось хто точно провалився, то це спортивні чиновники. Саме Олімпіада оголила інші системні біди в деяких видах спорту. Особливо в легкій атлетиці яка у 2021-ому отримала 88,9 млн грн з держбюджету. Підсумок Токіо-2020 для легкої атлетики: одна «бронза» Ярослави Магучіх, скандал з невключенням до складу делегації тренера Марії Кіліпко, різка заява Ганни Рижикової та порушення допінг-правил трьома легкоатлетами, які просто не встигли здати тести. Один з них – Назар Коваленко. Він навіть полетів у Токіо, але виступити йому не дозволили. Отже, частину державних грошей з позначкою «на підготовку до Токіо» просто використали не за призначенням.

Спортивна гімнастика перебуває в топ-7 за фінансуванням літніх видів у 2021-ому. У цьому виді спорту у нас 5 золотих медалей в історії – це рекордна кількість для України. У Токіо Ігор Радівілов був одним з претендентів на медаль в опорному стрибку, але провалився й після цього емоційно відреагував: «Я відчував постійний тиск. Ми з тренером не могли сконцентруватися на підготовці». Висловився традиційно для спортсменів: все погано, але що саме погано – пояснювати не хоче.

Для олімпійського чемпіона Ріо Олега Верняєва Олімпіада закінчилася ще в січні, коли його усунули від змагань. І лише перед стартом Ігор Верняєв повідомив, що його усунули через допінг на чотири роки. Зараз він вже подав апеляцію, однак Олімпіада вже минула. Підсумок спортивної гімнастики: медалей немає, Радівілов когось звинувачує, допінговий скандал.

У важкій атлетиці після успішного весняного чемпіонату Європи в Москві наш важкоатлет Дмитро Чумак вважався одним з претендентів на медалі. Але в травні Дмитра усунули від змагань через підозри в спробі ухилитися від проходження тестування та підкупити допінг-офіцера. Звинувачення пред’явили і тренеру спортсмена Михайлу Мацеху. Одна з фавориток Ігор Ірина Деха провалилася, не виконавши жодної спроби в поштовху. Хороший результат на Олімпіаді показала лише 20-річна Каміла Конотоп (5-те місце).

Українська важка атлетика у своєму роді унікальна, адже спортсменам і тренерам навряд чи можна заявляти про відсутність уваги до них. Президент федерації Олександр Герега – постійний учасник рейтингів найбагатших людей України – курирує цей вид спорту. Проте знову без нагород. 

У всіх цих видах спорту причини невдач різні, але неможливо заперечувати, що тут необхідне грандіозне перезавантаження.

Але найголовніший, певно, підсумок Олімпіади в Токіо – не все так погано. В умовах інформаційної свободи спортсменів цілком можливі й позитивні зміни. Завдяки сміливості Марії Кіліпко та Анни Рижикової ми дізналися про проблеми в легкій атлетиці. І тепер неможливо уявити, щоб тренера Марії не взяли на Олімпіаду в Париж, якщо вона туди проб'ється.

Прізвища Світоліної, Білодід, Беленюка, Романчука, Терлюги, Левченко, Горуни стали брендами. І нині не їм потрібні федерації, а саме федераціям потрібні ці спортсмени, аби розраховувати на держпідтримку. І в нас є на кого дивитися під час наступного олімпійського циклу. Цілком можливо, що до 2024 року зміцніють Ярослава Магучіх і Парвіз Насібов, підростуть гімнаст Ілля Ковтун, стрибун у воду Олексій Середа, важкоатлетка Каміла Конотоп, метальник молота Михайло Кохан, плавець Владислав Бухов. Можливо, виросте ще нове покоління та нові герої. Головне, аби був менталітет переможця. І щоб держава поверталася до спортсменів не лише раз на чотири роки.