Цей відомий футболіст і тренер на всіх рівнях досягав вершин. У його послужному списку не одна сотня захопливих поєдинків як на трав'яному газоні, так і на тренерській лаві. В енциклопедії, присвяченій 100річчю російського футболу, в довідці про нашого співрозмовника, зазначено: "Чемпіон і майстер спорту СРСР. Гострий, настирливий форвард, який не шкодував сил в єдиноборствах із захисниками. Надійно прикривав м'яч корпусом". Ось так коротко, але скільки у цих словах емоцій та спогадів, якими ділиться ветеран футболу Володимир Дударенко.

Від Рівного до Москви

- Ой, як це було давно, що аж страшно згадувати. Багато чого вже й призабув, але постараємось освіжити пам'ять. Моя кар'єра розпочалася у Рівному, де я на сільських городах освоював свій найулюбленіший предмет - футбол. З дитинства ні про що інше не мріяв. Завжди рвався у футбол. Хоча й без великої школи, "записався" в компанію дорослих, де прибавив у силі та набрався досвіду.

- Та ні. На той час я уже кілька років захищав кольори рівненського "Колгоспника", а те, що був призивного віку і, як виявилось, непогано грав у футбол, посприяло повістці з комісаріату. Пригадую, що проводили матч у Львові проти армійців. Гра завершилась унічию - 1:1. Автором гола був я, а тренер Шапошников таких моментів не упускав - брав на олівець кожного здібного призовника. Тож і мені довелось йти в армію. Однак моє перебування у Львові виявилось нетривалим. Невдовзі переїхав до Москви.

- Сергій Йосипович - людина військова, яка вимагала чіткості та порядку. Тренування під його керівництвом і справді було непростим. Траплялося, що і в чоботах, і навіть у танкових шоломах займалися. Можливо, ці тренерські інновації й допомогли нам стати чемпіонами УРСР.

- (Сміючись). Бо були сильніші. Хоча при ньому, як і при Боброву, армійці залишалися хорошою командою. Але перші місця частіше діставалися "динамівцям" Києва. Принагідно зазначу, що "генерали" не надто втручалися у його тренерську роботу.

- Думаю, що так. Та й тренери добряче за нами стежили. Доводилось постійно бути на варті.

- Сьогодні кожен клуб має дитячу школу, але виховати гравця вдається не багатьом. На мою думку, рецептом виховання зірок володіє мій брат Володя. Адже це він у "Карпатах" виростив Богдана Шуста, братів Баранців та багатьох інших відомих футболістів. Ось і зараз у ФК "Львів" його вікова група йде на першому місці. Похвально! В Україні працює чимало тренерів, які вміють дати дітям поштовх у великий спорт. Однак ставлення керівників клубів до роботи дитячих шкіл бажає кращого. Знаєте, усім кортить за рік­два отримати зірку, але більшість навіть не задумується над тим, у яких умовах тренуються діти. До речі, у Львові, власне кажучи, молодь вчиться грати у футбол на так званих городах. Тож замість критики, я би більше дякував тим тренерам, які за малу заробітну плату навчають молодь футболу, готують зірок і, врештірешт, виховують дітей. Для суспільства це не менш важливо. Але слова вдячності належить сказати і тим батькам, які віддають свої скарби у школи, і самим хлопцям, які прагнуть чогось навчитися. Однак, щоб виховати класного футболіста, усім необхідно дуже добре працювати.

- У ЦСКА "призивали" багатьох, але приживалися далеко не всі. Ось Абдураїмов не заграв, а я, Плахетко і Капличний стали чемпіонами. Богдан Грещак дуже універсальний футболіст, до певної міри схитрив: не хотів ані жити, ані виступати в Москві - повернувся до Львова. У кожного свій спортивний шлях, неповторний.

Армієць душею

- Велика заслуга в цьому успіху належить Всеволоду Боброву, якого на початку сезону замінив Валентин Ніколаєв. Нам ніхто не віддавав переваги. До того ж до Мексики на чемпіонат світу поїхали Шмуц, Шестерньов, Капличний і Афонін. Місця збірників зайняли Самсонов, Войтенко і Плахетко - вихованець львівського футболу. Проте ми стартували класно: 3 матчі, 3 перемоги, різниця м'ячів - 9:0. Драматичним видався фініш. Ми із "динамівцями" набрали по 45 очок, і для виявлення чемпіона довелось проводити додатковий матч.

- Так. Грати у засніженій Москві не можна. Тому місцем проведення золотого матчу обрали теплий Ташкент. Стадіон - класний, публіка на трибунах чудова. Мабуть, тому й грали для них аж два дні з додатковим часом. Битва тривала цілих 120 хвилин. Коли згадую цей матч, на душі стає моторошно, і здається, гра досі триває. До речі, на цей матч ми приїхали з Кіпру, де на зборах готувалися до грн.

- Я віддаю перевагу вирішальному м'ячу. Пам'ятаю і свій гол. Істомін із правого флангу завдав сильного удару. Пільгуй м'яча в руках не втримав, а я, опинившись у потрібному місці, здається, в цей удар вклав усього себе. Ми повели в рахунку 1:0, але минуло 20 хвилин і ми "горіли" - 1:3. Та, на наше щастя, результативний удар Федотова вивів ЦСКА у чемпіони, а команди потішили глядачів великою кількістю голів. У нашій перемозі не було фарту. Наше щастя у тому, що ми проявили волю і характер, відвагу і майстерність, силу і вміння терпіти. Гра винагородила нас, бо ми таки більше прагнули цієї звитяги. До речі, наступного року виповниться 40 років, як наш ЦСКА став чемпіоном СРСР.

- Так, кожному учасникові гри вручили шикарне національне вбрання (тюбетейки і халати), а також величезні дині. Усе - вищий клас і незабутнє. Ми вміли радіти навіть таким дрібницям.

- Тоді майже всі гравці ЦСКА були у цьому списку. Журналісти розставляли нас по місцях, але нас це не ділило. Ми залишалися друзями. І не особливо переймалися тим, хто на якому місці. Вважали, що це більше забава для журналістів. Гешка бігав швидко, мабуть, тому й став першим. У нас було багато спільного. Ми навіть виступали у футболках під тим же одинадцятим номером.

- Володя Полікарпов - унікальна особистість. Тактично грамотний і класно грав у футбол. Був чудовою людиною (у цей момент очі чемпіона зволожилися - "Пошта".) На жаль, у спорті не мав щастя. Проте у грі левову частку голів з моїх передач провів Борис Копєйкін. Ось у цьому й таємничість, і сила колективу.

- Мабуть, доля так розпорядилася. Адже після того, як Качалін пішов у відставку, пост головного тренера збірної дістався нашому наставникові. Єврюжихін їздив до Мексики на ЧС, Козинкевич - до Бельгії на ЧЄ, а мені випала честь зіграти на офіційному рівні лише два матчі. Збірна в лютому 1971 р. робила турне Центральною Америкою. Я виступив проти Мексики та Сальвадору, і на цьому моя пригода у головній команді Радянського Союзу закінчилась.

- Відповім на питання питанням. Чому "Карпати" не перемогли "Стяуа"? Відповідь буде однаковою: їх і нас далі не пустили судді. Хоча й ми самі допустилися грубих помилок. Що не кажи, але радянських спортсменів, а особливо футболістів, м'яко кажучи не любили у світі. Той "Стандарт" ми повинні були обіграти на одній нозі, але... арбітр зустрічі не випускав нас за центр поля. Єдине місце, де відчув дружнє ставлення до радянських спортсменiв, це Мексика. Ось предки ацтеків дійсно люблять футбол і тих, хто дарує їм красу.

- Що правда, то правда. Перед Анатолієм Тарасовим усі двері широко розчинялись, для нього не було недоступних спортсменів, а кожен хокеїст, своєю чергою, мав бути гравцем з великої літери. Ця команда щороку ставала чемпіоном та й із заокеанськими професіоналами змагалась на рівних.

- Так, роки, проведені у строю, зробили вибір на користь армії.

Непотрібна праця

- Було во! (і чемпіон показав великий палець, - "Пошта"). Атмосфера навколо футболу була значно кращою. Ми перебували у дружніх стосунках зі всіма, ніхто не був розпещений грошима. Знаєте, коли навколо свої люди, то легше і простіше жити. На мою думку, ця добра футбольна атмосфера, яка сповідувалась на Західній Україні, відійшла у забуття. Не кажу, що зараз панує ворожнеча. Просто багатьом керівникам і навіть тренерам бракує щирості. Наприклад, я дуже поважаю Ващука як футболіста, але коли Влад відчув, що ФК "Львів" не готовий виконувати його умов, миттєво залишив склад молодого колективу. А запрошували його в команду, щоб допомогти клубу, проте чи він виконав своє завдання - сумніваюся. Керівники клубів повинні відзначатися солідністю, а футболісти не мусять бути маріонетками.

- Однозначно! Все решта, як Бог дасть. Неодноразово доводилось чути розмови футболістів, які зводились до банального, який контракт і скільки вириває з клубу. А про власну майстерність не говорять. Облишмо тему грошей.

- Приємний епізод у моїй тренерській біографії, але не більше. Зробили, що могли. А сьогодні це, виявляється, нікому непотрібне.