Світ спорту – це не лише біль, травми та сльози, боротьба, тріумфи та нагороди, а й курйози, на які без усмішки дивитися важко. В інтернеті є чимало відеопідбірок кумедних моментів, пов’язаних зі спортсменами, тренерами та вболівальниками. Але є не менш цікаві історії, які важко показати в одному відео, або ті, що так й залишилися поза увагою телевізійників. З нагоди Дня сміху «Львівська Пошта» підібрала кілька цікавих випадків зі світу спорту.

Коли спортсмени не виправдовують очікувань вболівальників, ті часом спересердя вигукують: «Вас що, за оголошенням набрали?». Й іноді відповідь на це питання буває ствердною. В один з квітневих днів 2000 року по радіо в Малабо, столиці Екваторіальної Гвінеї, прозвучало повідомлення про те, що будь-хто може потрапити в олімпійську збірну з плавання (якої насправді в цій далекій від великих спортивних перемог африканській країні не було). Фішка полягала в тому, що Міжнародний олімпійський комітет надав країні wild-card для участі одного з плавців в Іграх-2000 у Сіднеї.

Потрібно було вирішити, хто поїде. Дивно, але на оголошення відгукнувся тільки один (!) охочий. Еріку Муссамбані було 22 роки, він умів плавати. Ну, як вмів – міг пересуватися у воді на короткі дистанції, навчився в 12 років. Отож він вирішив ризикнути, і не прогадав. Це була перша з низки дивних подій, які прославили його на весь світ.

До Олімпіади в Сіднеї залишалося всього п'ять місяців. Потрібно було десь тренуватися. Це можна було робити на морі або річці, а також у басейні. Але спеціалізованих 50-метрових олімпійських басейнів в Екваторіальній Гвінеї ніколи не було. 6 травня 2000 року вперше в своєму житті Ерік Муссамбані провів тренування в басейні. Підтримку олімпійцеві надав один з готелів столиці, в якому був 13-метровий басейн без розмічених доріжок. Та й навіщо вони постояльцям готелю?

Муссамбані тренувався самостійно. Ерік міг займатися в басейні тільки протягом двох годин у вихідні дні. І за один заплив міг подолати лише 52 метри – туди й назад двічі. Про жодного тренера навіть не йшлося. Тільки безпосередньо в Сідней країна відправила не тільки сміливого плавця, а й тренера. Вони добиралися до олімпійської столиці три доби. І лише там Ерік вперше побачив 50-метровий басейн. Найцікавіше, що він до моменту кваліфікаційного запливу думав, що йому доведеться пропливти тільки 50 метрів. Але напередодні старту тренер сказав, що квота була виділена на дистанцію удвічі довше, і у кваліфікації йому потрібно плисти з суперниками з Нігеру і Таджикистану.

Суперники Муссамбані, одягнені в модні та дорогі плавальні костюми, занадто поспішали. Вони не дочекалися стартового пістолета, стрибнули у воду раніше, тож їх дискваліфікували. Муссамбані, на якому були звичайні плавки, залишився один. Йому потрібно було пропливти за 1 хвилину та 10 секунд, щоб пройти в загальну сітку.

Але для любителя, який почав плавати в басейні лише чотири місяці тому, це було неможливо. Муссамбані більш-менш нормально проплив половину дистанції, а після повороту почалося щось неймовірне. Він ледь підіймав руки та бив ними по воді. Було відчуття, що Ерік може потонути і його доведеться рятувати. Але він доплив і торкнувся бортика. Час Муссамбані – 1.52,72 – офіційно став найгіршим результатом в історії плавання вільним стилем на 100 м.

На цьому його кар'єра плавця не закінчилася. Він продовжив займатися спортом і через рік на чемпіонаті світу проплив 50 метрів вже за 31,88 секунди, залишивши позаду відразу трьох суперників. До наступної Олімпіади в Афінах Муссамбані вже випливав з 57 секунд на стометрівці, але порадувати уболівальників своїм прогресом не зміг – грецька влада не видала йому візу.

Муссамбані повернувся на батьківщину, став працювати за фахом, а вечорами тричі на тиждень тренував плавців. Він став головним тренером збірної Екваторіальної Гвінеї, де збудували два олімпійські басейни. А для всього світу він залишився символом, сучасним уособленням фрази П'єра де Кубертена про те, що головне не перемога, а участь.

Задовго до Муссамбані титул найгіршого спортсмена в історії міг би здобути легкоатлет зі Шрі-Ланки Ранатунге Карунананда. У 1964 році на Олімпіаді в Токіо він взяв участь у забігу на 10 000 метрів. Майже відразу спортсмен став відставати від своїх суперників, і до того моменту, коли переможець Біллі Майлз вже фінішував, Карунананда мав подолати ще кілька кіл. Спочатку глядачі сміялися з легкоатлета. Але з часом вони стали більше захоплюватись тим, як цілеспрямовано він намагався дістатися до фінішу. Карунананда все-таки закінчив гонку, а згодом здобув у Японії справжню популярність. Два дні по тому він виступив у забігу на 5000 метрів, і цього разу зумів уникнути останнього місця. У 1975 році Карунананда емігрував до Японії, де про його подвиг на Олімпіаді навіть розповідали в шкільних підручниках. Але незабаром після переїзду спортсмен помер за загадкових обставин.

Ще один унікальний спортсмен – кенієць Філіп Бойт. Він вирішив пов'язати своє життя зі спортом, але не пішов по стопах свого дядька Майка, який виграв олімпійську «бронзу» в бігу на 800 метрів, а захотів проявити себе в чомусь незвичайному. Тому він серйозно зайнявся лижними гонками, і в 1998 році став першим спортсменом зі своєї країни, який потрапив на зимову Олімпіаду. Два роки тренувань не дозволили Бойту обігнати хоча б когось у гонці на 10 км. Навпаки, він програв майже вісім хвилин македонцеві Гьоко Дінеску, який фінішував 91-м. Через те, що кенієць так довго біг, організаторам довелося затримати церемонію нагородження, оскільки переможець гонки, великий норвежець Бьорн Делі, терпляче чекав фінішу кенійця. На знак вдячності за такий жест Філіп назвав свого сина Делі.

На цьому лижна кар'єра кенійця не закінчилася. Його продовжували відбирати на Олімпіади та чемпіонати світу, іноді Бойт навіть уникав останніх місць. Востаннє взяв участь в офіційному старті в березні 2012 року, коли вирішив виступити в 90-кілометровому марафоні. Витративши на проходження дистанції понад вісім годин, кенієць все-таки добрався до фінішу і посів 166-те місце.

Якщо Бойт ще міг похвалитися якимись локальними успіхами, то венесуелець Адріан Солано міцно закріпив за собою звання одного з найгірших лижників у світі. У те, що він бігає на лижах і є спортсменом, одного разу навіть не повірили представники правопорядку у Франції, де він робив пересадку, прямуючи на збір до Швеції. Солано затримали, оскільки влада припустила, що він намагається незаконно іммігрувати.

Так венесуелець упустив свій шанс вперше побачити сніг, і на чемпіонат світу в Фінляндії в 2017 році він потрапив зовсім непідготовленим. У гонці на 10 км він раз у раз падав і заплутувався у власних лижах, поки не вирішив здатися через 39 хвилин після старту – до того моменту він подолав всього 3,5 км. Дістатися до фінішу йому вдалося тільки в кваліфікації спринту. Щоб пройти 1,6 км, Солано знадобилося більше ніж 13 хвилин, тимчасом кращі лижники витрачають на це трохи більше ніж три хвилини.

У Книзі рекордів Гіннеса є цікавий футбольний рекорд у розділі «Найрезультативніший матч за всю історію футболу», в якому є рахунок 149:0.

Сталося це на чемпіонаті Мадагаскару, водночас не можна сказати, що одна команда була явно слабша, ніж інша, все відбулося за дещо інших причин, а саме через несправедливість.

За тур до закінчення чемпіонату на чемпіонство претендувала команда «Стад Олімпік Л'Емірн». Однак в передостанньому матчі сезону суддя призначив у ворота команди «Олімпік» суперечливе пенальті, з яким гравці команди, звісно, не погодились, а суперники це пенальті, звичайно, реалізували. Отже, «Олімпік» позбувся будь-яких шансів на чемпіонство.

Після цього гравці «Олімпіка» вирішили влаштувати справжнє шоу в матчі останнього туру, який вже не мав турнірного значення. Вийшовши на гру з командою «Адем», у гравців «Олімпіка» була єдина мета – забити якомога більше м'ячів... собі. Спочатку гравці «Адема» повністю розгубились, проте ніяк не заважали супернику забивати м'ячі у свої ворота, і до кінця матчу рахунок досягнув показника в 149 м'ячів. Головного тренера і чотирьох футболістів «Олімпіка» дискваліфікували за підсумками матчу, до того ж один з футболістів був капітаном збірної Мадагаскару.

Для більшості шахи – це інтелектуальна гра, і лише для шанувальників творчості Ільфа і Петрова шахи у виконанні Остапа Бендера можуть бути пов’язані з бійкою. І у 2016 році в українському Миколаєві знайшовся послідовник Бендера. Випадок, який не має аналогів в історії світових шахів, стався в українському місті. Один з учасників змагань отримав важкі травми в результаті побоїв, нанесених йому прямо під час партії.

Все сталося на шаховому Меморіалі Миколи Шелеста. У завершальній партії бліцтурніру зустрічалися один з найсильніших місцевих шахістів Володимир Сакун та 21-річна чемпіонка України 2015 року серед жінок Анастасія Рахмангулова.

Рахмангулова, граючи білими фігурами, припустилася помилки та була за крок до поразки. Проте вона наполегливо захищалася, не даючи супернику здобути перемогу. Тоді Сакун, не порушуючи правил, почав робити малозначні ходи, розраховуючи, що у суперниці закінчиться час, розрахований на партію. На шаховому сленгу подібна тактика називається «зрубати прапор». Тактика ця вважається не дуже етичною, якщо мовиться про нічийні позиції, але не вважається порушенням правил.

Однак тренер чемпіонки України Михайло Герасіменюк вважав таку поведінку суперника образливою. Наставник підійшов до дошки, скинув з неї фігури та двічі вдарив Володимира Сакуна по обличчю. Внаслідок цього потерпілому довелося звернутися до лікаря з розсіченням брови та перенісся, а також розривом капілярів в оці.

Після того, що сталося, організаторам турніру довелося рятувати від побоїв вже самого Михайла Герасіменюка, оскільки обурені миколаївські шахісти збиралися поквитатися за постраждалого товариша.

Згодом Рахмангулова у фейсбуці розповіла свою версію того, що сталося: «Сакун просто 30-40 ходів не посилював позицію і ходив конем, і королем туди-сюди, відмовившись від нічиєї і роблячи це самим нахабним чином, довівши мене до нервового зриву... До цього всього ще приписуються особисті неодноразові образи на мою адресу і на адресу мого тренера (протягом довгого періоду часу). Всі ці факти мій тренер Михайло Герасіменюк знав, тому, побачивши мене в істериці за шахівницею, не зміг стриматися. Так, так не можна було робити, але тут втрутився не здоровий глузд, а емоції. Як людина Михайло вчинив неправильно, але як чоловік вчинив справедливо, захистивши мене».

Цікаво, що тоді у ЗМІ з’явилася інформація, що для українських шахістів з'ясовувати стосунки після партії за допомогою кулаків стало вже нормою. Щоправда, відбуваються подібні «розбірки» за взаємною домовленістю в затишних місцях, якомога далі від місць проведення турнірів.